Педагогиня, ілюстраторка, учасниця ініціативної групи «Місто щасливих людей», керівниця освітнього центру «Місто», кураторка Code Club, менеджерка культури, організаторка фестивалів та навчальних проєктів – це все про одну людину з Маріуполя. Нині Анастасія Пономарьова живе з сином у Дрогобичі на Львівщині. Поки її чоловік боронить країну у лавах ЗСУ, вона створює проєкти з терапевтичною складовою, які допомагають українцям триматися.
«БОМЖ-ІНТЕЛЕКТУАЛ»
«Маріуполь – серце моря, яке заб’ється знову… Пульс мого міста….» – ці слова під своїм малюнком із кораблем написала Анастасія Пономарьова після втрати форпосту на Сході. І додала, що після Перемоги обов’язково зробить таке тату. Цю обіцянку вона виконала навіть швидше.
– Такий подарунок зробив мені чоловік торік на день народження. Знаю, що подібне тату є і в інших маріупольців, деякі мені навіть фото присилали, – розповідає художниця, чиї принти про Маріуполь швидко набули популярності в діаспорі східняків.
Про те, що маріупольська серія «пішла в люди», Анастасія знає. Вона охоче дає дозвіл на використання ескізів, але за умови, що комерційні проєкти частину грошей з прибутків скеровуватимуть на підтримку української армії або на допомогу дітям.
– Не всі, звісно, але підприємці дозвіл питають. Деякі навіть звітують про донати та надсилають фото, чеки. Цей проєкт був волонтерський, тож грошей я за нього не беру.
За тим, як ворог руйнує рідне місто, Анастасія спостерігала вже з Дніпра. Дім її родини стояв за п’ять кілометрів від лінії розмежування, тож потужні вибухи вони постійно чули ще до 24 лютого 2022 року. Коли ж на Маріуполь посипалися снаряди, зібрали валізи та поїхали. Як крається її серце, маріуполька викладала в ескізах, де були і російський корабель, і перший день весни, і квітуча Україна без бур’яну – окупантів.
– У мене був ескізник з восьми аркушів, плюс палітурка та кілька старих маркерів. І я змальовувала свій біль, бо мене просто розривало на шматки від того, що нелюди розстрілювали житлові будинки, знищували місто та вбивали людей.
Анастасія згадує, що, коли виїхала з Маріуполя, називала себе «бомж-інтелектуал», бо насамперед взяла з собою книжки, а речей майже не мала. За два роки її бібліотека стала значно більшою, однак до тієї, що була вдома, ще далеко. А поки жінка зізнається, що корені ще не пустила, і готова далі шукати свій ідеальний будинок.
– Я не певна, що хочу лишатися в Дрогобичі. Ми активно шукаємо місце, де хотіли б оселитися, те місце, яке найбільше підходить для переселенців. Це має бути будинок, бо я звикла, що в мене є простір, земля під ногами, природа.
А ще простору вимагають собака Дік та кіт Кася. Дік приїхав разом із господарями, а ось Касьян з переляку втік і витягти його з Маріуполя вдалося лише через пів року.
– Собака великий – фактично вовк, а кіт – УБД-шник (учасник бойових дій). Ми так жартома його кличемо, бо він всю облогу залишався в Маріуполі. Коли сусідка зняла відео, як наш кіт повернувся до хати – я знайшла волонтерів, щоб допомогли його впіймати. Далі він мандрував Маріком, Запоріжжям і Львовом, аж поки дістався нашої родини.
ТЕРАПІЯ ДЛЯ МАРІУПОЛЬЦІВ
Створення стікерів про Маріуполь та про його знакові споруди стали для переселенки терапією. Їх вже близько 20-ти, а буде ще більше, бо багато тем підказали самі маріупольці в соцмережах. Але поки цей проєкт на паузі.
– Хочу закласти в них більше сенсу, зробити якіснішими. Планую заручитися підтримкою, наприклад, історика/кині й додати до ілюстрацій ще й інформацію про той чи інший будинок, споруду, пам’ятку – їхню історію, якісь характеристики. Щоб все це було більш корисним та пізнавальним, – каже Анастасія.
Живе власним життям й інший її художній задум – зображення мотанок в чорно-червоній стилістиці, традиційній для української орнаментики.
– Вони є в електронному варіанті й коли мене запитують – я ділюся, особливо, коли йдеться про просування українського за кордоном. Знаю, що мої роботи висять на стінах маріупольського волонтерського хабу в Дніпрі, у кав’ярнях. Як я можу відмовити? Проєкт для цього і створювався. Те, що з моїх стікерів роблять тату, мене не дивує, та одна дівчина набила собі малюнок мотанки на пів руки. З такої позиції я їх не розглядала, але вийшло дуже класно.
АМБІТНА МЕТА ТА ВЧАСНО ВИПИТИЙ ЧАЙ
В Маріуполі Анастасія Пономарьова брала участь у багатьох проєктах, переважно для школярів. Деякі тривають й досі.
Один із них – з надолуження освітніх втрат на Донеччині – на завершальному етапі. Підтримує його Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), а реалізує ГО «Клуб рибалок України» за фінансування Глобального партнерства заради освіти (GPE). У Добропіллі, Олександрівці, Краматорську та Слов’янську Донецької області організатори зробили ремонт у п’яти сховищах, оснастили приміщення меблями, необхідною технікою та навчали дітей, зокрема навичкам з ІТ. За рік охопили майже дві тисячі школярів. Очікується, що проєкт буде подовжений і наступного року.
– Ми встигли ще попрацювати офлайн, а потім вже в гібридній формі – вчилися і очно, і дистанційно, – розповідає Анастасія, яка й зараз часто їздить на Донеччину. – Навчання проходило за трьома напрямками. Перший – це курси з математики, історії, англійської, української мови. Другий – IT: робототехніка, лего, 3D-моделювання. Третій стосувався «прокачування» лідерських якостей дітей та психосоціальної підтримки.
Ще одна ініціатива, яка потребує розвитку та трансформації – «СтереоТипочки України», альбом-карта України за найпоширенішими регіональними стереотипами, гіперболізованими наразі в дев’яти зображеннях.
– Цей проєкт також поки заморожений, бо ми хочемо додати йому глибини. Створили його для подолання стереотипів. Коли ти підсвічуєш проблему і трошки з неї смієшся, то краще видно, над чим треба працювати. Пройшлися не тільки Сходом, а всією Україною. І нам одразу «прилетіло»…
Пілотний образ «Донбасянин вульгаріс» викликав неабияку полеміку в сомережах.
– Не всі зрозуміли, що це стьоб. Але ж ми звідти, тому з себе й почали. І дехто сприйняв це як образу, люди почали писати: «ми не такі» – мовляв, таких гопників можна зустріти скрізь. Так, саме тому це стереотип, який викривляє реальність. Бо як насправді? Насправді в Донецькій області був один з вищих в країні рівнів технічної освіти та науки. Це регіон митців та поетів, борців за українську мову і культуру – таких, як родина Алчевських, Стус, Чернявський, Симоненко, Дзюба та інші… В тому й то річ, що треба позбуватися регіональних ярликів, що болять та заважають жити, бо чи не кожен з ними стикався.
Для подолання стигматизації Анастасія має в планах зробити курс для підлітків та навчальну настільну гру, яка дозволить учасникам відчути себе на місці людини з регіону, щодо якого закріпилися певні стереотипи – з тим, щоб природно відреагувати потребою негайно ці міфи розвінчати.
Також Анастасія Пономарьова веде рубрику з нефахових психологічних порад від кумедного персонажа Кукухи («Відпочинь або з’їду, – твоя Кукуха»). Є ще Лисичка-трудоголічка, яку робочі будні вимотали настільки, що «хотіла поставити амбітну мету, а поставила чайник».
– Це про вигорання. І от що я вам скажу: іноді вчасно випитий чай важливіший за будь-яку амбітну мету, – пояснює ілюстрацію авторка.
А з тих малюнків, що Анастасія створювала в ескізнику у перші дні повномасштабної війни, вийшли терапевтичні казки для дітей.
– На мій допис-пропозицію відгукнулася львівська письменниця Галина Вдовиченко. Їй сподобалися мої малюнки й вона написала 12 казок для дітей, які постраждали від військових дій. Ми їх видрукували у форматі карток та в якості казкотерапії використовували в освітніх просторах Краматорська, Слов’янська, по країні загалом та за кордоном.
До речі, картки з казками доступні для роздруку на сайті
