Переселенка з Краматорська Ганна Ощепкова понад півтора роки живе на Івано-Франківщині. Сюди, до Коломиї, вона релокувала свій бізнес і за цей час він зріс втричі. Попри зайнятість жінка активно допомагає підрозділам Збройних Сил України та популяризує культуру Сходу.
На Донеччині підприємниця мала мережу з чотирьох дитячих розвивальних центрів «Планета знань» та приватний садок на 25 місць. Готувалася до відкриття великого садочка, до ремонту якого вклала майже пів мільйона гривень. Але вторглася росія. І вже за два місяці Ганна збирала майно, аби їхати кудись, де безпечніше. Спакувала вже готові до відкриття садочка нові меблі, дитячі майданчики та особисті речі і вирушила вагоном Укрзалізниці на захід.
Колега з Коломиї запросила Ганну на Франківщину. Поміркувавши місяць, жінка вирішила все ж таки відкрити омріяний садочок на новому місці.
– Коломия – дуже специфічне місто в Івано-Франківській області. Воно маленьке, десь втричі менше за Краматорськ, але за рахунок туристів жителі тут заможні. Ми вирішили спробувати відкрити приватний садочок. Тут є дитсадок при парафії, де батьки за перебування дитини сплачують символічну суму – 2 500 грн на місяць. Фактично, це і були наші конкуренти, – розповідає Ганна про свої міркування щодо відновлення бізнесу у Коломиї.
На початку роботи садка у ньому було 10 дітей на 2 вихователі. До речі, майже усі діти – з родин переселенців.
– До нас одразу записалися та привели дітей люди, які приїхали до Коломиї з великих міст – Києва, Харкова, Дніпра. Вони знали, що таке приватна освіта з інноваційними підходами у вихованні, у чому її переваги для дітей. Ми дуже хочемо показати батькам, якою має бути сучасна приватна освіта порівняно з державною. Нам повірили, хоча плата за перебування, навчання та 5-разове харчування дитини у нашому садочку складає 8 000 гривень на місяць.
Для облаштування дитсадка Ганна з колегою орендувала приватний будинок з подвір’ям, тож діти можуть спокійно гуляти на свіжому повітрі, перебуваючи на закритій безпечній території.
За півтора року роботи кількість вихованців зросла до 35-ти – вже за рахунок місцевих дітлахів, чиї батьки довго придивлялися до приватного садка. Ще один садочок на 17 дітей Ганна відкрила в Калуші, а перший клас приватної початкової школи працює зараз в Івано-Франківську. Минулого року підприємниця частково відновила роботу й в Краматорську – організувала для дітей прифронтового міста розвивальні заняття.
Для своїх закладів освіти родина Ощепкових самотужки виготовляє меблі та матеріали для творчого розвитку. Так було в Краматорську, так і продовжується, адже з дому вдалося забрати частину верстатів, зокрема фрезерний для роботи з деревом.
– Навіть під час війни є можливості, я бачу їх та використовую, бо життя триває, ми маємо жити і працювати. Торік, наприклад, ми з чоловіком за грантом від Міжнародної організації з міграції придбали потужний лазерний верстат. На ньому виробляємо матеріали для творчості, виконуємо замовлення наших партнерів, які теж працюють у галузі освіти.
Допомогою ЗСУ Ганна займалася і до 2022 року. А торік разом з однодумницями зареєструвала громадську організацію «Крамчари» – скорочене від «Краматорські чарівниці». У Краматорську та Коломиї ця спільнота збирає, пакує та надсилає на фронт усе, що може хоч на крок наблизити Перемогу та зберегти життя українським воїнам – від одягу, продуктів швидкого харчування та ліків до маскувальних сіток та тепловізорів.
А ще для популяризації української Донеччини вже два роки поспіль переселенка влаштовує у музеї Коломиї показ старожитностей етнофундації «Рід», які теж вивезла з Краматорська. У цій колекції – старовинні ікони, строї та предмети побуту жителів східних регіонів України. Ці скарби кілька років збирала краматорська вчителька Оксана Проселкова, і щоб врятувати цю частинку історії, Ганна забрала її на Івано-Франківщину. Зараз колекція перебуває на Тернопільщині у старовинному Бережанському замку Синявських.
– Щоразу, коли люди приходять на виставку, я чую багато слів подяки, бо вони дуже мало знають про український Схід. Ця колекція – яскравий доказ того, що наш край завжди був українським. Про це свідчить і одяг, і предмети побуту, які є у колекції. Мрію, що ми повернемо її на мою рідну Донеччину.
На питання, де бере сили і натхнення, щоб діяти і не зупинятися, жінка відповідає просто – у своїй родині. Бо перш за все вона мріє, щоб її діти жили у вільній Україні.
– Здається, що останнім часом сил стає менше, інколи дуже сильно «накриває». Але ми маємо продовжувати працювати і допомагати. Тримаємося на адреналіні, адже іншого виходу немає. Україна дає мені можливість жити, працювати та навчатися, я надзвичайно за це вдячна і не хочу іншої країни. Я вірю у нашу Перемогу – це, власне, і тримає.



