Українська письменниця Світлана Талан родом із Сумщини, але половину свого життя прожила на Луганщині, яка стала рідною для неї. Двічі Світлана ставала літописцем російсько-української війни, що прийшла на цю землю. Спочатку 2014 року під час окупації збирала свідчення для роману «Оголений нерв», а 2023-го, перебуваючи в евакуації – видала книгу-свідчення «Вирвані з корінням» зі спогадами 33-х жителів Сіверськодонецька.
ТРИДЦЯТЬ ТРИ РОКИ НА ЛУГАНЩИНІ: СПЕКА, ОКУПАЦІЯ, ВОЛОНТЕРСТВО
На Луганщині Світлана опинилася, коли вийшла заміж. Спочатку жила в Сватовому, до Сіверськодонецька переїхала після розлучення.
– Думала, ніколи не звикну до сухого клімату Луганщини. Мені здавалось, все пересихає всередині. Найбільше дошкуляла літня спека у квартирі на горішньому поверсі, – пригадує письменниця, яка виросла посеред буйної природи, лісів та річок Сумщини.
Та попри все це Сіверськодонецьк став для Світлани домом на 33 роки. Тут вона писала, виховувала сина, знайшла своїх читачів. А потім настав 2014 рік. Розуміння, що це буде затяжна війна, тоді ще не прийшло. Але відчуття тривоги наростало.
– Оці завалені листівками, газетами, закликами поштові скриньки. Оці розмови бабусь, що треба йти на референдум, бо Київ забирає всі кошти… Я знала, щось буде відбуватись.
У період окупації 2014-го вона не виїжджала з міста, на власні очі бачила на вулицях «гіркінців» та «кадирівців». Серед спогадів – цивільна людина з пакетом на голові, яку виводять з під’їзду з зав’язаними руками, моторошна нічна тиша та далеке завивання собаки…
Вже тоді серед наростаючого хаосу письменниця почала занотовувати події, збирати агітаційні листівки та «газети», щоб згодом використати їх як документальну основу для свого художнього роману «Оголений нерв».
Одного вечора у двері подзвонили. У вічко вона побачила на сходах озброєних бойовиків і чоловіка в цивільному з «амбарною» книгою.
– У мене одразу думка, що вони можуть примусити мене писати для свого пропагандистського сайту. І от, не повірите, за хвилину все життя пронеслось перед очима.
Їх врятував домашній улюбленець алабай Демір, який підняв страшенний гавкіт, а сусідки почали сварити нічних візитерів – ті й пішли. А вже через день місто було звільнене.
Невдовзі після визволення Світлана долучилась до спільноти волонтерів. Поштовхом для цього стала, як не дивно, російська пропаганда. Під час зустрічей з читачами в лютому 2015 року письменниця анонсувала «Оголений нерв», що тоді готувався до друку, та розповідала про головну героїню Настю, яка стидалася свого прізвища – Бидлота. В романі авторка описувала, хто насправді є «бидлотою». А згодом на каналі «Россия 24» вийшов сюжет, де Світлану звинуватили в тому, що начебто романом «Бидлота» вона образила своїх земляків, і це спонукало їх взяти до рук зброю.
– Це настільки мене обурило, що я вирішила робити щось своє та показати, що на Луганщині багато людей-патріотів.
І Світлана почала їздити з авторськими зустрічами до українських військових на лінію фронту. Вона привозила бійцям книжки, обереги, дитячі малюнки, листи, які їй надсилали з усієї України. Згодом почали передавати ліки, теплі шкарпетки, термоси, каву, чай – в день вона могла отримати до 14-ти величезних посилок. Разом із чоловіком вона все це фасувала й розвозила по підрозділах, роблячи по 2-3 поїздки на місяць аж до 2022 року.
Окремою сторінкою її волонтерства стала підтримка єдиної в окупованому Луганську недільної школи для дітей «Янголятко» від церкви Київського патріархату. Для цієї школи Світлана також збирала українські книжки, а тоді з надійними людьми частинами переправляла їх через КПВВ у Станиці Луганській – потайки, на дні сумок, під харчами та іншим крамом. Кілька років вдавалося підтримувати цей осередок українства, аж поки тиск окупантів не змусив школу закритися.
КНИГА, НАПИСАНА ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМИ
На початку повномасштабного вторгнення Світлана не планувала виїжджати, сподіваючись, що все обійдеться, як 2014-го. Але військові, з якими вона тримала зв’язок, всі разом зателефонували й наполегливо казали про виїзд, бо попереду великі бої. Наполегливими були також чоловік і син..
– Я взяла мінімум речей, дуже маленьку сумочку, і сказала: їду з умовою, що за тиждень ви мене доставите сюди назад.
Впевненість у швидкому поверненні стала причиною фатальної помилки: Світлана залишила вдома ноутбук з усіма своїми рукописами та архівами. А цей «тиждень» триває вже четвертий рік.
Напередодні 90-річчя Сіверськодонецька прийшла ідея видати книгу, написану жителями міста. Світлана звернулася до земляків у соцмережах із проханням описати своє життя, починаючи з 24 лютого 2022 року до самого виїзду. Хоча ідею підтримали багато людей, справа просувалася вкрай важко.
– Ми нібито все пам’ятаємо, але коли ти починаємо все знову промовляти в подробицях, то це настільки важко…. Я місяцями вмовляла людей, доводила, що це не мені потрібно, це потрібно для історії, бо все з пам’яті часом стирається.
Врешті-решт Світлана зібрала 33 розповіді, що випадково, але символічно збіглося з кількістю років, прожитих нею в Сіверськодонецьку. Щоб об’єднати різні за стилем історії в єдине ціле, письменниця вплітала між ними власні спогади. Книга, яка в жовтні має вийти друком у видавництві «Білка», буде проілюстрована світлинами місцевого фотографа В’ячеслава Непрана.
БУДУ ЗЕМЛЮ ЦІЛУВАТИ
Проживши понад два роки на Львівщині, рік тому Світлана переїхала до Києва, щоб бути ближче до матері, яка залишалася на прифронтовій Сумщині. На жаль, місяць тому мама померла.
Тепер письменниця почувається відірваною від обох своїх батьківщин. Її квартира в Сіверськодонецьку розгромлена та пограбована окупантами. Але, як і тисячі своїх земляків, Світлана мріє повернутися додому.
– Я живу цією мрією. Всі переселенці, з ким я спілкуюся, навіть ті, у кого від будинків нічого не залишилося, ми всі мріємо про повернення. Напевно, я буду цілувати землю, коли зможу опинитися в українському Сіверськодонецьку.