Коли не спиться, Ганна Немирська розглядає обличчя ляльок, які разом із нею тепер живуть у невеличкій кімнаті стандартної малосімейки у Вільнюсі. Це було прохання сина, який у перші місяці повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до війська – щоб мама поїхала у безпеку. Так йому спокійніше.

Вони такі чудернацькі, ці ляльки… Але кожна з них наче зліпок настрою чи стану душі авторки. Ганна зізнається, що саме ляльки є для неї способом лікування, занурення у казку, де можна мріяти та творити.

МІСІЯ – НАВЧИТИ ТА ВРЯТУВАТИ

– Я бачила у себе усі ознаки депресії – і як людина, що дотична до медицини, і як соціальна працівниця. Було як за книжкою: я не шукала спілкування, змушувала себе вийти на вулицю хоча б раз на тиждень. Як-то кажуть, відчуй різницю між еміграцією, яку плануєш, і вимушеною евакуацією.

З подібними станами стикаються багато людей, які через війну опинилися у незвичному середовищі. Як не дивно, але психологи кажуть, що найбільше страждають ті, хто завжди мав активну життєву позицію, багато спілкувався та «був на розхват» у професійному плані. Їхній досвід, навички та вміння на чужині несподівано стають невагомими, і ті, хто звик, що робота сама валиться на них, застигають у розумінні – її треба якось шукати, підлаштовувати себе під певні умови, знижувати планку…

Власне, це все про пані Ганну. У Дружківці вона працювала у Донецькому обласному гуртожитку для дітей-сиріт. Це така тимчасова домівка для майже дорослих людей, які вже випустилися з інтернатних закладів, але виявилися не готовими до самостійного життя. Таке з «державними дітьми», які фактично ніколи не виходили за паркан закладу, стається чи не з кожним першим. У гуртожитку з ними працюють спеціалісти з чіткою місією, яка полягає у позбавленні від «дуже корисних» навичок, що вони отримували в дитячих будинках та інтернатах – жити на всьому готовому, вважати, що їм усі винні, не мати досвіду навіть найменшої відповідальності. Пані Ганна вчила своїх вихованців тому, що називається «жити в соціумі»: готувати їжу, розподіляти бюджет, оформлювати документи, шукати роботу.

На початок повномасштабного вторгнення у гуртожитку мешкало 19 людей. Коли почалися обстріли, хтось із них повернувся до тимчасової родини, в якій жив до повноліття, хтось евакуювався зі своїми навчальними закладами. А дев’ять хлопців і одну дівчинку евакуювала до Чернівецької області саме Ганна Немирська. Молодшому з підопічних було 18, старшому – 22.

Поки вона рятувала інших дітей, її власний син, який мав обмеження по здоров’ю, записався добровольцем.

МІСІЯ – «ПРИЛАШТУВАТИ» ДІТЕЙ, ТВАРИН, СЕБЕ… 

Про те, що довелося подолати Ганні разом із вихованцями в процесі переселення, вона згадувати не дуже любить. Бо було не тільки привітне ставлення, а й жахливі ситуації тиску та дискримінації. «Бунт» таких самих переселенців, що дізналися про діагноз хлопчини, який отримав ВІЛ від інфікованої мами, та вимагали виселити його з гуртожитку. Принизливі та незаконні обшуки хоч і особливих, але повнолітніх людей – в пошуках чи то спиртного, чи то цигарок. Нервові зриви. У всіх.

– Дуже по-різному склалася доля тих, кого тоді, 2022 року, я посадила у потяг для евакуації. Як, власне, і тих, хто за роки моєї роботи в соціальному гуртожитку пройшов через мої руки. Хтось, знаю, служить, хтось так і залишився на Буковині, де знайшли їм тимчасове житло, з кимось, на жаль, зв’язок перервався. Але найбільше я радію, коли дізнаюся, що хтось із них створив сім’ю, народив дітей. Бо, на жаль, формування міцних теплих родинних зв’язків для вихідців з інтернатів – рідкість. Вони бачили або спотворену форму сім’ї, або взагалі ніколи не жили в атмосфері сімейного затишку.

А сама Ганна поїхала до Вільнюса, де спочатку було складно.

– І з того стану мене врятував син. Через дуже складні ланцюжки він передав мені до Європи собаку, яку знайшов десь на полях війни. Тож, хочеш не хочеш, тричі на день треба йти гуляти. З часом з’явилися знайомі серед місцевих собачників – знаєте, це коли ти точно знаєш, як звати пса, але майже ніколи – ім’я власника. Мій квартал знає, що вона Луна. Тепер моя улюблена собака дає мені здорове дозвілля, нові комунікації, відчуття своєї необхідності.

МІСІЯ – СТВОРИТИ КАЗКУ  

Ганна каже, що з дитинства завжди щось робила руками: малювала, працювала з бісером, вишивала. Але першу свою ляльку вона зробила саме у Вільнюсі.

– Вона, якщо чесно, була така страшненька. Ляльки, як би я їх собі не планувала заздалегідь, завжди показують свій характер – вони виходять такими, як мають бути саме у цей момент, саме з цим настроєм, з цією енергетикою.

Якось Ганна побачила у вікні майстерні з виготовлення ляльок неймовірну колекцію. Її зробила теж переселенка, яка 2014 року виїхала з окупованого Алчевська до Литви.

– Ольга Норвієлене робить дуже класні ляльки та навчає цього інших. Коли я потрапила до неї в студію, побачила ляльок на різних етапах створення, всю магію зсередини, я захопилася цим процесом. А ще з землячкою мені комфортно знаходитися поруч, бо з нею можна не тільки поговорити, а й помовчати про наше. Це дуже важливо.

Ці зустрічі стали тією зачіпкою, яка привела Ганну у коло однодумців, подарувало їй хобі, про яке, хоч і скептично, вона розмірковує як про можливість заробітку.

– Це захоплення дає мене сили – через занурення у казковий світ ляльок, який я сама створюю, кожен раз проживаючи цю казку. Це занурення, проживання і отримання ляльки як результату є ліками. Повний цикл – від задуму, складання й перебирання в голові образів до матеріалізації у щось, що можна потримати – дає найбільшу стабілізацію і задоволення.

Існує багато матеріалів, з яких виготовляють ляльок. Ганна працює з двома видами пластики: одна потребує запікання, інша застигає на повітрі. Першу можна нескінченно виправляти, щось додавати, змінювати, аж до моменту, коли запечеш. А друга ліпиться краще, хоча працювати треба швидше.

Цьогоріч її робота бере участь у виставці, яку проводить Бауський музей у Латвії. А 2023 року вона представляла своїх ляльок на традиційному ярмарку Казюкасі. Її ляльки багато подорожують: є вони в Британії та Америці.

– Ще б почати серйозно займатися бізнесом, – каже Ганна з такою іронією, що стає зрозуміло: навряд чи вона у це вірить. – Але мені треба, щоб лялька була ДОСКОНАЛА, аби пропонувати її за гроші. А, як усі знають, немає межі досконалості!

За словами Ганни, це основний «гальмівник», який заважає їй масово продавати свої витвори. Але іноді люди просять, і вона зголошується. А інколи – просто дарує.

Однак є ляльки, які особливо гріють душу, вони назавжди залишаться у Ганни. В неї завжди перед очима ці казкові істоти, веселі та злякані, набурмосені дівчиська, як та бешкетниця, що не хотіла на Новий рік бути сніжинкою, а хотіла бути піраткою, чудернацькі бабусенції з очима, як у святих. І кожен раз, коли емоції та переживання за рідних не дають Ганні спати, вона роздивляється їх, згадуючи, як кожна з них «народилася», як змінювалася під час створення, які емоції вдалося передати, а яких позбавитися – через цю творчість. І, нарешті, засинає…