«Все буде добре» – це, мабуть, найулюбленіша фраза Наталі Логозинської. Вона повторювала її в 2015-му, коли прощалася із рідним селом Широкиним. Повторювала в 2022-му в Маріуполі. Повторює й зараз, коли отримала нагороду «Волонтер року» в Естонії, де Наталя живе й гуртує навколо себе українців.
В середині 2015 року село Широкине Новоазовського району перетворилося на сіру зону, де не залишилося жодного вцілілого будинку. Українська влада провела евакуацію мешканців. Хтось, як Наталя, осів у Маріуполі. Хтось обрав жити в окупації та поїхав до Новоазовську.
2022 року, коли довелося вибиратися з Маріуполя через окуповану територію, Наталя зустріла тих своїх колишніх земляків. Кинулася обіймати, бо не бачила їх більше восьми років, але у відповідь отримала холод.
– Чужі люди. Вони стали зовсім інші, зовсім чужі. Виходить, що нема до кого повертатись. Все знищено – і майно, і місто, і стосунки, – з сумом каже жінка.
ПОЛЮВАННЯ НА ЛЮДЕЙ
Вранці 24 лютого пані Наталя відкрила своє невеличке кафе на Лівобережжі Маріуполя, але працювати вже не змогла – обстріли посилювалися. Вони з чоловіком побігли додому, щоб зібрати речі, але десь поруч впала міна, від вибуху обвалилася стеля. Дивом вціліле подружжя зрозуміло, що з дому вони вже нічого не заберуть.
Щоб якось вгамувати паніку, Логозинські поїхали до «Халабуди» – освітнього хабу в центрі Маріуполя, який перетворився на центр гуманітарного порятунку. Доєдналися до волонтерів, перевезли сюди продукти та воду, які зберігалися в кафе. Однак згодом діставатися з Лівобережжя було вже неможливо. Тож Наталя та її чоловік знайшли собі прихисток в пологовому будинку №2 на Лівобережжі.
2 березня Наталя була 107-ю за списками, а Олександр – 108-м. Через тиждень в підвалах пологового було вже 170 людей. Серед них – 38 дітей. Вони плакали, кричали. І дуже-дуже боялися.
– Тоді я попросила у лікарів медичні рукавички і стала придумувати з тих рукавичок різні розваги для дітей. Ми їх надували, розфарбовували, робили вистави. Я вигадувала конкурси, квести, ми писали листи один одному, малювали малюнки, влаштовували дитячі свята, дні народження. Мені дуже хотілося, щоб в таких страшних умовах діти посміхалися. І вони посміхалися! Навіть коли відбувалося найстрашніше – коли в небі були ворожі літаки. Я і зараз зберігаю всі листи, які написали мені діти. Мрію, що коли закінчиться війна, зможу їх всіх побачити і обійняти.
Скоро до цієї місії, яку добровільно взяла на себе Наталя Логозинська, додалася ще одна – готувати їжу. Попри те, що її бізнес був пов’язаний із кухнею, вона ніколи в житті не варила супи і каші 20-літровими каструлями.
Готувати доводилося на вулиці, а це – небезпека. Одного разу, згадує Наталя, суп вже був готовий і треба було просто забрати його з вулиці. Але почався обстріл, і міни лягали так близько, що не давали можливості вискочити навіть на хвилинку.
– Ми стояли в дверному отворі, вичікуючи паузу в обстрілах, і раптом снаряд прилетів прямо в наше вогнище. Мене контузило. Хлопцю, який чергував зі мною, поранило внутрішні органи – на щастя, герої-лікарі змогли врятувати йому життя. Після цього в укритті облаштували віконний отвір так, щоб я могла готувати у вікні й не виходити на вулицю.
Одного разу в середині березня у вікно, де Наталя готувала їжу, просунулися два автомати – на той час територію навколо пологового будинку вже захопили росіяни.
– Серце у мене обірвалося. Вони шукали лікаря, назвали його прізвище. Ми у нього орендували житло, і до повномасштабного вторгнення частими гостями у нас були військові – чоловік у дворі ремонтував їм транспорт, я – шила одяг. І з’ясувалося, що сусід здав нас окупантам. Але оскільки будинок належав лікарю, то ось по нього спочатку й прийшли.
Коли сусід-зрадник вказав, що в будинку жив і допомагав азовцям інший чоловік, лікаря відпустили. Однак росіяни пообіцяли вранці знову прийти шукати «пособника нацистов». Олександр Логозинський вирішив не наражати на небезпеку всіх, хто переховувався в пологовому, тож сам пішов здаватися.
– Ми всі були шоковані. Люди ходили просити, щоб чоловіка відпустили. Казали, що він працівник лікарні, що без нього як без рук. Але спілкувалися росіяни по-хамські, грубо. Надії на те, що чоловіка відпустять, майже не було. Проте ввечері того ж дня він повернувся – чорний, мов земля. Після допитів і залякувань, росіяни таки його відпустили, але влаштували на нього справжнє полювання. Сказали – виживеш, значить, така твоя доля.
Олександр вирішив не пригинатися, коли йшов по темному місту під кулями. Просто йшов і думав, що так, якщо доля йому вижити – то виживе.
ВИПАДКОВИЙ ВИБІР
Окупанти заборонили Логозинському залишати місто. Але знайшлися сміливі люди, які довезли родину до російського кордону. Далі – фільтрація, довгі допити, евакуаційний автобус, табір біженців у Таганрозі, квитки до Санкт-Петербургу за шалені гроші. Іншого шляху втекти не було. Метою Логозинських була Естонія.
– У таборі біженців ми сподівалися хоча б поїсти, але від нас стали вимагати українські паспорти. Ми принципово не хотіли показувати документи (а раптом нам би їх не повернули?). Я просила нагодувати хоча б дітей, але ті були категоричні. Ми вирішили, що краще будемо голодними.
До 2022 року подружжя геть нічого не знало про Естонію. Цей їхній вибір був цілком випадковим. Близько від кордону з рф, приймають українців – ну то поїхали. Така була логіка.
На кордоні перейшли через місточок – і потрапили до Нарви, де заночували у знайомого. Який, знову ж таки, абсолютно випадково подзвонив спитати, де вони і що з ними, саме в той момент, коли Логозинські перетнули естонський кордон.
Врешті-решт родина опинилася в центрі допомоги біженцям у Валзі. Логозинські не просто отримали там прихисток, а й самі включилися в роботу. Разом з пані Терезою, яка організувала діяльність центру, вони допомагали приймати біженців, розподіляти продукти, робили все, аби змучені війною люди могли відпочити, відновитися і рушити далі – влаштовувати своє життя.
– Я зв’язалася з Любою, що була в нашому маріупольському кафе кухарем, і вона теж приїхала до нас з сім’єю. Ми волонтерили разом, бо об’єм роботи був таким, що ми ледь двома сім’ями справлялися, – згадує Наталя.
ХОЧУ БУТИ КОРИСНОЮ ЛЮДЯМ, БО ДЛЯ ЧОГОСЬ ЖЕ МИ ВИЖИЛИ В МАРІУПОЛІ
– Коли ми втратили свій дім в Широкиному та приїхали до Маріуполя, у нас з чоловіком було енергії – море. Нам здавалося, що ми можемо все. Ми відкривали бізнес, намагалися заробити гроші для себе, щоб облаштуватися на новому місці. Коли ми вдруге все втратили в Маріуполі та абсолютно випадково опинилися в Естонії, щось інше відчуваємо. Чомусь більше не хочеться заробляти для себе. Хочеться щось корисне робити для людей. Бо недарма ж ми вижили в Маріуполі, – говорить Наталя.
Як людина, яка не може бути поза громадським життям, вона почала гуртувати навколо себе українську спільноту. Буквально два тижні тому Наталя реалізувала давню ідею створити спільну з естонцями громадську організацію. Довго не наважувалася через мовний бар’єр, але нарешті їй це вдалося – в місті Вільянді була зареєстрована організація «Вулик добра».
На неї Наталя отримала грант на масштабний проєкт, який включає дев’ять різних напрямків. Це і спортивний табір для українських переселенців, і презентація книги «Жити попри все», окрему главу до якої написала сама пані Наталя, і майстер-класи, і виставки, в тому числі фотовиставка засновника маріупольської «Халабуди» Дмитра Чичери.
– Разом ми можемо зробити все, – каже Наталя про свою команду, з якою працювала ще в Маріуполі. – Наші горизонтальні зв’язки – дієві. Українці – унікальні люди, які готові допомагати безкорисно. Я можу подзвонити нашим дівчатам і попросити зробити щось не за гроші – і всі вони відгукуються. Це дуже мене надихає. І дуже дивує естонців.
ЕСТОНІЯ: РОБОТА, МОВА, ЖИТЛО
Естонія створила для українців всі умови для адаптації і інтеграції. Зараз програми підтримки змінюються, проте в цілому маленька країна виділяє дуже багато фінансового ресурсу на підтримку біженців з України.
Загалом процес легалізації українців в Естонії виглядає так. Всі, хто прибуває в країну, звертаються в поліцію або міграційну службу із заявою про надання дозволу на тимчасове перебування в країні. Термін від подачі заяви до отримання рішення – близько 2-х місяців. Через два тижні після підтвердження видається ID-карта.
Працездатних українців ставлять на облік на біржу безробітних, де люди отримують соціальну допомогу – 9 євро на день.
Якщо родина знаходить окреме житло і починає сплачувати оренду, держава видає 1200 євро разової допомоги. Держава також повертає гроші, які витрачаються на оренду та комуналку.
Крім того, українці отримують 200 євро допомоги, і 180 євро на другу людину в родині.
Як і естонці, українці користуються безоплатною медициною. Першій візит до лікаря коштує 5 євро, а далі всі послуги, в тому числі і операції, надаються безоплатно.
Також безоплатними є мовні курси. Але естонська дуже важко дається українцям. І це проблема, адже без знання естонської працедавці не хочуть приймати на роботу. Якщо працівник не спілкується естонською, рівень його зарплати також нижчий.
– Все це так. Але завжди можна знайти спільну мову, якщо ти демонструєш зацікавленість в роботі і професіоналізм, – коментує пані Наталя і наводить свій приклад. – Моїм першим місцем роботи стала кулінарія у великому супермаркеті – мене взяли мити посуд на випробувальний термін. А вже за півтора місяці запропонували роботу кухарем, бо я маю досвід, допомагала на кухні, і власник побачив, що я можу. Причому зарплату мені запропонували таку саме, як і естонцям, хоча моєї естонської ще недостатньо для вільного спілкування. Головне – бути відкритим і не боятися.
За її словами, естонці загалом дуже стримані люди. Вони не одразу розкриваються, довго придивляються до людини. Але коли бачать, що людина надійна, професійна, відповідальна, то готові до співпраці.
Зараз Наталя Логозинська намагається скористатися всіма можливостями, які Естонія надає для навчання та розвитку. Вчить не тільки мову, а й правила ведення бізнесу, відвідує тренінги та курси.
– Я все ж таки мрію відкрити тут бістро. Поки що не впевнена у собі, відчуваю, що щось заважає зробити цей крок. Але ця думка не полишає мене, адже я думаю про наше майбутнє. Нам із чоловіком нема куди повертатися. В Широкиному нашого дома вже немає, в Маріуполі ми так і не встигли побудувати собі новий. А Естонія прийняла нас як рідних. І мені хочеться робити тут щось корисне для людей.