Свою першу ферму Олена Дерикорчма заснувала в селі Оріхуватці поблизу Слов’янська. Влітку 2014 року її накрили з міномета, все рознесло вщент. Сама Олена встигла сховатися у підвалі. Заживо згоріли 213 дорослих свиней, разом із ними загинули й поросята. Техніка була посічена осколками так, що її неможливо було використовувати… Як жінка впоралася з цією втратою і як її родина пережила другу – читайте в матеріалі «Схід NOW».

Олена така за характером, що сидіти без справи ніяк не може. Дуже сумувала за фермою, тож родина вирішила розпочати все з нуля тепер у Сіверську, де вони жили. Уже активніше до справи долучився її син Валерій. У 2014 році він був в АТО, згодом служив у правоохоронних органах, але звільнився за станом здоров’я.

Жінці доводилось таксувати, аби заробити на ферму. Купили перших 20 поросят, згодом збудували нове приміщення, у міськради взяли під охорону з подальшим викупом колишній корівник. 2021 року повністю відновили і викупили одну з будівель, розмістили там збудований з нуля маточник з повністю автоматизованим процесом – щоб одна людина могла самотужки обслуговувати 500 дорослих свиней. Також узяли в оренду 30 га землі, щоб вирощувати корми для тварин. Разом зі свинями на фермі були ще й барани курдючної породи.

Так і працювала б сімейна ферма Дерикорчмів у Сіверську, аби не 24 лютого 2022 року. 54-річний Сергій, чоловік Олени, вже 27 лютого прийшов до сина, взяв його форму та пішов добровольцем. Спокійно дивитися на те, що відбувається, ветеран МВС не міг.

СПОЧАТКУ БІЗНЕС, ПОТІМ ЖИТЛО

У квітні 2022 року Валерій з дружиною Тетяною та дітьми виїхав з Сіверська. Остаточне рішення було прийняте, коли восьмирічний син Богдан перестав виходити на вулицю, бо лякався обстрілів. Переживали й за доньку Олександру, їй тоді було чотири. Олена виїхала пізніше, бо поралась на фермі, волонтерила – віддавала худобу на їжу для захисників. З часом обстріли ставали все ближче і все гучніше, полетіли «іскандери»… Ферму в Сіверську також знищили російські нелюди. Тож знову залишилися без нічого, але тепер ще й довелось їхати з Донеччини.

Сергій Дерикорчма, який воює в Донецькій області, дуже просив родину не їхати далеко, а знайти щось ближче до дому. Тож для переїзду обрали Дніпропетровщину, не маючи там жодних родичів чи знайомих – їхали трасою та дивилися на оголошення про оренду придорожніх кафе. Так опинились у селі Миколаївці поблизу Першотравенська (цього року його перейменували на Шахтарськ).

Відкрити саме кафе, а не інший бізнес, підказало прізвище – Дерикорчма. Та і накопичити знову вісім мільйонів гривень, вкладених в сіверську ферму, було нереально. З грошима допомагав Сергій, бо Валерій та Тетяна виїжджали з дому, маючи лише 16 тисяч гривень «заощаджень», приблизно така ж сума була в Олени.

Взяти в оренду готове кафе не вийшло, але орендодавець Василь Антипов запропонував родині переробити під заклад харчування колишню автомийку. З житлом для переселенців теж допоміг пан Василь, запропонувавши їм пожити в своєму гостьовому будиночку. Прийшов на допомогу й з облаштуванням кафе.

У приміщенні довелося повністю робити ремонт, закупляти необхідне обладнання. Але поставили перед собою задачу – відкритись через місяць після початку робіт. І їм це вдалося: ремонт почали 20 серпня 2022 року, відкрились наприкінці вересня.

«КОРЧМА»: ЯК ВДОМА

Одразу ж насмажили чебуреків та відвезли військовим поблизу, пригостили та запросили відвідати кафе. Така «реклама» спрацювала. Одні приїхали, розповіли іншим. Так і з’явились постійні відвідувачі.

«Сарафанне радіо» і досі дієва реклама для «Корчми». Хоча власне кафе знаходиться не на узбіччі, а десь за 50 метрів від дороги, але про нього знають та заїжджають поїсти. Кафе в селі стало справжнім осередком підтримки переселенців, військових та місцевих. Заклад працює навіть при відключеннях світла, бо тут є генератор. Місцеві жителі можуть прийти до кафе підзарядити телефон, вайфай тут також працює, коли в селі відключають світло.

Жодного досвіду ведення ресторанного бізнесу ніхто з родини не мав. Тож перш ніж відкривати власний заклад на Дніпропетровщині, Олена три місяці пропрацювала в кафе у Покровську, аби зсередини розуміти, як вести справу.

– Ми хоч і подивилися, як в кафе розраховують та подають страви, але вирішили робити по-своєму, – розповідає Валерій. – То не про нас, коли пишуть, що борщ має бути 300 грамів. Беремо тарілку, добряче насипаємо, додаємо шмат м’яса – не важимо кожну порцію. Хто ж його вдома важить!

У кафе працюють по черзі, кожен із родини вміє зготувати, подати, прибрати. Олена з Валерієм та Тетяною в кожне замовлення вкладають частинку власної душі, щоб було «як вдома». Для військових такий підхід має особливе значення.

Серед тих страв, які найбільше користуються попитом – солянка, борщ, вареники, пельмені, чебуреки. Одних вареників тут роблять з чотирма начинками, а пельменів ліплять щодня по 8 кілограмів.

– Аж руки після такого навантаження болять, – посміхається Валерій. – Добре було б робити запаси в морозилку, але фізично не вистачає часу та рук.

Батько Сергій, коли приїжджає у відпустку, теж допомагає – миє посуд. До роботи привчають й Богдана, хлопцеві вже 11.

– Бабуся нікому не дасть спокою, і це дуже добре, – каже Валерій. – Богдан миє посуд, підлогу, за це отримує кишенькові. З бабусею і смаколики отримає, і на велосипед заробити зможе.

БІЗНЕС «НА ВИРІСТ»

У родини є плани і бажання розвиватись. Вони спробували відкрити другий заклад харчування – український фастфуд понад дорогою. Але розриватись між кафе та новою точкою не було ані сил, ані можливості. А знайти найманих працівників в селі не можуть. Багато людей поїхали, а ті, хто залишається, не дуже хочуть працювати.

– Питання з працівниками – найгостріше, знайти порядну людину не виходить, – ділиться Валерій. – Ось, наприклад, коли мама стояла на фастфуді, то за день виручка до 7 тисяч гривень виходила. Ставав хтось з тих, кого стажували – не більше 300 гривень, бо більше сидів без діла, аніж працював.

Тож фастфуд довелось тимчасово закрити. Хоча залюбки відновлять його роботу, як тільки будуть зайві руки.

Такі руки намагалися знайти й серед «своїх» – знайомих переселенців, що тікали від війни з Донеччини. Але вони зупинялися в маленькій квартирі Дерикорчмів та всі їхали далі -– ближче до дітей або до великих міст, де є робота. Так і продовжує родина вести власний бізнес самотужки. Чекаючи як і всі, на Перемогу.