«33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України», – так наприкінці 1930-х років західна преса писала про гетьманича Данила Скоропадського. Офіційний спадкоємець гетьманського престолу, добре знаний і шанований у колах української еміграції, був, утім, узагалі невідомим на батьківщині. За радянських часів таке ставлення до провідників українського руху було звичайним, проте в незалежній Україні ця непересічна постать вимагає шанобливого пам’ятування. 
Данило Скоропадський народився 1904 року, як то кажуть, із золотою ложкою у роті. Його батько, Павло Скоропадський, був імперським генералом, фліґель-ад’ютантом царя й одним із найзаможніших свого часу землевласників – від діда й батька він отримав у спадок маєтки в Полтавській та Чернігівській губерніях, які щорічно давали величезні прибутки. Водночас батько з дитинства нагадував Данилу, що він належить до одного з найстаріших і найвідоміших українських родів, який походив від брата гетьмана Івана Скоропадського. Рід Скоропадських був пов’язаний із пануючими європейськими родами і протягом трьох століть дав Україні багатьох визначних військових, державних і громадських діячів. Мати ж Олександра Петрівна була з роду Кочубеїв.
Однак у ранньому дитинстві Данило, який отримав своє ім’я на честь гетьмана Данила Апостола, лише влітку бував в українських обійстях батька, бо сім’я жила в Санкт-Петербурзі. На відміну від батька, який до 12 років взагалі ніяких інших міст не бачив, крім Стародуба і Києва, хлопець зростав у російському середовищі та переважно під впливом російської культури. До Києва він приїхав вже після революцій 1917 року, які стали переломними для Павла Скоропадського.
Майбутній гетьман про крах царату довідався саме в Україні, де він командував армійським корпусом. Він став свідком небувалого піднесення національно-демократичного руху, який змусив його дуже поступово, після вагань і роздумів, увійти в українські визвольні змагання. Адже все його попереднє життя було тісно пов’язане з Російською імперією, в якій він посідав одне з чільних місць, а соціалістичні ідеї лідерів Української Центральної Ради були для нього чужими й неприйнятними.
Однак вибір був зроблений. У своїх споминах Павло Скоропадський писав: «Я пішов тим шляхом, до якого ближче всього лежало моє серце. Цей шлях вів до України. Йшов я без честолюбних замислів, од етапу до етапу, поступово все більше і більше приймаючи той український світогляд, який і привів мене до ідеї української державності».
Навесні 1918 року політика Української Центральної Ради зазнала краху й розпочався новий етап в історії української революції. 29 квітня 1918 року з’їзд хліборобів-власників проголосив Скоропадського гетьманом усієї України. Відтоді 14-річний Данило щодня з хвилюванням спостерігав з вікна зміну варти біля батьківської резиденції на вулиці Інститутській у Києві – рівно о 12-тій із музикою й українськими прапорами.
Проте вже у грудні 1918 року внаслідок перевороту до влади прийшла Директорія, яка оголосила Скоропадського поза законом, арештувала його маєтки та змусила гетьмана з родиною виїхати в еміграцію до Німеччини.
Образ самостійної Української держави, яка постала й набиралася сил, назавжди залишився з Данилом. Через 20 років він казав: «Я бачив ту нашу державу, визнану чужинцями. Бачив наше військо, нашу адміністрацію державну і розбудову національної культури на рідній землі. Бачив, як наша держава завалилася. І завалена була таки українськими руками».
Наприкінці 1920-х постала вже низка гетьманських організацій у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, Франції, на гетьманські позиції перейшли численні українські організації США та Канади. І коли 1933 року батько вирішив призначити його своїм спадкоємцем, Данило поставився до розвитку гетьманського руху з усією відповідальністю.
Заради нової місії він кидає перспективну роботу інженером на заводі Сіменса й з головою занурюється у справи Гетьманського центру в Берліні. В інженерію гетьманич повернеться перед самою війною, щоб не обтяжувати собою сподвижників, і 11 років буде працювати технічним директором у британській філії американської літакобудівної компанії. Колеги цінували Данила як фахівця і були переконані, що якби той не займався політикою, то зробив би велику кар’єру в індустрії.
Гетьманич без упередження оцінював події минулого й ніколи не кидав каміння в тих, хто організував антигетьманське повстання проти його батька та був причетний до повалення Української Держави 1918 року. Навпаки, Данило Скоропадський робив усе можливе, щоб сконсолідувати різні українські сили в еміграції. Він вважав гетьманський рух лише складовою загальноукраїнського руху та наголошував, що боротиметься за соборну Україну незалежно від того, сидітиме на українському престолі чи ні.
Данило володів особливим даром привертати до себе людей і згуртовувати їх навколо себе. Ось як писали про нього в емігрантській пресі Америки, де він опинився в 1937-1938 роках за дорученням Павла Скоропадського: «Високий, стрункий, сильно збудований, знаменитий спортовець, мужній і ласкавий, енергійний у рухах і мові, спокійний, але рішучий, здержливий, поважний, але не зимний, елегантний ззовні і в зносинах з людьми, вільний у поведінці, а при тім повний дійсно гетьманської поваги. Він поривав українців за собою…».
Звісно, така харизматична людина стала об’єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо «Валет». Чекісти ретельно відслідковували кожний крок гетьманича, зокрема його діяльність в США. У спецповідомленні до голови НКВС 1937 року зазначається про створення «Валетом» військової бази на озері Мічиган, де з колишніх військових української армії формується український легіон. База субсидується американським фінансистами, зокрема Фордом, має у своєму розпорядженні підводні човни, танки, літаки та військове спорядження для підготовки військових спеціалістів.
Чекісти ревно зазначали, як зростає популярність гетьманича в емігрантських колах: «Виникла тенденція бачити в ньому символ національного об’єднання. Партійні противники гетьманців також опинилися на боці Скоропадського. Крім того, його зовнішність, дипломатичний такт, ораторський талант сприяли набуттю ним особистих прихильників (після заяви про прихід в організацію гетьманців жінок)».
1939 року Павло Скоропадський посилає Данила до Великої Британії, щоб у разі війни він міг керувати гетьманським рухом поза Європою. Українська діаспора в Британії була тоді нечисельною та пасивною. Ставши членом Королівського клубу в Лондоні, гетьманич почав широку інформаційну компанію на підтримку України, яка дуже не сподобалась Британському Двору. А оскільки приїхав він із Німеччини, активної діяльності йому під час війни розгорнути не дали. Інша річ – повоєнний час, коли в Британії опинилися близько 40 тисяч біженців із СРСР і українських дивізійників, членів ОУН і вояків УПА, яких Данило Скоропадський взяв під свою опіку.
Згодом українська діаспора тут стає однією з найбільших у Європі. Гетьманич засновує Союз українців у Великій Британії, призначається його незмінним почесним головою, створює британські структури Української автокефальної православної церкви, активно допомагає українським біженцям облаштовуватися на чужині, веде інформаційну роботу серед української молоді. Він співпрацює зі Степаном Бандерою, з Антибільшовицьким блоком народів, закликає лідерів західних країн до засудження злочинів проти людства у СРСР тощо.
1956 року в Лондоні відбулася 10-тисячна демонстрація українців і поляків, приурочена до приїзду радянського лідера Микити Хрущова. Її учасники звернулися до британського уряду з вимогами засудити тоталітарний режим у СРСР і порушити питання про самовизначення українського народу. Одним з організаторів цієї політичної акції був Данило Скоропадський. Йому виповнилося на той час 52 роки, він, як і раніше, вражав своєю енергією, активністю, працездатністю, не любив «слабодухів, тонкосльозих, злочинно-пасивних».
Невдовзі він заручився з українською біженкою Галиною Мельник-Калужинською, офіційне повідомлення про їхнє вінчання мало бути опубліковане на початку березня 1957 року. Однак 22 лютого 1957 року гетьманич Данило під час вечері в ресторані за тим самим столом, що й щовечора, відчув дивне запаморочення й за годину знепритомнів. Наступного ранку, 23 лютого, Данило Скоропадський помер – начебто від крововиливу в мозок, хоча посмертного розтину при цьому не було зроблено.
Раптова смерть здорової людини одразу викликала підозри, що за цією справою стоять агенти КДБ. Після з’ясування справжніх причин несподіваної смерті Степана Бандери, німецька преса писала, що Данила Скоропадського отруїв агент КДБ «Сергей». Так Москва позбулася ворога, боятися якого мала всі підстави.
На надгробку гетьманича на лондонському цвинтарі Гемпстед викарбувано напис: «Будую Україну для всіх і з усіма».
