Вже третій рік головною турботою Ганни є забезпечення ЗСУ маскувальними сітками. У березні 2023-го, перебуваючи в Чернівцях, вона разом із чоловіком Миколою Гаркушею створила громадську організацію «МИ РАЗОМ», щоб об’єднати волонтерів, місцевих та переселенців, єдиною справі. Трохи більше, ніж за два роки, волонтери організації сплели понад 40 тисяч квадратних метрів маскування для військових підрозділів по всій лінії фронту.
«РОЗКАЖИ БОГОВІ ПРО СВОЇ ПЛАНИ…»
Колись, в іншому житті, ефектно одягнена Ганна приїздила до власного підприємства на власному авто. Вони з чоловіком все робили разом – розвивали бізнес і мешкали на два міста: на батьківщині Ганни у Бердянську та в рідному для Миколи Маріуполі. Шлях з одного приазовського міста до іншого був знайомим до останнього кущика на узбіччі – у великому промисловому центрі розвивався їхній доволі потужний бізнес.
Ще з 2014 року родина підприємців підтримувала захисників України, які тримали лінію фронту під селищем Широкиним.
– Везли на передову продукти, закупали генератори. Допомагали ремонтувати військову техніку. Хлопці знали, що в декількох кілометрах від Широкиного існує будинок, де вони завжди можуть поїсти, помитись, відпочити.
Підприємство подружжя було розташоване в 800 метрах від прохідної «Азовсталі». Займалися на ньому металообробкою, ливарним виробництвом – більшість люків у Маріуполі виготовлено саме тут. Коли напередодні великої війни Ганна з Миколою зайнялися виробництвом каркасних будинків за канадською технологією, мріяли, що насамперед вони дістануться військовим та переселенцям. Бо саме ці категорії дуже потребували власного куточку, і багато хто сподівався мати його в Маріуполі.
Але, як то кажуть, хочеш розвеселити Бога – розкажи йому про свої плани. В лютому-березні 2022 року, як і інші маріупольці, подружжя ховалося від ворожих бомбардувань, а коли з’явилася можливість, покинуло місто, зрештою опинившись в Чернівцях.
ДОПОМАГАТИ ТИМ, ХТО ВИГРИЗАЄ ПЕРЕМОГУ
Тут ще з 2014 року плели маскувальні сітки – патріотично налаштовані чернівчани збирались для цього чи не в кожному навчальному закладі. Для Ганни Шадріної все почалося з того, що вона випадково потрапила на одну з локацій, швидко втягнулася в процес і стала приходити щодня. Плела і думала про те, що й підрозділ її брата-добровольця теж потребує сіток. Попросила одну та почула у відповідь, що є черга, тож потрібно чекати. Тоді Ганна прийшла додому і рішуче повідомила чоловікові: відтепер вони починатимуть плести сітки самостійно.
Микола, який має інженерне мислення та вмілі руки, зробив рамку-каркас, натягнули на неї основу і почали плести. Перша ж відправка для 117-ї бригади, де служить брат Ганни Володимир, була потужною: 10 маскувальних сіток загальною площею 250 квадратних метрів.
Як і всі навколо, перші маскувальні сітки Ганна з волонтерами робили з ганчір’я. Але у військових вони непопулярні, бо легко вбирають вологу, становлячись важкими, повільно висихають і чіпляють будь-який бруд. Усіх цих вад позбавлені сітки зі спандбонду, до того ж, коли на них потрапляє вогонь, вони не палають, а повільно «тануть».
Перший рулон спанбонду подружжя придбало власним коштом. Микола придумав і зробив верстат для різки матеріалу. Паралельно була зареєстрована громадська організація «МИ РАЗОМ» і створений телеграм-канал, де розміщували звіти про роботу та збирали гроші на матеріали. Щоб привернути більше уваги потенційних учасників та спонсорів, Ганна згодом почала публікувати історії про те, як на фронті використовують маскувальні сітки чи як за допомогою мішків із поліпропілену укріплюють окопи та бліндажі. Цей «лікнеп» для того, щоб люди не сприймали війну виключно як справу військових, щоб вони дихали з фронтом в унісон і були зацікавлені робити все для Перемоги.
– Уявіть собі, що задача для нас в тилу – лише допомагати замаскувати машину та позиції. І все. Більш нічого. А вони йдуть далі. До кінця, не зважаючи ні на що. У цьому – шлях до Перемоги, який вони прокладають, вигризають, виривають.
ЛОКАЦІЯ НА ОРЛИКА
Кількість локацій змінювалася, було навіть п’ять, зараз лишилося дві, основна – на вулиці Пилипа Орлика. Збираючись її відвідати, я вже знала, що майже всі, хто там працює, мають привід для смутку та скорботи, бо хтось втратив чоловіка, хтось – сина, а хтось і обох. Ганна казала, що приходячи туди, шкірою відчуваєш енергетику відчайдушного душевного болю.
– Проте, не повіриш, та біль формує – я бачу, як люди набувають стійкості, мудрості. І якщо раніше дівчата не цікавилися, куди ці сітки йдуть, то зараз вони охоче дивляться в моєму телефоні повідомлення від хлопців й читають одна одній слова подяки. Потім трапляється диво – вони зарядилися, і ніби біль відійшов. Хоч на якийсь час…
Першою, з ким я познайомилася, була маріупольчанка Алла Єрьоменко, яка в травні 2022 року втратила на «Азовсталі» єдиного сина Степана. Кінологиня, вона з дитинства залучала сина до роботи з собаками, тож він, коли вже отримав диплом політолога, пішов її шляхом – стояв у самих витоків створення Кінологічного центру Національної поліції Донеччини.
– Я потрапила до Чернівців лише влітку 2024 року, – каже Алла. – І коли дізналася, що в цьому місті мої давні друзі – Ганна з Миколою, одразу ж приєдналась до волонтерської справи. Коли плету, занурююсь в свої думки, перевертаю життєві сторінки. Сподіваюсь, що наша робота прискорить Перемогу. А найбільше моє бажання – повернутися до Маріуполя.
На жаль, я не зустрілася з чернівчанкою Анжелою, яку з Аллою ріднить загальне горе – втрата синів на війні, і яка допомагає 80-й окремій десантній штурмовій бригаді, де служать побратими Юрія (позивний Кубик), що тепер стали її синами. Не побачилась і з Ольгою із Сєверодонецька, син якої після поранення лікується в шпиталі, та з двома Тетянами. Одна вже 12 років як переїхала з Макіївки і, за словами дівчат, дуже потужно плете сітки, друга – з Енергодару, займається волонтерством третій рік, ще й бореться за життя доньки. Також є Ольга з Харкова, яка приходить на Орлика зі своєю онукою-першокласницею Лізою.
Зате побачила, як тихесенько працює «павучком» привітна киянка Тетяна. Чоловік на фронті, а вона зі старенькою мамою у Чернівцях. Був час, коли мама в’язала гарних ангеликів, яких відправляли бійцям разом з сітками. А потім жінка злягла і весь колектив переживає за її стан фізичний, а Танін – моральний. До речи, Тетяна — художниця, яка з 2022 року плідно працює творчо. В перші ж дні у Чернівцях розписала стіни в місцевому бомбосховищі, започаткувала ярмарок, щоб зібрати гроші на «мавіки».
В іншій кімнаті творить чернівчанка Марія, яку Ганна рекомендує ніжно, по-сімейному: «Маша — це тепло наших рук. Дивись, які чудові обереги вона робить: оці котики – модель поточного року, до того були сови – символ розвідки, а ще раніше – дракончики. Хлопці-військові таким дарункам радіють, вішають у салон авто, чіпляють на наплічники, на пояс».
Зустріла я в волонтерському хабі Оксану із Нової Каховки, батьки якої залишились в окупації: «Працюю, бо додому дуже хочеться, допомагаємо військовим, щоб їм було легше». Чоловік її сестри Руслан замість розмов показує грамоти, подяки, прапори підрозділів від вдячних військових і з усіх боків демонструє латунну гільзу з лазерним малюнком, яку прислала 42-га бригада.
Яскравий та енергійний Ігор – ветеран війни, який воював у мотопіхотному батальйоні під Сєверодонецьком з 2019-го по 2021 рік. І хоч здоров’я не дозволяє, він знову рветься на передову, а раз не беруть, то Ігор розвернув неабияку діяльність в тилу – навіть відремонтував за власний кошт приміщення у військовому шпиталі.
Ось така вона, локація на Орлика, де люди, обпалені війною, маленьким, але потужним колективом роблять велику справу і підтримують один одного. Зараз у них складне завдання – маскувальні сітки для танкового батальйону, а це, на хвилиночку, площа 12 на 12 метрів.
– Робота масштабна й кропітка. Хлопці просять плести щільненько, щоб дрон не розгледів техніку. Тож ми дуже стараємось.
ЖИТИ ВІРОЮ
Перед тим, як мені піти, Ганна розповідає, наскільки теплими стали відносини з військовими:
– Окрім тепла наших рук, яке вони відчувають через зроблені нами сітки, їм хочеться відчути тепло наших душ. Телефонують: «Як у вас справи? Вітаю вас із святом! Ні-ні, мені сітки не потрібні сьогодні, просто хочеться розказати про емоції, які ми отримали від вашої турботи». А ще поступаються один одному чергою! Буває, хтось телефонує: «Аня, терміново, дай, хоч що можеш!». Я починаю звертатись до тих, хто попереду черги, пояснюю ситуацію. І практично щоразу мені відповідають: «Зрозуміло, я цю бригаду знаю. Давай їм, я зачекаю».
Відверта бесіда дозволяє відверті запитання, тож я цікавлюсь у Ганни, як вона почуває себе в чужому місті, коли майже щоночі сниться своє.
– Я сподіваюсь відчути десь запах мого Маріуполя, й іноді це вдається. Наприклад, коли квітнуть сакури. Це викликає асоціації з моїм двором, бо там росли сакури, і під їх аромат ми починали чистити басейн, прибирати подвір’я. Коли вдається побувати десь на водоймах, лягаю на спину, заплющую очі і змушую мозок згадувати запах моря і плескіт води… Щиро кажучи, я живу спогадами. А ще – вірою, що повернуся додому. Що б не відбувалось на фронті чи в політиці, я цю віру не чіпаю, не руйную. Вона мене тримає з самого початку.
Я слухаю Ганну і згадую її грайливий пост у телеграм-каналі: «Хочу туфельки, на підборах. Ще й такі, щоб мелодично та тріумфально стукали по приазовський набережній…». Але це жіноче мрійне перебивають зведення на тому ж каналі: «Закінчили сьогодні черговий десяток квадратних метрів маскування для бійців на Покровському напрямку. Перейшли за наказом хлопців на додавання кольору «весняна зелень».
Ось так одні роблять свою справу на фронті, інші працюють для них в тилу: приймають замовлення, обговорюють кількість, кольори, термін, тягають на третій поверх важкі рулони спанбонду, нарізають на стрічки і плетуть, плетуть, плетуть, щоб у п’ятницю відправити «Новою поштою» туди, де потребують. А потім – розправити плечі, відчути гордість і трошки радості. Не забуваючи, що завтра все почнеться спочатку.
