Двадцятирічний Ярослав Малиновський майже не пам’ятає свого життя в Донецьку: через окупацію міста родина була вимушена виїхати звідти ще 2014 року. Підлітковий вік припав на пригоди у морському Маріуполі, а студентство планувалося у столиці України. Але новий етап війни змінив усі плани: разом із мамою хлопець виїхав до Великої Британії. Де встиг побути головою місцевої школи, а ще – заснував Українську студентську спілку в своєму університеті. 

Ярослав намагається згадати своє улюблене місце у Донецьку, де він народився і прожив до 9-ти років. Але пам’ять наче напускає туману – ось дитяча кімната, от шкільний клас. А міста як такого немає…

– Ось цікаво: мені здається, що саме цей фрагмент мого життя наче вирізали. Я не пам’ятаю, як саме дорослі пояснювали мені, чому терміново треба кидати школу, дім, друзів і їхати кудись, – каже Ярослав. – Але можу згадати, що спочатку усі були налаштовані на швидке повернення. Знаєте, як воно: два тижні, два місяці… А вже через рік стало зрозуміло: треба починати повноцінне життя у нових реаліях.

В порівнянні з Донецьком Маріуполь спочатку здавався невеликим та занедбаним, але невдовзі там почалися рушійні зміни. Саме там Ярослав познайомився з людьми, які стали йому справжніми друзями. Колектив маріупольського технічного ліцею він досі називає своєю сім’єю.

Згодом родина переїхала до Києва, де хлопець почав готуватися до студентства. Згадує, як щиро полюбив Поділ, як пішов на підготовчі курси до Києво-Могилянської академії. І це життя Ярослав називає вже не тимчасовим варіантом, а справжнім – сповненим мріями та надіями на майбутнє.

АНГЛІЙСЬКА СІМ’Я ЯК З СЕРІАЛІВ

На початку повномасштабного вторгнення їхати з Києва Ярослав з мамою не збиралися. Однак коли в будинок поруч прилетіла ракета, довелося робити вибір. Спочатку вони жили у родичів у Іспанії, але там панували проросійські настрої, та й стало зрозуміло: якщо Ярослав має гарну англійську, треба їхати до англомовної країни.

– Я дізнався про можливість отримання візи від свого друга: допитував його, вивчав систему спонсорства, коли англійці надають тимчасове житло для українців. У маленькому містечку Брозлі біля Бірмінгему ми потрапили в таку дуже-дуже англійську сім’ю – якщо ви бачили різні англійські серіали, то вони наче з них. Тут почалось моє цікаве життя в Британії.

Хлопець зізнається, що спочатку було важко, бо англійська, яку він вчив в Україні – це абсолютно не така англійська, якою спілкуються британці. Особливо молодь, яка використовує багато сленгу.

РОЗПОВІДАТИ ПРО УКРАЇНУ 

– Я пам’ятаю, як у свій перший рік в Англії ми разом із п’ятьма родинами переселенців організували День Незалежності. Ми хотіли показати, що Україна цікава не тільки війною, що це країна з потужним історичним минулим та національними особливостями. На свято ми зібрали всіх українців, які були в Брозлі, та запросили британців. Фінансово нам допомогла влада міста, локацію для івента безоплатно надала церква.

На цьому заході англійці вчилися говорити «паляниця», дивилися документальний фільм про Україну, брали участь у майстер-класах, діти – бавилися на майданчиках, а усі разом – дегустували національні страви. Ярослав згадує, як одна жіночка наробила багато вареників, а його мама разом з мером міста готувала борщ.

– У самий розпал святкування до нас приїхала весела та яскрава кампанія з сусіднього містечка, яка дізналася про подію з соцмереж. Усі вони були в вишиванках, і теж привезли величезний жбан борщу! Здається, це був найсмачніший борщ у моєму житті.

«Сьогодні народилася Україна» – так визначив День Незалежності в Брозлі маленький хлопчик з тієї кампанії. А Ярослав, який був на святі і за перекладача, і за гіда, дотепер користується будь-якою нагодою висвітлити унікальність своєї країни.

– Одного разу мені довелося бути спікером на заході у публічній бібліотеці. Я десь півтори години розповідав британцям про нашу історію, про причини ворожнечі з боку Росії, про історичні паралелі минулого і сучасності, – каже хлопець. – І це була дуже активна бесіда з питаннями та відвертими відповідями. Деякі люди, які прийшли на зустріч, плакали. Англійці часто намагаються знайти якісь раціональні причини ворожнечі, їм дійсно важко повірити, що хтось хоче вбити цілу націю, що нас вбивають тільки тому, що ми – українці.

ЧОМУ Б НЕ ОЧОЛИТИ ШКОЛУ?

– В школі у мене був улюблений вчитель – з бізнесу. Саме він запропонував мені взяти участь у виборах на посаду голови школи. Я подумав: «Вау, це буде прикольно». Кожен навчальний рік департаменти номінують свою людину, і мене номінувала бізнес-школа. Конкуренція на посаду – до трьох людей. Окремо обирають дівчинку, окремо – хлопця. І так, мені було принципово перемогти.

Аби здобути перемогу, Ярослав вирішив не обіцяти нездійснених речей, а просто допомагати учням на складному шкільному шляху.

– Моя ставка на прагматичний погляд і почуття гумору спрацювали. І в цьому мені допоміг, мабуть, монтажер рекламного відео, який мою агітацію поставив на фоні летючих машин, – сміється Ярослав. – Так українець на рік став першим головою англійської школи, де окрім мене був тільки один земляк, усі інші – місцеві.

Спочатку, зізнається хлопець, було незрозуміло, що треба робити. Але потім пояснили, що головна ціль – долучити до шкільних активностей якомога більше людей.

До організації Дня відкритих дверей вдалося згуртувати сотню учнів, і тоді Ярослав повірив у свої сили. І коли до школи приїздили лондонські інвестори й розглядали ідеї з покращення життя учнів, у хлопця вже було що запропонувати.

– Однією з проблем школи був дефіцит спортивних майданчиків, де у вільний час можна було б пограти у теніс, наприклад. Після зустрічі з інвесторами нам поставили два тенісних столи, і вони майже не простоювали.

НІЯКИХ «ЗАГАЛЬНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ» СПІЛЬНОТ

Після школи Ярослав вступив до Університету Лідса – одного з найстаріших і топових у Великій Британії. Опинившись у студентському середовищі, він помітив, що тут  дуже розповсюджені так звані «загальнослов’янські» студентські спілки, які насправді – замасковані російські. Англійцям звично об’єднувати у своїй свідомості «слов’янські» народи, тому часто можна побачити спільні організації для українців, білорусів та росіян. Заходиш на сторінку такої спілки в соцмережах – а там три прапори.

– Це нісенітниця! Як ми можемо об’єднуватися на тлі війни! Я так і пояснював, коли місяць тому ми реєстрували нашу Українську студентську спілку: дивіться, у вас є польські спілки, бо це окрема держава. Так саме й Україна не потребує ніяких товариств із росіянами чи білорусами.

Створюючи Українську студентську спілку в своєму університеті, Ярослав із друзями ставили за мету зробити безпечне та комфортне місце для земляків, щоб вони там почувалися серед своїх і бодай частково – як вдома. Другий фокус роботи спілки – це матеріальна підтримка України.

 – В Англії 13 українських студентських спілок, які зібрали 140 000 гривень тільки на потреби сил оборони України! З нового навчального року і ми будемо організовувати різні збори, благодійні вечори, аукціони, – каже Ярослав. – Наразі у нас три організатори: Ганна зі Львова – наша президентка, та ми з Іллею з Донецька – я відповідальний за фінанси, а він – заступник Ганни. А взагалі в організації вже понад 20 учасників. Що цікаво – окрім українців активно записуються… філіппінці. Кажуть, їх дуже цікавить наша країна.

Активісти організації  вже підписали меморандум з Об’єднанням українських спілок у Британії. Саме потрапивши на благодійний бал від української спілки у Манчестері, Ярослав  вирішив створити подібне й у своєму університеті.

На питання, чи можлива надалі взаємодія зі студентськими спілками інших країн, Ярослав відповідає ствердно. Окрім російських. Він особисто не спілкується зі студентами-росіянами, які навчаються поруч, і вважає, що навряд чи колись настане день, коли хоч якесь об’єднання з їхніми спільнотами стане можливим.

ЦИФРИ ТА ФАКТИ

• Українська громада у Великій Британії до повномасштабного вторгнення РФ нараховувала близько 30 тисяч людей – це включно з представниками першої та другої хвилі еміграції, а також новими трудовими мігрантами. За даними урядового сайту GOV.uk. на кінець 2024 року близько 266 300 українців отримали британські візи як біженці.
• Ніхто не знає точно, хто вперше іммігрував з території України до Британських островів. Такою людиною могла бути Агата, донька Ярослава Мудрого, дружина Едварда Вигнанця, майбутнього короля Англії.
• Українці проживають по всій Британії, але найбільші громади зосереджені в великих містах. Є місця компактного проживання українців зокрема в Лондоні, Манчестері, Бредфорді та Ноттінгемі.
• Діють українські громадські організації, церкви, школи українознавства, книгарні та інші культурні осередки, зокрема Союз українців у Великій Британії (СУБ), які сприяють збереженню культури та мови.
• Українська громада у Великій Британії відіграє важливу роль у підтримці та розвитку українсько-британських відносин.