Ірина Решетняк втрачала домівку, роботу, на війні загинув її чоловік. Попри ці життєві виклики жінка обирає життя і зараз надихає дружин ветеранів знаходити сили, щоб продовжувати мріяти.
Народившись у селі Званівці під Бахмутом, Ірина після здобуття фаху інженерки-технологині швейного виробництва переїхала до Луганська та працювала на різних посадах в швейному виробництві. З 2007 року керувала відділом виробництва одного з підрозділів голландської швейної компанії, яка шила одяг відомих європейських брендів.
У серпні 2014-го Ірина залишила Луганськ з невеликою торбою – перечекати, вірила, що все припиниться. Згодом вона ще приїде до своєї квартири, але лише на три дні. В її родини болючий досвід втрати рідних стін – не новий. Мама Ірини – Розалія Шкуренко –опинилася у Званівці не з власної волі. Її, 12-річну дівчинку, разом з батьками, сестрами і братами радянська влада позбавила дому в Карпатах і насильно переселила на Донеччину 1951 року під час операції «Вісла».
– Зараз моїй мамі 86 років. Я пам’ятаю, як вона розповідала про це переселення. Уявляєте, людей везли у товарних вагонах, як вантаж. А їхній будинок забрала радянська влада. Вона досі з болем згадує ті моменти, – говорить Ірина Решетняк про матір.
У 83 роки старенька пані Розалія знову залишила дім. На власному городі вона отримала поранення через обстріли росіян.
Залишивши Луганськ, Ірина фактично поїхала за роботою. Майже усіх 20 працівників з родинами та обладнанням голландська компанія облаштувала у Харкові – там продовжили вести бізнес.
– У Харкові наш колектив ще зріс, стало більше замовлень. Ми працювали з підрядниками по всій Україні. Наш головний офіс допомагав з орендою житла – це була дуже цінна допомога, у критичні моменти вона дозволила людям просто вижити.
Життя налагоджувалося, але 2017 року у родині сталася біда – загинув чоловік Ірини Геннадій, який боронив Україну в АТО.
– Ми були гарною сім’єю. Я дуже важко пережила цю невимовну втрату, мені досі боляче, – каже Ірина.
Після повномасштабного вторгнення голландська компанія, де вона працювала, закрилась – люди роз’їхалися по Україні та Європою. Ірина приїхала до доньки у Вінницю. Роботи не було, і жінка вирішила допомагати доньці в її справі розвитку студії іноземних мов AMI, де вивчають англійську, німецьку, польську та французьку.
– Понад 30 років життя я була на швейному виробництві – постачальники, відправка замовлень, логістика, відвантаження, щось зламалося, контроль якості, технологічний процес… А тут зовсім інше: я щодня спілкуюся з дітьми і дорослими – нашими студентами, займаюся промоцією студії. Це зовсім інша сфера, яка мені дуже подобається.
Ще з часу загибелі чоловіка Ірина хотіла робити щось цінне, мати причетність до важливого. Тож почала гуртувати жінок, які також втратили чоловіків на війні. Торік Ірина заснувала об’єднання родин ветеранів і ветеранок «Простір єднання» і вже успішно втілила кілька проєктів для жінок та дітей загиблих військових – це різноманітні майстер-класи, арттерапевтичні заняття, тренінги із саморозвитку.
– До мене підходять жінки і дякують, що вперше побували на заняттях з йоги, медитації. Вони приходять на зустрічі відволіктися, аби не думати про те, що втратили рідну людину. Це надзвичайно мотивує продовжувати допомагати, інколи й без оплати. Життя триває, і я обираю жити сьогодні. Я не знаю, коли повернуся додому і чи повернуся взагалі. Але хочу жити, мріяти, надихати інших жінок не зупиняти своє життя попри біль втрати.
Зараз Ірина втілює новий великий проєкт від Українського жіночого фонду. У ньому – різноманітні інтеграційні заходи для жінок та родин-переселенців. На заняття з лідерства, психологічної підтримки приходять жінки від 18 до 60+ років. Усі вони хочуть стати лідерками у своїх спільнотах, навчитися менеджменту, основ підприємництва, знайти роботу або заснувати свою справу. Просто продовжувати жити попри війну та увесь біль втрат.