Донеччани згадають Віктора Анісімова як власника туристичної агенції «Шрайбікус» або фахівця з реклами. Але мало хто знає, що до цього йому довелося змінити безліч робіт. Віктор каже, що переплюнув свого улюбленого Джека Лондона, який змінив 16 професій перш ніж стати письменником. Нині Анісімов відомий як майстер з виготовлення меблів, який може втілити в життя найвибагливіші проєкти. Але й це буде не остання професія, яку він опанував у свої 53 роки.
ВІД МОТОРИСТА ДО ВЛАСНИКА ТУРАГЕНЦІЇ
Після закінчення школи Віктор поїхав зі свого рідного Кіровська на Донеччині – великого вибору професій у провінціальному містечку не було.
– Що міг знати у своєму Кіровську хлопчик, який ходив до бібліотеки, захоплювався Джеком Лондоном і проводив шкільні семінари? Він знав, що тут можна бути або військовим, або шахтарем. Бути шахтарем я не хотів, – каже Віктор.
Він вирішив стати моряком, бо в ті часи інакше побачити світ було неможливо. Але підкорити моря та океани Віктору не судилося, хоч вивчився зрештою на судового механіка. Випуск прийшовся на 1990-ті.
– Тоді розвалилося все. Я пам’ятаю той дисонанс, в який ми всі тоді потрапили. Все було не так, як я собі уявляв, хоча я розподілився не у саме погане місце – найзахіднішу точку колишнього союзу місто Балтійськ. Зарплатню не платили, що робити далі – невідомо, навкруги люди заробляли гроші буквально з повітря, починався підприємницький бум, хотілось спробувати самому. І я зробив все, щоб піти з флоту. Пішов зі скандалом. Останнім аргументом для звільнення стала заява, що Україна стала самостійною, і я не хочу тут залишатися, що я повертаюся додому, до своєї країни.
Далі були спроби знайти себе у Кіровську і створити власний бізнес. Була зустріч із жінкою, яку досі вважає єдиною і неповторною, рішення одружитися після третього побачення та відповідальність не тільки за себе, а за майбутнє подружнє життя – Інні треба було закінчити навчання. Тож попри своє юнацьке небажання бути шахтарем, Анісімов все ж таки пішов працювати на шахту. Ненадовго, всього на рік.
Колись у дитинстві Віктор прочитав в одній з книжок, що коли в тебе закінчується робота (а в Кіровську «ловити» вже було нічого), треба піднімати п’яту точку і рухатися далі. Так у житті Анісімових з’явився Донецьк. Саме в Донецьку, де Віктор прожив з сім’єю 25 років, він придбав досвід роботи у фінансовому секторі, у рекламному бізнесі, який називає найкращим часом у своєму житті, у створенні власної туристичної агенції, у безлічі втілених планів та знайомств із цікавими людьми. Поки не прийшов 2014-й.
ТРЕБА МАТИ БАЖАННЯ І БУТИ ВІДПОВІДАЛЬНИМ
Деякий час Анісімов, так само, як більшість з нас, перебував у стані шоку та розгубленості. З Донецька довелося поїхати, залишивши дім, роботу, самостійно вибудований бізнес. Спочатку Віктор з дружиною «виштовхнули» до Києва доньку, а в середині 2014 року переїхали самі, встигнувши продати будинок та зібрати речі.
Найважчим досвідом у новому місті Віктор вважає спроби відновити свій бізнес. Це, каже, головна помилка тих, хто потрапляє в ситуацію втрати всього.
– Люди помилково прагнуть схопитися за те, що мали. Я намагався їхати на дохлій коняці десь півроку. Замовників, туристів майже не було, все йшло дуже складно. Я навіть не звертав уваги на те, що мене вже тричі запрошували на роботу, бо все продовжував тягнути свою справу. Як тільки погодився на пропозицію роботи, все пішло на лад. У мене з’явилася нова робота та нові сенси.
Щоб знайти роботу на новому місті, Анісімов радить згадати всі свої навички та вміння, якщо треба – перевчитися, об’єднатися з однодумцями, взяти приклад з людей, які відповідально ставляться до своєї сім’ї, до дітей, до своїх потреб. Він вважає, що чоловік завжди може заробити, було б бажання.
– Наведу приклад. Людина працювала на заводі, що випускав обладнання для електромонтажу. От чого не піти електриком? В наші часи днем з вогнем не знайти нормального майстра. Чого тут думати? Інше поле для діяльності – будівництво, зараз не вистачає будівельників. Чому б не зайнятися ремонтами? Мій старший брат, підприємець у минулому, приїхав з Бахмуту і разом з сином робить ремонти, вони достатньо заробляють. Для мене завжди прикладом був дід. Він повернувся з війни без руки, без документів, не міг працювати офіційно, але брався за будь-яку роботу – пас корів, шив капці, косив сіно, робив теслярем. І його сім’я вижила, він не дав їй загинути. А після відновлення документів став бригадиром теслярів, був поважною людиною. То якщо він зміг в ті часи зробити все можливе для сім’ї, не маючи ані освіти, ані будь-якої підтримки, про що ми зараз говоримо? Я до того, що треба мати лише бажання і бути відповідальним, а робота знайдеться.
Я – ЗВИЧАЙНИЙ
– Сьогодні я займаюся меблями. Співпрацюю з невеликою меблевою компанією, виконую для них роботу. До цього я займався цим років 20, робив меблі для себе і для друзів. Знаєте, коли ти дитина, ти вважаєш себе генієм, тобі все здається можливим. Коли ти трохи пожив, тобі чогось вдається досягнути, ти – талант. Коли дорослішаєш, починаєш про себе думати, як про звичайну людину без особливих здібностей. Це не відчуття меншовартості, це аналіз та твереза оцінка своїх можливостей. Звісно, я вже не той провінціальний ввічливий хлопчик, зараз я вмію чекати, вмію розробляти стратегії, досягати свого, але не хапаю зірок з неба. Без пафосу кажу, що я – звичайний.
Підприємницькою діяльністю Анісімови займаються разом – він виготовляє меблі, жінка веде бухгалтерію, такий собі маленький кооператив. Чоловік любить облаштовувати маленькі простори у старих хрущовках. Виконує роботу будь-якої складності, їздить по різних містах, бо про його роботу дізнається все більше людей, які вдома у своїх друзів бачать ідеальні шафи, полички, гардеробні та передпокої – і рекомендують майстра іншим.
МРІЇ ТА РЕАЛЬНІСТЬ
Попри зайнятість на роботі Віктор Анісімов не забуває ще про одну річ – військовий обов’язок. Як справжній військовий, хоча й в запасі, він став на облік і підготувався до будь-якого розвитку подій.
– Я не виключаю можливості, що мене можуть призвати. Я не знаю, наскільки можу бути корисним, розумію, що я вже трохи застарий для виконання певних задач, але все одно можу принести користь, наприклад, у технічній службі. Я заздалегідь підготувався, відкрив водійську категорію «С» та «СЕ»для вантажівок та вантажівок з причепом. Остаточне рішення бути готовим йти в армію я прийняв, коли побачив, як моя дружина цілу добу плакала через цю війну, через те, що втративши все один раз, боялася втрачати знову. Вже начебто життя почало налагоджуватися, є де жити, є онук, чекаємо на другого – і все починається знову. 2022 року ми з дружиною відправили доньку з дитиною за кордон, а самі вирішили нікуди не їхати за будь-яких обставин. Треба буде захищати свою країну – я буду це робити.
Хоча Анісімов і реаліст, він все ж таки будує плани. Правда, відкладає їх у часі.
– Поки що виготовлення меблів мені приносить і гроші, і задоволення, і навіть перспективу. Я її бачу. Я співпрацюю з виробниками меблів і розумію, що це посилює і мої, і їхні можливості. У мене є деякі авторські проекти, але вони поки не на часі. Чого я ще не зробив, але дуже хочу зробити – це організувати яхтклуб у Києві, побудувати човен, і не один, щоб навчати дітей ходити під вітрилами. У мене нема такого досвіду, але мене це не лякає. Я народився у містечку, де самою великою водоймою був ставок, але я багато вивчав проєкти «човнів-самостроїв», навіть перед війною купив один такий у відомого австралійця. Зараз за кордоном існують цілі клуби, де займаються на човнах, які він розробляє. А я знаю, як будувати. У Києві для створення такого клубу все є. Моря нема, але Дніпро має таку потужну силу, що і моря того не треба.
Як не крути, а розмова з Віктором, яка почалася з морської тематики, до неї й повернулася. Нехай вона і проявляється тепер у бажанні навчати дітей тій справі, яка захоплює його самого і зовсім не пов’язана з першою професією. Ну що тут поробиш, у житті часто доводиться робити «поправку на вітер». І хоч не завжди той вітер буває попутним, досвідчений моряк завжди знає, як спіймати його у вітрила.
