Вдома, в Сєвєродонецьку, Наталія Абрамова прагнула, щоб її син Антон та дітки зі схожими проблемами мали можливість розвиватися. Щоб відкрити перший в регіоні Центр для дітей з аутизмом, вона створила благодійний фонд «Діти райдуги». Але тільки в Польщі жінка вперше відправила сина до державної школи, адже в цій країні створені всі умови для того, щоб кожна дитина могла соціалізуватися.
ЯКЩО ТИ НЕ ЗРОБИШ, НІХТО НЕ ЗРОБИТЬ
Наталія Абрамова все життя прожила в Сєвєродонецьку. Не дивно, що в місті хіміків вона працювала на хімічному комбінаті. А потім народився Антон. І подальші роки жінка присвятила синові, якому зараз вже 22.
– Проблеми зі здоров’ям в Антона почалися десь у пів року – у нього виявили епілепсію у важкій формі. Потім у 6 років додався діагноз «аутизм», – згадує пані Наталія. – Тоді про цю хворобу знали дуже мало, діагностувати змогли тільки в Києві – в Охматдиті, де спостерігали за синовою епілепсією.
15 років тому в провінції годі було чекати на спеціалізовану допомогу. Антон почав відвідувати міський центр розвитку дітей при департаменті соціального захисту, але Наталії не дуже подобалося, як із ним займаються.
– Спеціалісти були налаштовані на заняття з, наприклад, дітьми з синдромом Дауна, яких можна було спокійно усадити щось робити. Антон був непосидючим, але при тому неконтактним – це така особливість діагнозу. І ці заняття, по факту, для нього корисними не стали.
Отже, мати почала шукати свій шлях допомоги сину. Якось їй до рук потрапила стаття про жінку, яка в Києві створила центр для дітей з аутизмом. Звісно, Наталія дуже хотіла з нею зв’язатися, але вийшло так, що та знайшла її сама.
– Я шукала різні способи допомогти Антону, тож якось зробила кілька YouTube-роликів та запустила їх в мережу. І саме ця жінка написала мені. Коли я потрапила до її центру, то зрозуміла, наскільки хочу такий центр, де б міг постійно займатися Антон.
Але Наталія розуміла й наскільки багато ресурсу, зокрема й матеріального, потребує створення подібного закладу. З сумом розповіла про диво-центр хрещеній Антона, яка жила в Києві. Мовляв, у нашому Сєвєродонецьку про таке навіть не чули.
– Кума мала можливість допомогти з коштами. Сказала мені: хочеш – то візьми та зроби те, що намріяла для сина. Мені було дуже страшно: я вдома сиджу вже 9 років, чи зможу я все це організувати? А вона каже: якщо ти не зробиш, ніхто не зробить…
12 РОКІВ ДОПОМОГИ
Поки пані Наталія їхала з Києва додому, придумала назву – «Діти райдуги». Вдома запросила до себе мам діток з аутизмом. Разом вони й вирішили створити центр, де з такими дітьми будуть комплексно працювати дефектологи, психологи, логопеди, запроваджуватимуть музичну, сенсорну та інші види терапії.
– Багато хто з батьків не знав навіть, що діткам з аутизмом та ментальними проблемами потрібна, наприклад, спеціальна фізкультура, бо їм треба навчитися відчувати своє тіло, – каже Наталія.
Центр, офіційно відритий 2010 року, плідно працював 12 років і не зачинився навіть коли 2014-го Сєвєродонецьк став центром прифронтового регіону. З батьківських внесків оплачували роботу спеціалістів, а решту утримували коштом благодійного фонду, який наповнювали небайдужі люди з усього світу.
– Через наш центр пройшли практично всі місцеві діти з аутизмом та іншими ментальними проблемами. Приїздили до нас і з Лисичанська, Рубіжного, Кремінної. Займалися тут діти й з інших областей України та навіть з інших країн, коли їх, наприклад, привозили на літо до бабусь-дідусів. Спочатку ми приймали з 3-4 рочків, потім вже стали й дворічок брати, бо з’явились методики, за якими можна працювати й з раннім віком.
Коли згодом в інших містах Луганщини та Донеччини стали з’являться подібні центри, спеціалістів на навчання вони посилали саме до Сєвєродонецька.
ВАЖКІ ЗМІНИ
У лютому 2022 року пані Наталя не стала чекати бомбардувань. Розуміючи, що загострення на Луганщині неминуче, вона за два тижні до повномасштабного вторгнення вирушила разом із сином на захід країни – попри те, що багато знайомих крутили пальцем біля скроні і називали її панікеркою.
Хрещена Антона сплатила їм проживання в одному з прикордонних містечок Львівщини, але хазяйка квартири передумала її здавати після 1 березня. Тож довелося виїжджати з України.
– Ми просто не мали куди їхати – не повертатися ж до Сєверодонецька… 26 лютого ми вже були в Польщі і я планувала їхати далі – до Канади, там нас навіть чекали. Але коли побачила, як в Кракові організовано навчання та соціалізація дітей з аутизмом, то вирішила, що це найкращий варіант.
Наталії пощастило познайомитися з представницями сімейної організації, де об’єдналися родини дітей з ментальними проблемами. Її створили ті, хто раніше емігрував до Польщі.
– 2022 року вони одразу почали допомагати людям, які рятувалися тут від війни з дітками з інвалідністю, це понад 200 родин, – розповідає Наталія. – На жаль, діяльність нашого центру зараз неможлива, родини з дітками роз’їхалися по різних куточках України та світу. Тож в цій організації я рядовий помічник – роблю все, в чому є потреба.
Перший рік було дуже важко: у Антона почалася тяжка депресія через те, що він був змушений поїхати з дому, де все було звично та знайомо. Він плакав, бився, не міг прийняти зміни, що йому не подобалися. Але підтримка ком’юніті та час зробили свою справу – Антон призвичаївся до нового життя.
ШКОЛА ДЛЯ ВСІХ. ПО-СПРАВЖНЬОМУ
В Польщі, каже пані Наталія, усі діти мають ходити до школи, незалежно від складності діагнозів. Є помічники, які працюють з такими дітками у звичайних школах, є спеціалізовані школи, наприклад, для дітей з аутизмом. Хоча у невеличких містечках за таку можливість українцям інколи доводиться поборотися, каже пані Наталія, але треба наполягати – це передбачено законом, а поляки закон намагаються не ігнорувати.
– Антон потрапив до спеціальної школи, куди я його відвожу, коли він зголошується. Інколи препарати від епілепсії заважають йому вчасно прокидатися, він може спати по 18 годин на добу. Але коли він у більш-менш нормальному стані, я його залишаю в школі на кілька годин.
В Україні Антон не навчався в державній школі. На будь-які пропозиції чиновники відповідали, що епілептики не можуть знаходиться в колективі з іншими дітьми. В Польщі ж, каже пані Наталія, інакший підхід: наприклад, коли у дівчинки прямо перед будівлею школи стався напад, педагоги просто надали їй допомогу і завели у приміщення.
– Я розумію, що навчитися наук мій син не зможе, але відвідування школи вважаю гарним способом соціалізації, – каже пані Наталія. – Такі, як Антон, не розв’язують математичні завдання, але ходять до майстерні, де їх вчать практичним навичкам, потрібним для життя. Наприклад, користуватися пилососом, щось робити на кухні, купувати в магазинах – вони ходять на екскурсії в різні громадські місця.
В класі Антона чотири учні, вчитель і помічниці. Також з дітьми займаються спеціалісти, наприклад, психолог. Від дітей не вимагають не шуміти чи уважно слухати. Наталія бачила, як Антонів друг просто спав в класі на матрацику – бо стан його самопочуття вимагав трохи сну.
Наталія Абрамова каже, що їй імпонує такий людяний, а з іншого боку – практичний підхід держави щодо навчання дітей з ментальними проблемами. Бо саме в таких умовах діти зростають в соціумі та є доволі адаптованими.
– Коли я з Антоном приїздила до школи, то бачила, як він заходив у свій клас: підходив до кожного учня та вчителя, тиснув руку. Це так важливо – щоб у дітей були звичайні стосунки.
Цьогоріч Наталія з Антоном стали також ходити до євангелістської церкви, де кожну неділю проводяться заняття для дітей. Антона із задоволенням взяли в цю недільну школу попри всі особливості його поведінки.
– І він там дуже щасливий, ніколи не відмовляється туди йти – бо його там сприймають та люблять.