Насправді, коли ми говоримо про ОУН на Сході, ми маємо справу з одним великим міфом – що українського підпілля тут не було. Бо йому начебто нема було звідки взятися, бо Схід на той час був вже повністю зросійщеним, а підпільники були суто прокомуністичними. Історик та громадський активіст Станіслав Федорчук розкладає по поличках маловідому інформацію про українських націоналістів на Донеччині та Луганщині – спеціально для читачів «Схід NOW».

Міф 1. В ОУН на Донеччині та Луганщині були виключно приїжджі

– У мемуарах учасників руху ОУН є дані, що як мінімум половина всіх учасників – місцеві мешканці. Це не тільки українці, але й активісти німецького, російського, грецького походження тощо. Другою за чисельністю групою були вихідці з Центральної України, які там давно працювали, і лише 10% – це вихідці з західних регіонів. Тому, в принципі, ми можемо говорити, що рух ОУН на Донеччині та Луганщині – це рух насамперед місцевий.

Водночас треба розуміти, що частина місцевих потрапила до цього руху не випадково, а свідомо інтегрована представниками НКВС, для того щоб мати свої джерела серед структур ОУН. І, як на мене, цей факт говорить про те, що керівництво Радянського Союзу серйозно сприймало загрозу з боку ОУН. Якби вони вважали це просто маргінальною силою, не думаю, що хтось би спеціально займався такими речами.

На жаль, архів СБУ в Донецькій області був втрачений: значна частина справ була вивезена, інша – спалена прямо у дворі Донецького обласного управління. І ми не встигли їх розсекретити вчасно за часів президентства Віктора Ющенка.

Міф 2. ОУН на Сході не підтримувала загальних наративів організації

– Історія ОУН на Донеччині та Луганщині насправді трохи інша, і про це варто говорити… У внутрішніх документах організації українських націоналістів, пов’язаних з роботою в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській областях, можна побачити, що попри спільну політичну платформу та гасла, відмінності все ж є. Наприклад, там йшлося про необхідність частину пропагандистської літератури випускати російською мовою, бо об’єктивно є чимало зросійщених українців і, зрештою, росіян, які не володіли в достатньому обсязі українською мовою. Тому, щоб достукатись до цих людей, були спроби писати листівки російською мовою. До речі, чимало людей із середовища ОУН стверджувало, що це давало ефект.

Друга відмінність, про яку писав Євген Стахів у своїх спогадах, полягала у феномені мономіст, що накладав прямий відбиток. Люди цікавилися іншими питаннями, наприклад, долею великої індустрії та проблемами її власності. Тому багато в чому політична платформа ОУН піддавалася певному реформуванню під впливом саме східних регіонів.

Саме тут казали, що не бажають монопартійності, бо вже пожили в монопартійному комуністичному суспільстві, відповідно, вимагали, щоб у програмі ОУН була візія майбутньої України як багатопартійної демократичної системи. Тож, певною мірою спілкування зі Сходом змінювало політичну платформу ОУН в Україні. Можливо, впливало й те, що опорними людьми на Сході спочатку були представники петлюрівського руху та УНР, що вижили – такі як Микола Стасюк чи Василь Гайворонський, які мали широкі демократичні погляди.

Євген Стахів вже у часи незалежної України у своїх інтерв’ю трохи глузував з політичного керівництва України, натякаючи на те, що вони просто не вміють працювати з українським Сходом. Бо він зміг досягнути згуртованості в умовах німецької окупації, а в незалежній Україні чомусь не вдається вибудувати партнерські відносини.

Міф 3. ОУНівці на Сході – це тогочасні бойовики, які воювали проти Червоної Армії

– У нас ОУНівці не створили повноцінних підрозділів, які були, наприклад, на території Львівщини чи на Волині, де націоналісти контролювали цілі міста, сільські райони, окремі гірські перевали. І де, в принципі, була створена система повної влади на певній території. Схід України під час Другої світової війни перебував під окремим режимом функціонування – по суті це була прифронтова зона у спецрежимі. І та мережа, яка існувала, взагалі не мала бойових осередків.

Попри те, що на території Донецької області знаходили схрони зі зброєю, активні бойові дії у нас не велися. Зокрема це визначалося тими політичними вказівками, які мали ОУНівці на Донеччині та Луганщині – це збір інформації, розбудова «Просвіт», системи української освіти, українська видавнича справа, видання абеток та книг з історії України, тексту українського гімну.

А другий момент: із просуванням фронту Червоної армії чимало активістів ОУН були змушені виїхати, а спроби залишити людей на місцевості призвели до трагедій. Більшість членів ОУН розшукувалась пізніше по всім областям України, частина була знищена, арештована, люди отримали великі терміни у радянських концтаборах. Тож, значна частка активістів була просто перемелена радянським репресивним апаратом – тобто, до якихось боїв з радянською армією просто не дійшло.

Міф 4. ОУНівці – посібники нацистів

– Загалом, бандерівська ОУН створила собі чимало проблем Актом проголошення відновлення української державності у Львові 30 червня 1941 року. Попри те, що багато членів ОУН були законспірованими як перекладачі при чинних частинах Вермахту, саме тоді розпочалося полювання на членів ОУН. Велика частка була знищена вже в 1941-му році, і для німецьких військових структур (це виходить з їхніх опублікованих документів) ОУНівці були не меншою загрозою, ніж радянські розвідники чи партизани.

На Донеччині також були арешти та переслідування членів ОУН, були розстріли. Але тут сітка ОУН, про світоглядні завдання якої ми казали вище, була достатньо успішною: з 17-ти видань Донецької області у 1941-43 роках 8 контролювали представники ОУН. Зрозуміло, що там публікували різні тексти – не тільки українські наративи, а й агітацію, яка була потрібна німецькому політичному керівництву. А з іншого боку, якби не було цієї взаємодії, відновленим «Просвітам» та Українській автокефальній православній церкві було б непереливки: де брати ресурси, яким чином здійснювати свою роботу, не маючи жодного контакту з окупаційною адміністрацією? Це було б набагато складніше… Не знаю, чи це було б неможливо, але точно було б інакше.

Ще варто визнати, що сам Донецьк (тоді Сталіно) був програний українським підпіллям: там російське середовище не дало розгорнути повноцінну мережу, попри те, що були окремі осередки. Набагато потужнішим був південь Донеччини, зокрема Маріуполь, Костянтинівка, Бахмут, Ольгинка. Як на мене, частково проблеми в розгортанні мережі ОУН були у протистоянні між мельниківським та бандерівським ОУН. І цим скористалися і радянські спецслужби, й німецькі. Це протистояння не завжди було природним, часто його відверто інспірували. Це трагічна сторінка, про яку варто говорити: з одного боку загрозою були німці, з іншого – радянські спецслужби, і додавалися розлади між собою. Ось ілюстрація того, як українці іноді не вміють домовитися, коли візії майбутнього надто сильно вирізняються…

Міф 5. Жодних наслідків роботи ОУНівського підпілля для Сходу України не було

– Приклад функціонування ОУН на Донеччині та Луганщині, яку потужно підтримали місцеві, на той час зняв певні внутрішні негативні очікування щодо Сходу, звідки націоналісти мали б очікувати тільки конфронтацію та зраду. Тож, хоча це був трохи інший досвід ОУН, він однозначно збагатив організацію.

Часто після величезних термінів по 25 років, які класично давали представникам бандерівського підпілля з усієї України, представників ОУН і УПА залишали жити саме в Донецькій і Луганській областях, забороняючи покидати регіон. Багато з них стали засновниками «Просвіт» у 1980-х роках, Товариств української мови імені Тараса Шевченка, Народного руху. Так, вони вже були старші, але все одно, багато з них долучилися до створення громадських організацій та рухів.

Наприклад, історія Ярослава Гомзи з Очеретиного, який належав до мельниківської ОУН. Він будував Авдіївський коксохімічний завод і став другом для багатьох українських дисидентів у нашому регіоні. Той же Олекса Тихий на його городі зберігав один з примірників книги «Мова – народ», за що, власне, його було засуджено.

У Покровську похований Данило Шумук, легендарний український політв’язень, представник Української повстанської армії, людина, яку свого часу зафіксували у Книзі рекордів Гіннеса через найбільшу кількість років у радянських, польських і німецьких тюрмах. Він підтримував контакти з громадськими діячами Донеччини.

Ці люди, попри складну долю, перебування в концтаборах та психлікарнях, внесли свою частку в розвиток демократичної української Донеччини.

На мою думку, всі ці історії заслуговують на аудиторію, а люди – на визнання. І коли ми говоримо про майбутнє, без цих історій, без цих прізвищ та імен, побудувати Українську Донеччину чи Луганщину по-справжньому буде вкрай важко.

ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ ПРО ОУН НА СХОДІ

• У 1940 році на території Харцизького району Донецької області було заарештовано працівника шахти «Великан» Йосипа Коця. На слідстві Коць підтвердив факт його засилки з території Львівщини ОУНівським підпіллям на Донбас. У ході слідства було виявлено групу осіб, яку він встиг організувати на шахті. Даний факт слугує підтвердженням, що ОУН Західної України встигла в період 1939-1941 років успішно організувати засилку своїх людей не лише на Північ України, але й далеко на Схід.
• Перший рій оунівських підпільників з’явився на Донбасі 8 жовтня 1941 року в окупованому Маріуполі. Його чисельність складала 12 осіб, очолював рій Володимир Болгарський-Булавський. Він належав до групи «Пума», яка формувалася зі студентів міста Відень. У лютому 1942 року вся група була заарештована і вислана німцями. Болгарський-Булавський за 4 місяці встиг організувати великі групи під проводом ОУН в Горлівці, Костянтинівці, Волновасі, Маріуполі.
• З кінця лютого 1942 року на Донбасі починає діяти група Євгена Стахіва та Івана Клима. В цей час утворюються 2 проводи ОУН (б), що об’єднали південні райони області (центр Маріуполь) та північні (центр Горлівка). В документах НКВС вони зазначені як окружні проводи ОУН. Донецьк в обласній мережі виконував головним чином роль номінального центру. В ньому було утворено міський провід ОУН.
• Уже з літа 1942 року німці проводили репресивні заходи щодо оунівців. Восени того року вони провели масові арешти в Маріуполі, а з весни 1943 року арештовували, страчували або висилали до концтаборів підпільників Краматорська, Слов’янська, Горлівки, Ольгинки, Красноармійська, Маріуполя, Сталіно. Внаслідок нацистських репресій загинуло понад 60 осіб, але точну цифру встановити неможливо.
• Попри репресії, із жовтня 1941 року до вересня 1943 року Сталінський провід ОУН (б) досяг значних результатів. З 35-ти районів Сталінської області ОУН мало свою мережу в 18-ти районах: Артемівський, Слов’янський, Краматорський, Костянтинівський, Дружківський, Горлівський, Авдіївський включно з Ясинуватою, Макіївський, Ольгинський, Волноваський, Єнакіївський, Мар’їнський, Селидівський, Красноармійський, Маріупольський, Будьонівський, Чистяковський, Дебальцівський.
• Оунівці контролювали 8 з 17-ти газет, що виходили тоді в області. А саме видання «Донецька газета» в Словʼянську, «Український Донбас» у Горлівці, «Костянтинівські вісті» та «Відбудова» в Костянтинівці, «Українська земля» в Макіївці, «Хлібороб» у Волновасі, «Маріупольська газета» в Маріуполі, «Новое слово» в Єнакієво та «Донецкий вестник» у Сталіно.
• Члени ОУН і їхні симпатики керували 11-ма з 35-ти районних відділів освіти. Було підготовлено і видано підручники й азбуку для шкіл у Слов’янську, Краматорську, Маріуполі, Горлівці, Авдіївці (невідомо, чи встигли надрукувати). У Костянтинівці, у зв’язку з приходом червоних весною 1943 року, підготовлені підручники були знищені. 1942 року було видано 8 наказів про запровадження української мови, як державної, в 7-ми районах: Горлівському, Костянтинівському, Волноваському, Ольгинському, Авдіївському, Маріупольському, Добропільському Сталінської області та Попаснянському районі Луганської області. Відомий наказ кінця 1942 року про запровадження української мови як державної по всій території Луганської області.
• Після закінчення війни радянська держбезпека протягом кількох років займалася ліквідацією підпільної мережі ОУН. Дослідники цієї теми наводять інформацію, що протягом 1943-1947 років у Сталінській та Ворошиловградській областях було ліквідовано понад 30 таких підпільних організацій. Вони були вже не такими чисельними, але були. І наприкінці 1940-х років створювалися нові. У Маріуполі це була ОУНівська організація «Свобода праці», вона налічувала 15 осіб, більшість із яких були працівниками заводу «Азовсталь». На них покладалась агітаційно-пропагандистська діяльність.
• Останній бункер ОУН на Сході був викритий восени 1950 року поблизу міста Горлівка. Там були знайдені зброя та агітаційний матеріал.
• У 1953 році в Сталіно було викрито групу ОУН-бандерівців, яку очолював Василь Підгородецький.
• У 1955 році було викрито групу Організації українських націоналістів у Горлівці.
• Останнього оунівця Янковського було затримано в Дзержинську (нині Торецьк) у 1958 році.