Родина Наталії Кобзар 2014 року виїхала з Донецька, довго поневірялася країною, аж поки не зупинилася в Кривому Розі. Там жінка започаткувала власну справу з апсайклінгу –пошиття нових речей із уживаної сировини. Проте божевільний сусід знову вигнав з дому, і нині Наталя з доньками живе у Німеччині, шиє там сувеніри та співає в гурті. Більшість заходів, в яких вона бере участь – благодійні, на користь ЗСУ.
Домівкою Наталія Кобзар називає лише будинок у Донецьку, хоча пожити в ньому пощастило лише трохи більше року. Молода родина тільки-но купила омріяне житло, як почалася війна. Старшій донечці було 4 роки, молодшій – рік і два місяці. З їхнього подвір’я було видно аеропорт, навколо якого з перших днів точилися бої.
– Речей ми взяли стільки, щоб я могла тримати на руках молодшу і за руку – старшу, бо боялися, що чоловіка на блокпосту не випустять (такі випадки часто були). Навіть дитячий візочок залишили. Виїхали ми з третьої спроби. За дві хвилини до того як під’їхав автобус, у Донецьку підірвали міст. Але ми вирвалися, й розпочалося кочове життя. Ми як цигани/роми змушені були переїжджати з місця на місце, – розповідає Наталя.
ВЛАСНА СПРАВА, ОНКОЛОГІЯ ТА ПАНДЕМІЯ
Після Донеччини родина жила у Харкові, Одесі, Кропивницькому. Коли старша дитина мала йти до школи, оселилися в Кривому Розі. За освітою жінка психологиня, але за фахом ніколи не працювала. Після другого декрету вона захистила грант і відкрила власну справу з пошиття у стилі айпсайклінгу.
– Почала з хенд-мейду – вручну робила розвивальні іграшки, ляльки, прикраси для волосся. Потім сусіди змогли передати з Донецька мою швацьку машинку. А згодом у мене було все сучасне обладнання, необхідне для якісних виробів – міжнародним організаціям подобалася моя бізнес-ідея, орієнтована на перероблення, тож вони тричі мене підтримали у різні роки.
Спочатку Наталія створювала нові речі із джинсів членів родини та друзів. А потім пішла до секонд-хенду, де такого добра завжди було вдосталь.
– Налагодила контакт з декількома благодійними організаціями, які допомагали вживаним одягом. Часто буває так: люди приходять, вигрібають найкраще, а непотріб лишається – або завеликого чи, навпаки, замалого розміру, не модне чи грубе. Якраз те, що дуже підходило мені для пошиття шоперів, сумок та рюкзачків.
Інколи до підприємниці зверталися магазини, які хотіли позбутися старої колекції джинсового одягу.
– Якось із власниками крамниці ми зійшлися на ціні 1 долар за одні джинси. Так за раз я купила за 100 доларів велику партію сировини: 100 джинсів – це для мого виробництва було дуже багато, – згадує Наталія.
У Кривому Розі родина збирала гроші й вже планувала купити власне житло, аж раптом лікарі діагностували у Наталії рак.
– Я закрила свій ФОП, рік лікувалася. Зараз онкологія в стадії ремісії, але я довго відновлювалася – треба було підлаштуватися до нових змін у житті, сприймати себе новою.
Аби повернутися в форму, Наталія знову почала шити. Під час пандемії переключилася на пошиття масок. Але, як з’ясувалося, Covid-19 – то були квіточки…
У РУКАХ – ДОЛОНЬКИ ДІТЕЙ, ЗА ПЛЕЧИМА – ГІТАРА
24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення країни-терористки росії змусило Наталію Кобзар вдруге збирати валізи. Цього разу вона поїхала до Німеччини.
– Обрала Німеччину, бо там гарна медицина, а я ще й досі залежна від деяких коштовних препаратів і процедур. Тут у цьому плані я захищена.
Як і дев’ять років тому, цього разу речей багато не брала, натомість прихопила гітару – жінка займається музикою і гарно співає.
– Якось я нашила сумок і в Фейсбуці написала – мовляв, друзі, я так давно не грала на гітарі, бо моя залишилася у Донецьку, хочу собі на день народження нову. І попросила купляти мої торби. Не знаю, що то був за перфоманс, який я вигадала, але воно якось пішло, все спрацювало, і на день народження я була з подарунком. Тож до Німеччини забрала з собою лише долоньки донечок, а за плечима були одна маленька валіза і гітара.
БУТИ КОРИСНОЮ
Ще під час перебування у німецькому притулку біженка з Донецька вже шукала можливості підтримати Україну й українців.
– Я зналася на рукоділлі, тож хотілося бути корисною – щось шити та продавати, аби донатити. Швидко не виходило – це ж Німеччина. Аж ось мені подарували машинку, гарну таку, і я почала шити іграшки на продаж або ж у подарунок за гарні пожертви. На ній я шию й зараз, хоч і небагато, не в таких масштабах, як в Україні.
Наразі жінка з доньками винаймає квартиру. Каже, побут німців багато чим відрізняється від нашого.
– Ось є бажання в орендованому житлі викрасити білі стіни у червоний – будь ласка, але перед тим, як з’їхати з квартири, я маю перефарбувати у попередній колір. А ще тут люди мандрують із квартири на квартиру зі всім своїм, але часто дарують вживані речі, бо викинути їх коштуватиме дорожче. Тут проблема не придбати річ, а позбутися її. За рік можна викинути лише на певну вагу або суму. І якщо, наприклад, вага дивана перевищує ці обмеження, то треба доплачувати – винести його на смітник може коштувати 200-300 євро. Тому тут з такою радістю все віддають, а українці на початках думали: «Боже, які щедрі люди»…
Застосування гітарі також знайшлося в Німеччині. Нині Наталя Кобзар виступає у гурті «Зілля», який складається з сімох артистів. З них лише одна німкеня, решта – українці. На репетиції збираються на базі благодійної організації, де вони, власне, познайомилися і згуртувалися.
– Збираємо гроші на ЗСУ, співаючи на мітингах, виступаючи на різдвяних ярмарках. Нещодавно за дві години зібрали кошти для військового ЗСУ, який лікується в Німеччині. Він втратив кінцівку, другу – рятують лікарі. Оперуватимуть безоплатно, збір був на проживання тут, – пояснює Наталя.
Останні два місяці, каже жінка, виступи відбувалися кожного тижня. Співали у храмах, був навіть виступ арабською мовою. У німецькому хорі Наталія Кобзар мала сольну партію.
– На афіші зазначали солістів, нас було двоє: я і ще жіночка. І кожен, хто читав афішу, розумів, що Кобзар – то українка. На самому заході також акцентували на цьому увагу, і я рада, що таким чином презентую за кордоном музичну ідентичність українців.
Крім того, артисти спільно долучаються до ініціатив волонтерських організацій. Зокрема Наталя виготовляє сувеніри, гроші з продажу яких спрямовуються на підтримку України.
– Може, моя допомога Україні й невелика, але я роблю це від щирого серця. Я не можу зараз повернутися додому, бо тоді буду тягарем для рідних. Тут мої діти в безпеці, я соціально захищена. Питання про повернення до України для мене дуже болюче, бо я вже не планую далі, аніж на місяць. Війна триває вже десять років, і я дуже багато мала планів, але це виявилося справою невдячною… Гадаю, це може статися лише після Перемоги.