Повномасштабне вторгнення плавець з Миколаївки Андрій Трусов зустрів на зборах у Кам’янському на Дніпропетровщині. Ці збори тривають для нього третій рік поспіль – Андрій вже не повернувся додому. Щоб ретельно підготуватися до Паралімпіади-2024, йому довелося облаштуватися на базі в Кам’янському. Нині в активі 24-річного спортсмена – 11 олімпійських медалей: шість з Токіо та п’ять із Парижа.
НАДТО ДОРОСЛИЙ, ЩОБ ПОЧИНАТИ ПЛАВАТИ
У Андрія – вроджена хвороба, дитячий церебральний параліч. На щастя, каже спортсмен, його не повністю «покрутило», як це буває при ДЦП. Зачепило ліву частину тіла: Андрій сильно кульгає на ліву ногу, ліва рука також значно слабкіша за праву. До того ж, доброякісна пухлина в голові давить на мозочок, який відповідає за вестибулярний апарат. Він відвідував звичайну школу та, як усі діти, намагався знайти собі заняття по душі, але нічого не чіпляло – поки батьки не дізналися про групу плавання для дітей з особливими потребами в сусідньому Слов’янську.
У воді Андрій почувався на своєму місці, тож в басейні йому сподобалося. І хоча тренерка зауважила, що хлопець надто дорослий, щоб розпочинати займатися спортом – зазвичай дітей приводять у молодшому віці, йому дозволили вчитися в спортивній групі.
Спочатку на тренування підвозив машиною батько. Але чим старшим ставав Андрій, тим частіше він діставався Слов’янська автобусом. Ранкове заняття розпочиналось о сьомій ранку, то вставати треба було о п’ятій. Потім школа, потім – вечірнє заняття. Перші п’ять років хлопець все більше обирав вечірнє тренування. Коли ж з’явився шанс потрапити до збірної України, почав їздити на обидва.
– Набудував собі планів, мріяв стати чемпіоном, – згадує Андрій. – До школи, звісно, ходив, але плавання стало важливішим. Після ранкового тренування відсипався перший урок, а до школи йшов на другий. Ввечері – чергове заняття з плавання. Якось втягнувся.
«ЦІНУЮ КОЖНУ СВОЮ ПЕРЕМОГУ»
Перші змагання були місцевими, їх організовували та проводили тренери. А перше «виїзне» золото він привіз з турніру в Макіївці.
– Я ціную кожну свою перемогу, велике значення надаю цим спогадам. Перші 20 грамот вдома висять в рамочках, – каже паралімпієць.
Коли Андрій вирішив серйозно займатись спортом, батьки спочатку скептично ставилися до цих прагнень – казали, що на першому місці має бути освіта, раптом у плаванні нічого не вийде. Однак запрошення в 10-му класі до збірної України остаточно визначило, в якому напрямку скрадатиметься подальше Андрієве життя.
Найважливішу роль у житті спортсмена відіграли його тренери, подружжя Казначеєвих. Андрій Казначеєв – головний тренер, а Світлана Казначеєва – старший тренер збірної України з плавання серед спортсменів з вадами зору та ураженням опорно-рухового апарату. Вже 12 років вони поряд з Андрієм. За його словами, тренери самі викладаються на 200 відсотків, того ж вимагають від своїх підопічних. Саме тому їм вдалося виховати чимало переможців.
ПОКАЗАВ СВІТОВІ, ЩО УКРАЇНЦІ ЗДАТНІ ПЕРЕМАГАТИ
На Паралімпійські ігри Андрій хотів потрапити ще 2016 року, але тоді результати не дуже відповідали рівню таких змагань. І це було на краще, бо на Паралімпіаду в Токіо 2021 року він поїхав максимально підготовленим, з мрією про перемогу. І привіз до України 2 золотих, 3 срібних та 1 бронзову медаль.
– Перша медаль – це як здійснення найзаповітнішої мрії, як найбільш вагоме досягнення, ці відчуття навіть порівняти з іншими дуже складно. Усе було ВАУ! – згадує спортсмен.
Через ковідні обмеження паралімпійці в Токіо виступали перед порожніми трибунами, без глядачів. Цьогоріч у Парижі була геть інша ситуація: купа вболівальників та криків. Якщо деяким такий галас до душі, Андрієві, навпаки, легше зосереджуватися саме в тиші. Але до Парижу його приїхала підтримати дружина, тож саме ця вболівальниця гріла плавцю серце.
Під час змагань такого високого рівня треба завжди зберігати врівноваженість, бо нервовий стан відчутно впливає на результати. У цьому Андрій переконався особисто, коли був дискваліфікований під час запливу брасом на дистанції 100 метрів. Причина – порушення техніки, така ситуація склалась саме через хвилювання та нервове напруження. Але підтримка з боку команди та дружини стала важливішою за єдину поразку – спортсмен зібрався духом і решту запливів виконав технічно бездоганно.
Міжнародним медіа, які спостерігали за перебігом Паралімпіади в Парижі, Андрій Трусов розповідав про жахіття війни в Україні. Він хотів показати всьому світові, що Україна не здається, а українці здатні складати суттєву конкуренцію в спорті – попри смерті, обстріли, руйнування та знищення цілих міст і містечок.
РОЗДУМИ ПРО МАЙБУТНЄ
Наступна мрія молодого паралімпійця – досягти в плаванні результатів свого товариша та доброго знайомого Віктора Смирнова зі Слов’янська. Нарівні з тренерами він зіграв величезну роль у становленні Андрія як спортсмена. Наразі Смирнов, чемпіон з вадами зору, входить по п’ятірки найтитулованіших паралімпійців в історії України. З Парижу він привіз аж п’ять золотих медалей. Андрій Трусов вже працює над тим, щоб повторити успіх Віктора на наступній Паралімпіаді в Сингапурі.
Розмірковує Андрій і над своїм майбутнім – бо спортивна кар’єра все одно колись закінчиться, і треба буде шукати себе поза чемпіонатами та олімпіадами. Саме тому він закінчив Донбаський педагогічний університет у Слов’янську. Диплом вчителя фізкультури дозволить йому працювати тренером.
Усім дітям, особливо тим, хто має певні проблеми зі здоров’ям, Андрій радить займатись спортом, зокрема плаванням. Професійний спорт, коли доводиться викладатись на всі сто – це, звісно, не про всіх, а ось оздоровчі заняття з плавання добре впливатимуть на опорно-руховий апарат, нервову систему та й взагалі загартовуватимуть організм.
– Зараз багато захисників і захисниць повертаються до мирного життя з ампутаціями кінцівок, іншими травмами чи каліцтвами. Але вони мають усвідомити: на цьому життя не закінчується! – вважає Андрій Трусов. – Ми, люди з інвалідністю, беремо участь у змаганнях та перемагаємо. Ми – яскравий приклад того, як можна реалізувати себе, навіть маючи проблеми зі здоров’ям. Треба тільки залишатись сильним духом і йти вперед!
