24-річна Катерина Храпович із Маріуполя живе тепер у Києві. Пам’ять про рідне місто вона намагається зберегти та передати іншим через власний мерч, сповнений спогадами та символами. Філософія її бренду полягає в можливості розповісти про свою ідентичність лише кількома фразами, коли «річ каже про це замість нас».

Ідея створення унікального мерчу, який би багатогранно представляв справжню суть Маріуполя, зародилася у 21-річної Катерини ще 2021 року під час міського фестивалю.

– Я подумала про те, що на той момент було не дуже багато цікавих речей, які б дійсно відображали глибину міста, його багатогранність, та які несоромно привезти з культурно-приморсько-індустріального Маріуполя, – пояснює вона.

Навчання в бізнес-школі для молоді у вільному просторі «Халабуда» допомогло Катерині сформулювати та оформити ідею. Вона розробила кілька дизайнів, і 20 лютого 2022 року презентувала свій бізнес-план. З брендом мерчу АВІТІ дівчина була готова стартувати вже через тиждень, але ранок 24 лютого кардинально змінив усі плани.

26 лютого 2022 року Катерина разом з родиною покинули Маріуполь. Виїхали з самого ранку, десь о третій дістались до Дніпра. Вже там в новинах дізналися, що кільце навколо міста замкнулося.

Півроку дівчина жила й працювала в громадському секторі в Ужгороді, а восени 2022 року переїхала до Києва. Її батьки оселилися поруч, в Ірпені.

Досвід переміщення, біль втрати та постійні думки про рідне місто надали ідеї бренду нового, ще глибшого сенсу. І восени 2023 року, зібравши власні невеликі заощадження, без грантової підтримки Катерина вирішила діяти.

Першим її сувенірним виробом став шопер із написом «З морем у серці та металевою крихтою у легенях». Спочатку створила один такий шопер для себе, з думкою: якщо не вийде, то вона нічого й не втратить. Пофотографувала та виставила пропозицію передзамовлення в соцмережі. І за перший тиждень назбиралося заявок на 30 шоперів.

Серед перших замовників переважали маріупольці. Згодом підтягнулися люди з інших областей, але їхні замовлення все одно були пов’язані зі Сходом, бо вони хотіли зробити подарунок своїм друзям чи знайомим з Донеччини.

Особливо цінними для Катерини є історії, коли мерч стає приводом для знайомства, точкою дотику. Ось дівчина з її шопером їде в метро, до неї підходить молодий чоловік, впізнає на принті Маріуполь. Під час спілкування з’ясовується, що він воював під Маріуполем. Ось інша дівчина завдяки шоперу знайомиться в потязі з культурним діячем із Криму і він запрошує її на фестиваль до Одеси.

Важливою складовою своєї діяльності Катерина одразу визначила допомогу ЗСУ. Частину прибутку від продажів вона спрямовує на рахунок маріупольської «Халабуди», яка займається ремонтом дронів у Черкасах.

– Допомагати військовим – це зараз обов’язок кожного з нас. Бо завдяки ним ми маємо можливість робити своє в тилу, – переконана Катерина.

Цієї зими асортимент бренду про Маріуполь розширився – додались худі з новими принтами та фразами: «Азовські хвилі – складова моєї крові» та «Вітри степів гартували мою волю». У планах – футболки, листівки, плакати. Катерина поступово розширює тематику, включаючи й інші міста українського Сходу та Півдня. Кожен її дизайн, кожна фраза – це результат глибоких роздумів та обговорень з однодумцями, які теж саме звідти. Вони вже стали своєрідною фокус-групою: чи вгадають люди дуже локальні значення, чи відгукнуться на закладені нею сенси.

– Мій бренд – це, по-перше, важливий інструмент проживання власного досвіду та можливість пам’ятати, тримати в голові всі ці образи, ідеї, якісь локальні фразочки… А по-друге, я відчуваю, що даючи іншим людям матеріальне нагадування про дім, я їх підтримую.

Дизайнерка прагне максимальної автентичності та смислового наповнення. Вона критично ставиться до поверхневого використання символіки окупованих міст тими, хто не розуміє їхньої суті.

– Мене так трошки харить, коли люди, які ніколи не були на Донеччині, беруть перші три фотографії, які знайшли за запитом «Маріуполь», і роблять на цьому мерч. Ніби й добре, що воно є, розповідає про Схід. Але такий підхід зовсім не відображає, якими були ці міста, якими ми мали б їх пам’ятати.

Про населені пункти Сходу люди здебільшого дізналися вже після того, як вони були знищені, тому однією зі своїх цілей Катерина бачить просвітницьку місію – розповідати про Схід не лише через призму руйнувань.

– Мені хочеться, аби про Донеччину, про Маріуполь згадували не тільки в контексті болю та розрухи, як край шахтарів і війни. У нас дійсно була потужна громадська спільнота, дуже багато культурних проектів…

Минуле, яким вона його пам’ятає, знищене російськими ракетами, і це найважче – усвідомити, що ти ніколи більше не повернешся додому, бо його більше не існує.

– Не існує таким, як він був, і він вже ніколи таким не буде. Ніколи не буде такого Сходу, не буде такого Маріуполя…

Однак попри це Катерина Храпович, яка зараз в Києві займається допомогою військовим та ветеранам, мріє колись відкрити крамницю свого бренду у вільному українському Маріуполі – місті, пам’ять про яке вона так дбайливо береже та передає іншим.