Чи означає тимчасова втрата земель обов’язкову безповоротну асиміляцію спільнот, які були змушені виїхати та розсіятися по країні? Давайте про це поговоримо. І поговоримо також про те, як зберігати, вивчати та розповсюджувати важливі знання, традиції та пам’ять про регіони, які окуповані. Щоб єдиною «правдою» про історію українських земель на Сході країни несподівано не стала пропаганда країни-агресора. 
«СВОЄ», «НАШЕ», «РІДНЕ»
Шестирічний Олексій мав піти в перший клас у школу, яку закінчив його батько, дядько, двоюрідний брат, хрещені, друзі сім’ї, а тітка ще й викладала там багато років. Він був дуже гордим, уперше потрапивши в будівлю, яка була храмом освіти понад 100 років. А ще казав, що вчитися він не боїться, бо це ж «наша» школа. Розпитував, за якою партою сидів його тато, на яких дверях написав колись літеру «Д» дядько-хуліган, у якому кабінеті тітка проводила свої перші уроки, а де створював статті для шкільної газети брат. Торкаючись цеглин на фасаді, він, відкривши рота, слухав, як у ці двері століття тому заходили учні реального училища, як відновлювали будівлю після великої війни, і скільки видатних українців викладали та вчилися саме тут.
Це саме та «маленька історія», яка забезпечує людині найміцніше коріння. Знайомі усім династії лікарів, педагогів, інженерів. «Народні» назви місцин, які тягнуть за собою цікаві чи моторошні легенди. Звичаї саме так святкувати та горювати, вшановувати, відпочивати, читати вірші чи співати пісень, пишатися причетністю до певних подій та людей. Те, що «зашите» настільки глибоко, що ніколи й не згадаєш, коли взагалі про це дізнався. Наче народився з цими знаннями – «свого», «нашого», «рідного».
Олексій, як і сотні тисяч його однолітків, не пішов навчатися того року до «своєї» школи. Її зруйнували, як і все місто. В евакуації він пішов у перший клас уже за новим місцем проживання. Звісно, знайшов там друзів. Як і більшість дітей, швидко адаптувався до нових умов. Але що відбуватиметься з його відчуттям коріння? Він спробує «наростити нове», буде усе життя відчувати порожнечу там, де мало бути місце сили? Чи, можливо, й надалі потребуватиме живої інформації про рідний край?
ПРОПАГАНДА ПРОТИ ПРАВДИ
І тут постає питання: як ми маємо зберігати ці важливі локальні цінності, щоб вони не опинилися «в архіві», а продовжували бути доступними, корисними, теплими, і головне – правдивими. Бо РФ уже переписує історію окупованих нею територій так, щоб від справжнього українського Сходу не залишилося і сліду, а єдиним голосом Донеччини чи Луганщини стали люди, ідентичність яких спотворена пропагандою.
– Те, що відбувається сьогодні – це війна за мову, за історію, за ідентичність, – каже кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри теорії та історії держави і права Національної академії СБУ Аліна Понипаляк. За її словами, наратив спільного бачення минулого, де усі території, які входили до Російської імперії чи Радянського Союзу, є «ісконно російськими», несе величезну небезпеку для нашої країни.
– Коли ми говоримо про окуповані Донеччину, Луганщину, а тим більше Крим, то першою реакцією є зазвичай хрестоматійне сприйняття подій як таких, що нібито свідчать про те, що Україна і українськість там не були присутні, – пояснює ветеран, громадський діяч та дослідник з Донецька Станіслав Федорчук. – Це додає сили окупантам та їхній когнітивній війні. Адже для успішної гібридної війни достатньо переконати противника в тому, що в нього є те, що йому не належало, не потрібне і, зрештою, зайве.
Україні варто боротися за деокупацію мислення саме через родинні історії, пам’ять про історичне минуле населених пунктів, через звернення до найглибших глибин, упевнений Сергій Терепищий, професор кафедри соціальної філософії, філософії освіти та освітньої політики Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.
Але щоб ця боротьба була плідною та допомогла очистити свідомість наступних поколінь від наративів РФ, необхідно знайти способи збереження інформації про українську ідентичність Сходу – попри розпорошення спільнот, знищення територій громад і природню інтеграцію людей на нових місцях.
Безумовно, це завдання «з зірочкою»: на відміну від виселення чи депортації, в сучасних реаліях евакуацій не йдеться про компактне існування регіональних груп, де може зберігатися та передаватися пам’ять.
Тому йдеться, насамперед, про наповнення публічного простору, в якому можна будувати та структурувати цю інформацію: книги для різного віку читачів, наукові дослідження, виставки, медіапродукти – зокрема й такі видання, як «Схід NOW».
НАПОВНЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ
Зовсім нещодавно Станіслав Федорчук разом із журналістом Сергієм Стукановим, теж переселенцем з Донеччини, у проєкті «Люди світла» вирішили розповісти історії видатних українських діячів та діячок Криму, Донеччини та Луганщини – аби показати не тільки їхню наявність, а й продемонструвати, скільки українців з різних країв доклали зусиль, аби на нашій землі відбувалося українське відродження.
– Обов’язок пам’ятати своїх кращих – це про розуміння та відповідальність. Безвідповідально робити вигляд, що гідних та достойних не було. Бо це добровільне виконання ворожої роботи, – каже пан Станіслав. – Саме ворогу важливо, аби українське суспільство перебувало в полоні уявлення, що не було, нема і не буде України на Сході і в Криму.
Прагнення не втратити та актуалізувати краплини локальної пам’яті помітне не тільки на рівні дослідників. Майже у кожній громаді, яка опинилася під окупацією чи зруйнована внаслідок бойових дій, з’являються групи в соцмережах. Мешканці діляться фотографіями та спогадами, досліджують архіви, спілкуються один з одним, сповіщають про радісні чи сумні новини. Стає дуже популярним історичний контекст: наче відчувши небезпеку назавжди втратити коріння, люди намагаються встигнути зробити ці знання «своїми», всотувати інформацію, передавати її іншим.
Низові ініціативи вражають охопленням різних вікових і соціальних верств. Зокрема школяр Мирослав Коцько, про розвідки якого щодо дослідження свого роду вже писало «Схід NOW», тепер активно розвиває власний YouTube-канал «Про історію Бахму́тського краю і не тільки». Він цікаво та дотепно розповідає не тільки про важливі історичні події, що мали вплив на життя міста, а й, до прикладу, про загадкового вуличного фотографа, світлини якого були у 1950-1970 роках «під килимом» чи не кожного містянина. І ця інформація викликає відгук у його земляків, які з задоволенням діляться своїми спогадами та історіями.
Таким чином пам’ять не припадає пилом, а продовжує жити, проговорюватися, вивчатися.
ЦІЛЕСПРЯМОВАНА ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА
Але чи зможе процес збереження регіональної пам’яті триматися виключно на плечах звичайних переселенців, більшість з яких травмовані самим фактом втрати звичного життя та адаптацією на новому місці проживання? Як зробити цю пам’ять їхнім додатковим ресурсом стійкості, а не тільки приводом для суму та ностальгії?
– Упевнений, що збереження регіональної ідентичності має стати частиною державного бачення, а потім частиною державної політики, – каже керівник Коаліції «На лінії зіткнення» Андрій Грудкін із Торецька. – Ми це все описали в пропозиціях до Стратегії інтеграції ВПО, яку наразі розробляє держава. По-перше, йдеться про інтеграцію осередків підтримки переселенців у місцеві стратегії та культурні програми. Також варто створити платформи для діалогу, культурної взаємодії та збереження ідентичності. Окремо – обов’язкове створення Національного центру збереження культури ТОТ.
Варто також заохочувати культурні, освітні, молодіжні ініціативи, проведення форумів, обговорень і публічних заходів на тему локальної ідентичності. І, звісно, підтримувати переміщені культурні інституції – музеї, театри, бібліотеки, навчальні заклади тощо. Бо переселенці – це не тільки споживачі послуг, про що звикли говорити чиновники, а й носії унікального пласту культурної та історичної пам’яті важливої частини держави Україна.
Можливо, колись вчителька, наприклад, географії, запитає в класі про поклади солі в Україні. І Олексій розповість історію солевидобутку у своєму рідному місті. Про «Бахмутський шлях», рудники, що заснували голландці, величезні зали під землею, де виступали симфонічні оркестри з різних куточків світу. Бо це буде саме «його» збережена історія.
