У Бахмуті Юрій Махник був власником двох туристичних агенцій, а в евакуації став бджолярем. Тепер він мріє створити виробництво з переробки меду та назвати його, у пам’ять про рідне місто, «Бахмутський бджоляр». Для цього пенсіонер навіть отримав магістерський диплом технолога харчової промисловості.
ВСІ ДОРОГИ ЖИТТЯ ВЕДУТЬ НА ПАСІКУ
Вперше пан Юрій завів власних бджіл років тридцять тому. В селі Званівці неподалік Бахмута, де він мешкав з родиною в батьківській хаті, були ідеальні для цього умови. Люди там жили роботящі, майже у кожному подвір’ї – сад, навколо села – рясно засаджені сільськогосподарські культури на тлі неймовірних краєвидів. Тож бджоли мали можливість без упину збирати пилок для створення меду різних видів.
– Це було моїм хобі, яке розтягнулося на усе життя. Колись у мене було більше вуликів, колись менше. Інколи пару років взагалі не заводив сім’ї, якщо попередні втрачав – може, хвороба якась в них заводилася, може, мерзли, а може, коли й меду мало залишав їм. Молодий був, не все знав, мудрість приходить з досвідом, – розповідає пан Юрій про своє захоплення.
Зараз там, де колись над дерев’яними вуликами дзижчали смугасті трудівниці, не замовкає гуркіт війни. Званівка знаходиться на самісінькій лінії фронту, батьківська хата вже давно без даху, а будинок брата, що стояв поруч – згорів повністю.
– Якщо чесно, вже й не знаємо, що з цими хатами зараз. Бо усі виїхали: племінника поранило, ледь вижив, то чекати горя там вже ніхто не став, – каже чоловік.
Сам Юрій з дружиною виїхав з Бахмута в липні 2022 року. Каже, стало вже нестерпно – навколо з кожним днем більшало руїн, обстріли ставали все частішими і все більш потужними. З кількома валізками вони дісталися до столиці, до дітей. У Києві знайшлася порожня квартира, в якій подружжю співробітник доньки запропонував якийсь час пожити. Але Юрій постійно думав, чим би зайнятися. Попри те, що він має інвалідність, його родина багато років була активною в бізнесі: чоловік володів двома туристичними агенціями, а дружина продавала комп’ютерну техніку.
Шукаючи роботу, пенсіонер перебирав різні варіанти. Але десь глибоко у підсвідомості дзинчала, мабуть, та сама бджілка…
ТУРИСТИ НЕ ЛІТАЮТЬ, А БДЖОЛИ – ДУЖЕ НЕПОГАНО
– За майже 25 років роботи у туристичній галузі я відправив тисячі містян на відпочинок в Єгипет, Туреччину, країни Європи. Ми заслужили довіру клієнтів, більшість користувалися нашими послугами багато разів, – згадує пан Юрій свої щасливі часи підприємця. – Звісно, я сам бував у турах, які потім пропонував людям. Бо, звісно, вони питають: а ти сам-то туди їздив? Якщо так, то це зовсім інший рівень довіри. Мені особисто найбільше сподобалася Іспанія – і подивитися є на що, і море неймовірне.
Перше випробування бізнес пана Юрія пережив ще в «ковідні» часи, коли туристичні маршрути обмежилися походом у найближчий магазин. Як і всім працівникам туристичної сфери, йому було нелегко. І знов рятували бджоли – спілкування з ними було безпечним і не вимагало соціальної дистанції та медичних масок. Та навіть бджолиний укус відчувався трохи приємнішим за щеплення, а мед ідеально підходив для лікування.
Дещо відновити туристичний бізнес вдалося за рік перед повномасштабним вторгненням: коли пандемія пішла на спад, люди не стримували себе у бажаннях мандрувати та відпочивати. Але велика війна перекреслила нормальне життя бахмутян…
– Формат онлайн-агенції, який існує в мене зараз, не дає тієї атмосфери довіри. Та й земляки розлетілися по всьому світу – багатьом не до туристичних подорожей. Тож клієнтів небагато. А з офісу агенції в Бахмуті ми нічого не вивезли. Мабуть, все там і згоріло – разом з усім містом…
Понад два роки тому пан Юрій нарешті вирішив спробувати перетворити своє хобі на роботу. По оголошенню знайшов вакансію бджоляра та переїхав на Кіровоградщину. А згодом потрапив до села Привільного, що біля Дніпра. Там він влаштувався на фермерську пасіку та й почав мріяти про власну. Бо часи вимагають змін: туристи зараз не дуже кудись літають, а бджоли – навпаки, не припиняють свого руху.
МОЇМ МЕДОМ МАЮТЬ СМАКУВАТИ УКРАЇНЦІ!
Щоб облаштувати свою пасіку, пан Юрій почав подавати бізнес-заявки на грантові конкурси для переселенців. І доволі довго безрезультатно: чоловіку відписували, що, мовляв, ідея гарна, але підтримати її не можуть. Але не в характері пана Юрія так просто здаватися. Він не тільки продовжував стукати в усі двері, а й вступив на навчання до Харківського університету, щоб здобути фах технолога харчової промисловості.
– Такій наполегливості я теж навчився у бджіл – вони живуть якісь 45 днів, але усе своє життя працюють, навіть якщо плоди їхньої праці призначені не для них особисто, а для всієї бджолиної спільноти. Щоб зібрати краплинку меду, треба стільки квітів облетіти! Тож, приклад бджіл не дав мені опустити свої руки – вони ж своїх крил не опускають.
І нарешті зусилля виправдалися: проєкт пана Юрія підтримали. На грантові кошти він купив вулики та бджолині сім’ї, які розташував поруч з фермерськими. Каже, ніхто проти такого сусідства не заперечує – ні люди, ні комахи.
– А мені зручно піклуватися й про хазяйську пасіку, й про свою, – каже чоловік. – Працюю так вже два роки. Цьогоріч в мене вже понад 180 вуликів, ми накачали з них три з «хвостиком» тони меду.
Продає свою продукцію пан Юрій поки що здебільшого друзям – спрацьовують старі зв’язки, «сарафанне радіо», дописи в соцмережах. Це наче своєрідний ланцюг підтримки, який створили люди, відірвані від рідних міст та сіл.
– Я дуже сумую за Бахмутом. В нас була така компанія чоловіча – ми 23 роки ходили разом у сауну, були просто експертами у цій справі, бо парилися в усіх закладах, які тільки відкривалися у місті та околицях, – емоційно ділиться пенсіонер. – А тепер немає ні цієї компанії, ні сауни. Немає бізнесу, який я будував все життя. Навіть квартири немає – все треба починати з нуля. Але що ж, тепер є мій мед, який може нагадати друзям про наше спільне минуле, сколихнути своїм ароматом наші спогади…
Замовлення пан Юрій відправляє у невеличких місткостях через поштові сервіси, а запаси тримає на складі у відрах та бочках. Взимку збирається більш активно розвивати продажі, заведе, наприклад, сторінку в інстаграмі – там зручніше продавати, ніж у фейсбуці. А от на ринок до Дніпра їздити не буде. Далеко, та й не той настрій, каже…
– Я скоро закінчую навчання, отримую диплом, тож знов маю мрію. Хотів би відкрити невеличке підприємство з переробки меду – виготовляти медові наливки або якісь інші вироби, якось особливо фасувати, – мрійливо розповідає пан Юрій. – Вже й назву придумав – «Бахмутський бджоляр». І пам’ять про моє місто, і красиво звучить. Можна було б налагодити співробітництво з різними фірмами, які щось роблять з меду – кондитерськими, наприклад. Або й на експорт – теж можна думати. Хоча, якщо чесно, я хочу, щоб український мед належав Україні, і смакували ним українці. Це наша земля, наші бджоли, наші квіти – тож, наш мед!
Юрій Махник радить усім переселенцям шукати й собі таку діяльність, яка б надихала та підтримувала, не давала опустити руки та допомагала «підтримувати штанці». А якщо хтось вирішить, що цей бізнес – це бджоли, пан Юрій готовий допомогти порадами та консультаціями – звертайтеся!
