Якби ми могли обирати собі старість, навряд чи бодай хтось обрав стати одночасно вкрай немічним, залишитися без дому та тікати від війни, а головне – не мати поруч когось, хто міг би підтримати. В шелтері на Франківщині, облаштованому Благодійним фондом «Схід-СОС» та Снятинською громадою, живуть переважно самотні старенькі, але дехто має рідних, що не можуть або не бажають піклуватися про них в евакуації.

Історії мешканців цього відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання, яке вони інколи вже називають домом, вражають. Як і унікальний досвід створення таких місць, де попри все допомагають гідно проходити цей етап життя – і в горі, і в радості…

ПАНІ ОЛЕНА: НОШУ СЕБЕ НА РУКАХ

Син Олени Борисівни зараз лікується після поранення у шпиталі за дві години їзди від неї. «Поштопаний весь», – каже вона, витираючи сльози. Нещодавно волонтери возили її побачитися. Він вийшов у скверик на лавочку, вона аж сплеснула руками: у тебе що, немає шкарпеток? Чому не сказав, мама купила б…

– А він: в мене ноги горять вогнем, не можу нічого вдягати. Там стільки уламків від дрону, що не порахуєш. І деякі, кажуть лікарі, так на все життя й залишаться, – каже пані Олена.

Вона показує на телефоні фото сина – яким він був до війни, і те, яке зробили у шпиталі: схудлий чоловік з втомленими очима обіймає маму.

– Мене до себе онук хотів забрати, 19 років хлопцю. Але там, де він зараз, теж постійно обстріли, треба ходити до сховища, а я на тих ходунках. То він мене привіз до волонтерів у Дніпро, де я була кілька місяців, – пояснює жінка.

Жінка має вроджену хворобу тазостегнового суглоба: перші роки життя вона провела в гіпсі та спеціальному обладнанні. До 38 років начебто все було добре: трошки кульгала, але працювала, виховувала двох дітей. А потім – інвалідність 1-ї групи.

– Я ношу себе на руках: спираюсь на ходунки і повільно пересуваюсь. Гуляю інколи, коли тепло. Мені краще спека, ніж холодно: бачите, я, як капуста все на себе натягнула – кровообіг не дуже. Нас привезли сюди на час війни. Але я розумію, що для багатьох – назавжди…

Її будинку в селищі під Покровськом вже немає. Пані Олена бідкається, що по місцевому цвинтарю, де похована її сім’я, їздили танки. І що навряд чи вона колись побачить рідну землю.

– Мені тут дуже подобається: турботливе ставлення персоналу, смачна їжа, зручні палати. Тут у нас живуть і зовсім самотні, а я ж ще не стара і рідні в мене є. У сина квартира у Кривому Розі – якщо залишиться ціла, коли його демобілізують, – міркує пані Олена. – Може, жили б разом…

РАЇСА ІВАНІВНА: ХОЧУ ПОМЕРТИ САМЕ ТУТ

Вона пам’ятає, що одного з волонтерів, які винесли її на покривалі з напівзруйнованого під’їзду, звали Валерою. І що через три дні після евакуації з Курахового її квартира згоріла.

А ще, каже й сміється, вона –Левиця за гороскопом, тому ковдра з таким малюнком, яку вона купила ще 20 років тому на ринку у Донецьку, досі з нею. Як пам’ять.

– Донька тоді сказала: дивись, це просто для тебе ковдрочка, – згадує пані Раїса. – Вона померла 17 років тому. І чоловік через 8 місяців зустрівся з нею. От я 16 років сама. А мені вже 80 буде.

Пані Раїса любить жартувати. Каже, що волонтерів на неї «нацькували» соцслужби, бо «давно мали зуб» на самотню неходячу жінку, яка ніяк не хотіла виїздити з небезпеки.

– Вісім років тому я впала та поламалася. А потім інсульт. І, уявляєте, у мене відняло мову. Лікар, який консультував мене вдома, спитав: а ви співати любите? Я замахала головою – так, так! І він каже: так не соромтесь, співайте, – розповідає жінка. І, хоч тепер вона погано чує і майже не бачить, доволі впевнено говорить. Спрацювало.

– Коли вона співає українські пісні, до нашої палати підходять люди й тихенько слухають. Вона ж їх не бачить, тому й не боїться публіки. А так – це справжні концерти, – каже її сусідка по палаті.

У пані Раїси є далекі родичі – в Австралії та Америці. Але вона не тішить себе надією: каже, що тут вона назавжди.

– Знаєте, чого я вже кілька років боялася? Що помру та ніхто не помітить… Буду лежати і гнити у себе в ліжку. А тут не тільки годують та лікують, а й по-людські проводжають: у нас нещодавно жінка померла, то священика запросили, вдягли її красиво, ми усі, хто хотів, були на відспівуванні. Вірите – у нашому віці важливо не тільки, як жити, а й як помирати… Ні, звідси вже нікуди – я хочу померти тут, біля цих добрих людей.

Пані Раїса одночасно сміється й плаче. І розповідає, що прикипіла душею до дівчинки – доньки однієї з медсестричок. Сліпа жінка каже: мені здається, що вона так на мою доньку в дитинстві схожа, то як обійму, усе, кажу – онучечка…

ФЕРМЕРКА ТЕТЯНА: ТИЖДЕНЬ МОВЧАЛА, БО БОЯЛАСЯ «БАНДЕРІВЦІВ»

Пані Тетяна – справжня «редискова королева»: багато років у селі Олексієво-Дружківці вирощувала овочі та продавала на всіх базарах області й не тільки. Тому для неї, комунікабельної та говіркої, переїзд на захід країни став справжнім шоком.

– Мені казали, що тут треба виключно українською говорити, а як скажеш хоч слово російською, можуть й побити! То я цілий тиждень мовчала, бо сильно боялася цих «бандерівців», – щиро сміється пані Тетяна. – А тоді вже слово за слово, слово за слово… а вони – нормальні! І ніхто не ображає, хоч спочатку, жартуючи, вони нас «москалями» називали.

Вона каже, що була вражена тим, як тут турбуються про них: не просто виконують якісь процедури, а завжди намагаються дослухатися до побажань. Сама Тетяна не ходить вже п’ятий рік: попри операцію після травми шийки стегна відновити нормальне пересування не вдалося. Додалося два інсульти. Тож після смерті чоловіка обробляти 38 соток землі з теплицями годі було й думати.

– Син у Києві служить. Каже: закінчиться війна, я тебе, мамо, заберу до себе. І я вірю. А що залишається робити? Донька до себе не кличе, бо сама по країні мотається: закохалася у військового, за ним їздить, хоч і чоловік був, і донька доросла є. Що поробиш – життя.

Під час інтерв’ю до пані Тетяни завітав подолог (фахівець з хвороб стоп та нігтів – прим. ред.). Ініціативу «Крок допомоги» ініціювала БО «БФ «Схід СОС»: вона співпрацює із фахівцями, які також є ВПО і зараз живуть та працюють в Івано-Франківську.

– Ця ініціатива пілотується в Калуші та Стецевій у будинках для людей поважного віку, що прийняли ВПО, яких евакуаційні команди нашого фонду врятували від війни, – пояснює одна з ініціаторок «Кроку допомоги» Світлана Агаджанян. – Комфортне життя – це не тільки їжа та дах над головою, а й такий специфічний догляд, як допомога подолога.

Допомога подолога дійсно потрібна багатьом літнім мешканцям будинку: життя, де не завжди було місце турботі про себе, багаторічне обмеження у пересуванні, фізична неспроможність самостійно виконувати косметичні процедури – усе це дається взнаки. І це насправді, більше ніж медична допомога. Це про людську гідність та відчуття небайдужості: ви б бачили, з якою вдячністю одна з пацієнток подарувала лікарці цукерку – найщиріший та найдорожчий жест у цій ситуації…

АЛЛА ВАСИЛІВНА: Я РЯТУВАЛАСЯ ВІД ДВОХ ВІЙН

– А скільки дасте? – кокетливо відповідає на запитання про вік пані Алла. Я припускаю 75. – А 91 не хочете?!

Хоча жінка ходить з палицею та дуже погано бачить, вона – одна з найбільш мобільних мешканок закладу. Все життя пані Алла важко працювала на шахті: видавала шахтарям коногонки, а потім була оператором теплового пункту. На пенсії поралася у городі, саджала картоплю – все, каже, як у всіх.

– А як війна стала підбиратися до нас, онук сказав: бабусю, я тебе заберу. І прислав до мене волонтера на машині. Тільки тому й зголосилася, що він попросив, – жінка витирає хустинкою очі, блакитні та непрозорі через катаракту. – Ми десь половину шляху вже проїхали, як той несподівано каже: «Ви тільки не плачте, але вас онук не забере». І говорить щось про лікарню, де мають обстежити онука, бо він потрапив під обстріл. А я не слухаю – плачу…

Волонтер привіз пані Аллу до Дніпра в шелтер «Океан добра». Донька, сама вже літня жінка, теж була у Дніпрі, але маму не навідала. Казала, лежить у лікарні – в неї піднявся цукор, бо хворіє на діабет.

– А потім нас привезли сюди. Я навіть не знала, куди ми їдемо, чи, може, забула. Завантажили в автобус, потім – у потяг… Мені вже було все одно. Бо попри все хотіла додому. А якщо ні, то й нема різниці. Хоча тут добре. Я ж вже не вперше в евакуації. Ще на тій війна мама нас, трьох дітей, вивозила з Запоріжжя. Але я не пам’ятаю куди – бо дуже мала була. Може, теж десь тут рятувалися…

Її телефон старенький, з потертими кнопками і пошарпаним екраном. Вона вже не може ним користуватися сама: тільки якщо телефонують їй. А це відбувається нечасто: у списку останніх дзвінків є кілька в квітні і один у травні – від далекого родича.

– Попервах вони інколи дзвонили. А зараз вже ні. Я дуже переживаю за онука: якщо шахту розбили, то, може, його на війну забрали? Ще в мене праонучок закінчує інститут у Києві, теж серце болить.

Пропоную набрати онука, але старенька зголошується неохоче: як всі старі люди, вона боїться почуватися нав’язливою. Але дзвінок вже йде, і вона, почувши голос онука, шепоче: «Ой, Господи Боже мій, як хочеться». І вже у слухавку:

– Дімулечка, рідненький. Де ти, Дімочка? А? А-а. Ти б хоч інколи набирав мене, Дімуля. Як там Ігорьок? Ой, там у Києві, кажуть, сильно бомблять. Да? Ладно, рідненький, все у вас нормально? Передай привіт дружині, – кричить вона у слухавку.

Поклавши телефон на ліжко, вже мені:

– Каже: кругом бомблять, тільки там, де ти зараз – ні. Тому я маю терпіти, хоч плачу щодня. Але й правда, що я нию і скаржуся? – наче схаменувшись і засоромившись, каже вона. – У безпеці, годують нас добре, медсестрички такі душевні: як у мене серце прихопило, так усю ніч сиділа біля мене. Усім вдячні ми, чисті, помиті, нагодовані, живі. Що ж ще потрібно?…

ЛЮДМИЛА: МРІЮ ЩЕ ПОНЮХАТИ КВІТИ

Їй 76. З них 45 років працювала на виробництві віконного скла на заводі у Костянтинівці. Пані Людмила повертає голову до світла, у бік вікна, але через це скло вона вже нічого не бачить.

Просить розповісти, що там, за вікном її палати. Слухає про садок з молодими яблунями, яскраві високі іриси, що висаджені вздовж всієї будівлі. Зітхає. Каже: «У нас вся Україна така красива… А ще – я б хотіла просто понюхати квіти».

Після смерті чоловіка Людмила Василівна жила сама у двокімнатній квартирі. Коли очі перестали бачити, з дома вже не виходила – допомагали сусідки. Вони ж і викликали волонтерів зі «Схід-СОС».

– Розумію ж, що сама себе не обслуговую. Тому коли у шелтері в Дніпрі, де я жила спочатку, сказали їхати, подумала – мій варіант. Кажуть, таких місць обмаль, тому мені дуже пощастило. Я невибаглива, мене все влаштовує. Мені б ще якогось гіда, щоб розповідав, що навколо відбувається. І новини я б слухала – війна зараз займає усі думки.

У приміщенні є ліфт, який спеціально побудували для зручності мешканців. І більшість мають змогу за допомоги персоналу виходити на вулицю, відпочивати на свіжому повітрі.

– У Людмили Василівни нещодавно був інсульт, вона зараз дуже слабка, тож лікарі не рекомендують їй багато рухатися, – каже медсестра, коли я запитую, чи можна було б вивести пані на прогулянку. – Але раніше вона і телевізор слухала, і по будівлі ми ходили. На жаль, її хвороба відбирає й спогади, тому жінка зараз не пам’ятає про обмеження…

ОЛЕКСАНДР: ШКОДУЮ, ЩО ВТРАТИВ СИНА

67-річного Олександра з Покровського району вивезли наші військові. Він залишався останнім мешканцем у селі. Зайшли у напівзруйнований будинок, де він повзав на колінах, бо після переламу тазостегнового суглобу ногами вже не ходив. Так готував собі їжу на дворі, так намагався переховуватися від обстрілів, хоча навколо вже все палало – згорів навіть його сарай.

– Та все думав, що буде добре. А воно все гірше та гірше, – небагатослівно пояснює чоловік своє рішення залишатися вдома попри усе.

Військові перевезли його до лікарні, а потім – до тимчасового шелтера у Дніпрі. Там сказали: якщо знайдете, куди їхати, ми допоможемо дістатися. Сестри Олександра виїхали до дітей – одна до Вишневого, інша до Кременчука. А йому не було до кого: після розлучення з дружиною чоловік якось небагато спілкувався з сином, а згодом вони взагалі перестали підтримувати зв’язок, хоча й жили неподалік один від одного.

– Так вийшло, – каже Олександр. – Хотів би зараз поговорити. По молодості здається, що якось воно буде. А потім вже пізно. Старий я вже… Сестри поїхали, а мені не було, куди їхати, тож зголосився на Стецеву на Франківщині: після того, що я бачив та чув вдома, мені вже нічого не страшно. Важливо, щоб це було постійно, не хочу микатися туди-сюди. Умови тут хороші, ходжу з ходунками, в палату поставили телевізор – я спорт дивлюся, бо футбольний фанат.

Пан Олександр – шахтар. Каже, з області за все життя виїжджав хіба що до столиці. Але тут йому подобається, хоча у будь-який момент він може написати заяву та поїхати кудись ближче до дому.

– А куди їхати? Там вже все розбите. Фронт суне. Мабуть, нам вже не доведеться повертатися, – каже він, дивлячись у вікно. – А що, яблука не померзли, не знаєте? Тут кажуть, яблук багато. Як у нас абрикосів – пам’ятаєте, йдеш по вулиці, а воно все біле та пахуче – квітне!

У палаті з Олександром ще два чоловіки: ця трійця – єдині представники своєї статі серед жіночого царства. Але вони не скаржаться: мовляв, їх ніхто не ображає, навпаки, цінують та шанують.

Коли я йду, Олександр говорить услід: «Я буду шукати його номер телефона»…

Євген ГОЛОВАНЕВСЬКИЙ, керівник напрямку «Відбудова» БО «БФ «Схід-СОС»:

– На жаль, в країні існує суттєвий дефіцит такого виду житла, де надаються послуги стаціонарного обслуговування маломобільним людям, які втратили свої домівки та були змушені виїхати через небезпеку. В багатьох таких установах немає вільних місць, кепські умови, і вони працюють за певними критеріями, під які не підпадають евакуйовані з прифронтових територій. Вони актуальні для мирного часу, а реалі війни, на жаль

З 2022 року «Схід-СОС» за допомоги наших партнерів – агенції гуманітарної допомоги протестантських регіональних і вільних церков у Німеччині Diakonie Katastrophenhilfe – ми відремонтували та облаштували майже десять подібних відділень. Снятинська громада – одна з тих, де проявили розуміння важливості таких проєктів та дуже сумлінно поставилися до виконання своїх зобов’язань.

Галина ДОРОНІНА, директор КУ «Територіальний центр обслуговування (надання соціальних послуг)» Снятинської міської ради:

– Наше відділення стаціонарного догляду для людей похилого віку та людей з інвалідністю працює з 2009 року: силами громади ми освоїли перший поверх колишнього приміщення лікарні. Звісно, хотіли його розширити, щоб мати змогу надати соціальні послуги більшій кількості людей. Подавали свої пропозиції у різні проекти через платформу Фонду регіонального розвитку і містобудування Івано-Франківської обласної ради.

Згодом отримали відгук від БФ «Схід-СОС»: йшлося не просто про частковий ремонт, а про комплексне облаштування усього другого поверху. Роботи закінчили наприкінці року, а 5 січня 2025-го до нас приїхали перші 10 ВПО з «Океану добра». У новому відділенні на 30 осіб усі соціально-побутові послуги надаються згідно державного стандарту, міська громада бере на себе проживання, харчування, комунальні послуги. Медикаментами забезпечуємо у межах першої допомоги, в разі необхідності людей влаштовують у лікарню.

Чому наша громада взяла участь у цьому проєкті? Бо якось мусили долучитися до допомоги людям, які постраждали від війни. Силами громади ми навряд чи подужали такий масштаб, а завдяки друзям зі «Схід-СОС» все вдалося. Ми збільшили штат працівників – це робочі місця для місцевих мешканців. Розуміємо, що дехто з переселенців вже нікуди не поїде, навіть коли закінчиться війна. Але так чи так, в громаді будуть додаткові місця для соціальної підтримки.