Як суспільство реагує на виклики масштабного вимушеного переселення українців, читачам «Схід NOW» розповідає кандидатка психологічних наук, конфліктологиня, дослідниця Центру дослідження медіації та діалогу НаУКМА Ірина Ейгельсон.
ТРЕБА РОЗВ’ЯЗУВАТИ ПРОБЛЕМИ ГРОМАД, А НЕ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ
– Пані Ірино, ви вже давно вивчаєте процеси міграції під час конфліктів. Які тенденції станом на зараз ви бачите у відносинах між переселенцями та громадами, що приймають?
– Моя професійна робота з конфліктами триває вже 23 роки, а дисертація безпосередньо стосувалася психології міграції. А ще я – з Криму. Тож процеси, що зараз відбуваються в Україні, стосуються сфери моїх інтересів безпосередньо та щільно. А процеси не з найпростіших.
Зараз ми бачимо помилки, які часто роблять з гарними, насправді, намірами. Громади зазвичай прагнуть одразу переселенців інтегрувати. Але далеко не всі переселенці знаходяться вже в тому психологічному стані, щоб ухвалити для себе рішення: «я залишусь тут» чи «я повернусь». Це насамперед залежить від того, повернусь куди — до Маріуполя чи до Краматорська? Різні ж ситуації, правда?
Тож коли людей змушують швидко інтегруватися, це може викликати спротив. А у місцевих тоді виникає образа: мовляв, ми ж для вас усе робимо, чому ви не залучаєтеся до діяльності нашої громади? І тут я бачу дорогу, яку можна вибудовувати назустріч одне одному, коли про повноцінну тривалу інтеграцію говорити ще зарано. З одного боку, не варто ображатися, якщо людина не може поки ухвалити рішення про свою подальшу долю. А з іншого боку, переселенцям варто роздивитися можливості, до яких можна долучитися, навіть якщо вони не збираються тут довго жити. Наприклад, пів року я готова брати участь у створенні спільного кластеру для молоді, адже я мама і мені важливо, щоб моя дитина спілкувалася з однолітками, а не сиділа сама вдома за комп’ютером.
Беззаперечно, є люди, які вже знають, що не повернуться навіть коли все буде відбудовано. І для таких можуть бути ширший спектр варіантів залучення у життя громади – якщо громада до цього готова. Бо громада ж теж, до речі, може думати: ви тут рік-півтори, поки йде війна, а потім повертайтеся й відбудовуйте свій Донбас…
– До речі, про контекст «свій-чужий». Чи змінилося у суспільстві ставлення до переселенців, якщо порівнювати з першими роками війни?
– Можу констатувати, що у тих громадах, які приймали переселенців у 2014-15-х роках, ставлення загалом покращилося. Адже, по-перше, став у нагоді досвід, а по-друге, ті, хто думав, що це ж донецькі чи кримчани кликали путіна, побачили, що він заходить, куди хоче.Стереотипи на побутовому рівні інколи все ж залишаються. Але у мене складається враження, що цього разу добре спрацювало місцеве самоврядування, зокрема завдяки децентралізації. Воно швидко почало співпрацювати з громадянським суспільством та міжнародними організаціями, шукати ресурси не тільки для розміщення переселенців та забезпечення їх необхідним, а й для релокації бізнесів. Я не чула про таке 2014 року. А це про те, щоб дати людям можливість створювати робочі місця, сплачувати податки, бути корисними і для себе, і для місцевої громади.
– Тобто можна сказати, що велика війна нарешті змусила бачити у переселенцях ресурс?
– Так, особливо коли ти допомагаєш людям зупинитися і цей ресурс побачити. Наприклад, на одній з наших зустрічей з фасилітації міська рада знайшла собі працівницю серед переселенців, які прийшли на захід. Проте у нас поки що нема адекватної системи моніторингу нових фахівців, які з’явилися у громадах. Чи навпаки – приїхали люди з одними кваліфікаціями, а потрібні працівники з іншими…
Подекуди ці процеси можуть лякати людей. Особливо там, де приїжджих більше, ніж місцевих. Через страх втратити своє люди можуть агресувати на переселенців. Вони бояться, що зміниться їхній звичний уклад життя, а чужий, несхожий, незвичний сприймається як загрозливий.
Атмосфера у громаді залежить від рішень, які приймають усі залучені до цього інституції – від держави та міжнародників до керівників місцевих адміністрацій або підприємств. Не можна, наприклад, звільнити старих працівників, щоб працевлаштувати переселенців, а потім дивуватися, чому це місцеві не дуже цим задоволені. Розв’язувати гострі проблеми треба для всієї громади, а не для переселенців, бо інакше ви створите протистояння. Звісно, є певні специфічні потреби саме у переселенців, але їх задовільнення має відбуватися у контексті якісних змін життя самої громади та її мешканців.
ЧОТИРИ СТРАТЕГІЇ
– 2014 року була така тенденція «земляцтва», коли донецькі воліли триматися донецьких, а кримчани – кримчан. Чи фіксуєте ви зміни в самоідентифікації переселенців?
– Це абсолютно природна річ, коли люди відчувають, що їх зрозуміють тільки ті, хто пережили ідентичний досвід. Вони можуть думати, що інші люди – не обов’язково місцеві, а навіть переселенці з інших регіонів – не дадуть безпечного спілкування. Тому така поведінка нормальна, особливо на початку, бо психологічно підтримує людей. Але вона ж вибудовує певні бар’єри для адаптації.
В одному з проєктів наша команда медіаторів і психологів працювала з маріупольцями, які фактично закрилися в своїй регіональній групі, закапсулювалися. Але вони зрозуміли, що це заважає їм шукати роботу, способи дозвілля. І почали планувати свої виходи до іншого простору, зберігаючи стосунки та можливість зустрічатися з земляками. Тут важливо усвідомити, що немає складного вибору «або-або», що можна мати різні кола спілкування.
Взагалі є чотири стратегії поведінки людей у ситуації вимушеної міграції. Одні одразу намагаються асимілюватися. Інші з усіх сил тримаються звичного кола. Третя стратегія – коли ти й там, і там, збираєш усе, що тобі важливо і, залишаючи звичні практики, можеш так само вписуватися в місцеві. А четверта – це коли ти зі свого простору вже вийшов, а до нового ще не вписався. І останнє для людини та для громади найскладніше.
– Багато українців, які виїхали за кордон, розповідають, що їх фактично змушують інтегруватися – мовні курси, обов’язкове відвідування школи дітьми, навіть якщо вони вчаться дистанційно в Україні, залучення до різних заходів. Що ви думаєте про це?
– Тут немає однозначної відповіді. Країни, безумовно, зацікавлені в тому, щоб люди, які до них приїхали, могли взаємодіяти у звичний для місцевих спосіб. А для цього – вчили мови та культуру, розуміли, як працюють різні сфери життя, що заведено, а як не робиться. І тим, хто для себе ухвалив рішення найближчі, скажімо, 10 років не повертатися, варто шукати якомога глибшої інтеграції. Для них це взагалі-то добре, хоча для України – погано…
– Чи варто наразі, поки не закінчилася війна, робити прогнози, скільки українців повернеться?
– Скільки повернеться – треба розглядати в динаміці. І залежить це від багатьох факторів, не тільки від процесів всередині України. Наприклад, від того, які у тій чи іншій країні є можливості для працевлаштування, влаштування дітей у школи, як працює медична система тощо. Є певні константи, що стосуються усіх мігрантів – як от погіршення соціального статусу в іншій країні. Якщо ти не йдеш на посаду, умовно, запрошеного професора, то більш-менш стандартна практика – погоджуватися на бодай якусь роботу, бо треба годувати родину, а ще й допомагати Україні, армії. Багато людей усвідомлюють, що в Україні їм жилося краще.
Словом, те, що зараз ми знаємо про готовність третини українців повертатися, не означає, що цифри не рухатимуться в той чи інший бік.
РОЗВ’ЯЗАННЯ КОНФЛІКТУ – ЦЕ ЗАВЖДИ ПРО ЗУПИНИТИСЯ
– А що має робити країна Україна, щоб її громадяни поверталися?
– Тут є велика проблема в об’єктивізації – коли українські біженці сприймаються як річ, у якої можна обраховувати мотивацію і кудись її перемістити («ми щось з ними зробимо»). І дуже важливо, як ти формулюєш завдання, щоб зрозуміти, як діяти.
Безперечно, головне, коли та як завершиться війна. А ще – безпековий контекст. Ми виженемо російські війська і забезпечимо безпеку в прифронтових містах чи про безпеку говорити зарано? Скільки років відбуватиметься розмінування? Перед людиною може постати вибір, чи повертатися до Лисичанська, який буде звільнений, але не сказати, щоб однозначно безпечний, чи натомість їхати обживатися у Вінницю. Варіантів – багато…
– Чи масове переміщення людей сприяє зростанню конфліктності всередині суспільства?
– Коли ти борешся за виживання, то певний час можеш не звертати уваги на якісь дрібні негаразди – в родині, з сусідами чи по роботі. Але коли усі ресурси зрештою йдуть на боротьбу, часто не залишається сил на такі тонкощі, як комунікація. Бо розв’язання конфлікту – це завжди про зупинитися, подумати, хто що як казав, уточнити, прояснити, поставити питання. І ось на це може не вистачати ресурсу.
Конфлікти та непорозуміння ми спостерігаємо й через різні досвіди проживання війни. Був в окупації – не був, виїхав за кордон – евакуювався до іншого регіону – залишився вдома, має родина тих, хто воює чи загинув – не має, був під обстрілами у Києві – був у Херсоні, Харкові чи Бахмуті. Це сильно впливає на здатність зрозуміти того, у кого інший досвід. І з цим нам ще довго треба буде працювати – узгоджувати бачення, уникаючи конкуренції. Скажу дуже банальну річ, але нам усім треба один одному нагадувати, що ми разом працюємо на незалежність України і на краще майбутнє. Варто пам’ятати, що та людина з іншим досвідом, яка може казати образливі слова, тому що в неї інше болить – вона теж про Україну.
На початку повномасштабного вторгнення у нас різко зросла взаємодовіра і взаємопідтримка між абсолютно незнайомими людьми. Гадаю, що у кожного, хто зараз це читає, є свої приклади. І мені здається, що нам важливо за можливості повертатися до того стану, коли ми довіряли один одному і готові були підтримати, чим могли. Пам’ятати, що ми так вміємо, ми так можемо – це, напевне, може бути дуже корисним для об’єднання українців.