Юрій Шевельов сформувався у Харкові 1920-х років – доби українізації та розквіту літературного й театрального життя міста. За його словами, тоді «нове покоління революціонерів-романтиків намагалося зробити світове місто, яке конкурувало б з іншими європейськими столицями». Юрій Шевельов проніс цей дух крізь усе життя. Більша його частина, втім, минула вже в еміграції. Тому сьогодні він в нашому циклі, присвяченому українській діаспорі.
У 1944-му доцент славістики Харківського університету Юрій Шевельов перед загрозою радянських репресій, свідком яких він був у 1930-х, Шевельовемігрував до Німеччини, де кілька років провів у таборах для переміщених осіб. Учений швидко включився у вир культурного життя численної й строкатої української громади. Важливу роль у консолідації української інтелігенції у вигнанні відіграв Мистецький український рух (МУР), в якому Шевельов посідав чільне місце й фактично керував об’єднанням. МУРу вдалось розгорнути активну літературну, видавничу, наукову та журналістську діяльність – і все це в непростих умовах таборового життя. Згодом він викладав українську мову в університетах Німеччини та Швеції.
На початку 1950-х років на запрошення американського мовознавця Романа Якобсона Шевельов перебрався до США, де викладав у Гарвардському та Колумбійському університетах, ставши найвідомішим славістом на Заході. Попри гірке зізнання, що «трагедія української еміграції, трагедія всього – за малими винятками – українства ХІХ-ХХ сторіч у їхньому безконечному провінціалізмі», він невтомно творив культуру високого ґатунку, прагнучи піднести її до рівня світової. Шевельов був справжнім двигуном культурного життя української еміграції. Він редагував журнали «Арка» і «Сучасність», у 1954-му заснував об’єднання письменників «Слово», належав до престижного Гуггенгеймського меморіального товариства, а ще став одним із засновників Української вільної академії наук у США, яку очолював двічі. Шевельов писав під різними псевдонімами: Юрій Шерех, Григорій Шевчук, Гр. Ш., Ю. Ш.
Центральним напрямом його досліджень стало питання походження української мови.
У своїй «Історичній фонології української мови Шевельов кинув виклик радянській мовознавчій школі із її доктриною «праруської мови» – міфічної колиски, з якої нібито постали українська, білоруська та російська. Головний науковий висновок Шевельова полягав у доведенні самостійності української мови вже від VII століття.
Він добре усвідомлював масштаб свого внеску в мовознавство, згадуючи згодом: «Я думаю без зайвої скромності, що в своїй ділянці я зробив не менше, ніж Грушевський у своїй». Його теорія, що спростовує улюблені росіянами наративи про «один народ», і досі є загальновизнаною у світовій науці.
Однак за це мовознавець дорого сплатив. Той самий Роман Якобсон – впливовий професор, світило славістики у США – категорично відкинув концепцію Шевельова й застеріг від друку. Та попри ризик опали в академічному середовищі учений наполіг на своєму. Це коштувало йому добрих стосунків із Якобсоном і навіть призвело до цькувань серед американських славістів: на одному зі з’їздів йому фактично заборонили виступати.
Подібна історія повторилася в Софії, де Шевельову відмовили в участі в конгресі славістів – цього разу, очевидно, не без тиску радянських спецслужб. У 1960-70 роки КДБ активно намагався схилити його до повернення в УРСР: обіцяли високі посади, запевняючи, що влада закриє очі на його «активність в націоналістичному русі». Та всі ці спроби виявилися марними: Шевельов тверезо розумів, що шлях назад у Радянський Союз буде для нього безповоротним.
Юрій Шевельов повернувся до рідного краю тільки коли Україна впевнено рухалась до незалежності. Повернувся він і фізично, і своїм великим доробком у близько 900 мовознавчих праць і есеїв, що їх називають «золотим еталоном української есеїстики».
Ще за життя вченого його внесок в національну культуру було визнано офіційно. Шевельова був іноземним членом Академії наук України, почесним доктором Харківського університету та Києво-Могилянської академії, лауреатом Національної премії імені Шевченка та ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Після його смерті у віці 93 роки була заснована премія модерної есеїстики його імені.
5 ФАКТІВ З ЖИТТЯ ШЕВЕЛЬОВА
Етнічний німець із російських дворян. Походив із родини московських етнічних німців і мав прізвище Шнайдер при народженні. Його батько, монархіст і генерал-майор російської імператорської армії Володимир Шнайдер, на початку Першої світової вирішив змінити своє прізвище на Шевельов, адже німецьке прізвище могло принести родині проблеми. За родинною легендою, він обрав початкове Ш, аби «не міняти міток на серветках».
Вибір бути українцем. Щоб убезпечитись після приходу більшовиків, матір Шевельова знищила документи сина й змінила місце його народження на польське місто Ломжа. Також вказала національність «росіянин» та соціальне походження – «зі службовців». Однак коли настав час отримувати паспорт, Юрій у графі «національність» написав «українець». Він усвідомлював, що було б куди безпечніше назватися росіянином, але «після недовгих вагань, я вибрав – українець. Мені здається, що українськість завжди була в моїй родині» (зі спогадів).
Відмовився співпрацювати з нацистами. У 1941-43 роках Шевельов завідував кафедрою української філології в Харкові. Окупаційна нацистська влада пропонувала йому записатися німцем, «фольксдойче», щоб врятуватися від голоду, але вчений вдруге обрав бути українцем. Проросійські харківські політики Геннадій Кернес та Михайло Добкін закидали Шевельову співпрацю з німцями – під час окупації він дописував у газету «Нова Україна», підписуючи деякі тексти іменем розстріляного чекістами українського філолога Григорія Шевчука. Однак після того як газету захопили нацисти, Шевельов відмовився іти з ними на співпрацю.
Мрії про «П’ятий Харків». Цей термін Шевельов створив для власної періодизації харківської історії. За його словами, «Перший Харків» – місто слобід і козаків, «Другий Харків» – купецький, «Третій Харків» виник у 20–30-ті роки революційного прориву, «Четвертий Харків» постав після репресій, коли покоління українських митців було знищене, а «П’ятий Харків» – це український Харків майбутнього. «І я відчув: Харків і далі має українське серце. Не в будинках, не в пам’ятниках, навіть не в старих церквах, а в людях», – писав Шевельов.
Історія з меморіальною дошкою в Харкові. Останні слова Шевельова перед смертю були про рідне місто – він просив купити йому квиток із Нью-Йорку до Харкова. Науковець помер 12 квітня 2002 року, а 2011-го топонімічна комісія Харкова узгодила встановити меморіальну дошку Юрію Шевельову за адресою Сумська, 17, де жив науковець. Дошку встановили за кошти громадськості, однак Харківська міська рада скасувала рішення топонімічної комісії, і в той же день невідомі розбили дошку сокирою. 2021 року розпочався ще один збір коштів. Необхідну суму зібрали за десять днів – і меморіальну дошку було відновлено.
