Дар’я Касьянова 16 років допомагає дітям, які опинилися в скрутному становищі, втратили батьків, зазнали жахів війни. Досвід, який вона отримала з 2014 року, дає можливість порівнювати – як було і як стало, чи виконали державні інституції роботу над помилками, яких припустилися на початку війни. Наразі – як голова правління Української мережі за права дитини і національна директорка з розвитку програм «СОС Дитячі Містечка Україна» – Дар’я з сумом констатує: держава не аналізує власний досвід і постійно наступає на ті ж самі граблі.
В 2014-му Дар’я Касьянова, тоді ще керівниця програми «Сирітству – ні», разом із волонтерами вивозила з окупованої Донеччини дітей, позбавлених батьківського піклування. Це були часи абсолютного хаосу. Державні органи взагалі не розуміли, що треба робити в умовах чи то війни, чи то АТО. Директори інтернатних закладів чекали на розпорядження з Києва – хто має відповідати за евакуацію сиріт, куди їх вивозити. І не отримували жодних роз’яснень.
З великим ризиком, часто під обстрілами, дітей евакуювали волонтери. Їм вдалося організувати досить системну роботу. Дар’я Касьянова була тією людиною, яка координувала процеси. А згодом й сама виїхала з Донецька разом із родиною.
– Починаючи з 2014 року, ніхто і не намагався аналізувати досвід організацій, які займалися евакуацією, – каже Дар’я. – Ніхто нас не питав про це, окрім міжнародних місій, які дивувалися, як нам вдалося так все правильно організувати. Хоча я розумію, що не так вже й правильно ми робили. Наприклад, родинам, які відмовлялися виїжджати, ми пропонували вивозити дітей, хоча це заборонено міжнародним гуманітарним правом – діти можуть евакуюватись тільки з батьками. Але ми пропонували це як оздоровлення у Бердянську чи Святогірську. А потім були випадки, коли за дітьми не приїжджали. Тобто це була наша помилка. І от до чого я веду. Все, що ми тоді не проаналізували і не врахували, оці всі наші помилки – все повторилося під час повномасштабного вторгнення, тільки у геометричній прогресії.
– На сайті Генпрокуратури повідомляється, що станом на 10 червня від російської агресії загинула 551 дитина, поранені 1 370 дітей, без урахування окупованих територій. Чи це об’єктивна статистика? І де дізнатися про кількість дітей, захоплених окупантами?
– В принципі, дані від Генпрокуратури є достовірними. Але це тільки підтверджена інформація, коли вдається встановити прізвище, ім’я, по-батькові дитини…
Щодо дітей, які були незаконно переміщені або залишилися на окупованих територіях – не можу сказати, що в нас є вся інформація. Адже часто буває так, що діти, яких ми чи наші партнери повертаємо, розповідають про інших дітей, що були разом із ними. А інформації про цих дітей в національній базі немає.
Зараз комунікується про 19,5 тисяч дітей без батьківської опіки, які знаходяться або на території РФ, або в окупації. І це переважно діти, про яких відомо через службу у справах дітей. Але ж ми маємо пам’ятати, що з 2022 року лишилися сиротами й діти з благополучних родин, про які нічого невідомо в соцслужбах, бо вони не потребували соціального супроводу. Наприклад, один із останніх випадків по Херсонщині. Троє дітей, один вже повнолітній і два брати 9 та 14 років. Мама їхня померла в травні цього року. Якби сусіди не повідомили, то ми б нічого про них не знали й не змогли вивезти. І таких випадків дуже багато, набагато більше, ніж ми можемо уявити.
– Ваша організація залучена до процесу повернення дітей, які були незаконно вивезені окупантами. Можете пояснити, як це відбувається і наскільки все складно?
– Складно. Дуже важко гарантувати успіх, якого всі прагнуть – щоб дитина повернулася без травматичних наслідків.
Перший етап – інформаційний. До нас може звернутися сама дитина або її батьки, офіційні представники, сусіди чи інші люди, які знають про факт, що дитина хоче повернутися і не може. Ми намагаємось встановити контакт і з’ясувати, які документи є на руках, аналізуємо всю інформацію про таких дітей. Багато хто з них вже має російське громадянство, що ускладнює процес.
Далі наша організація долучається до того, що ми називаємо фізичним поверненням дитини – ми організуємо логістику. І тут теж проблеми, бо насправді немає різниці, чи дитина в окупації, чи в росії – в будь-якому випадку треба їхати через РФ. А на окупованій території ще й блокпостів багато, численні перевірки… Тож дорога інколи забирає 3-4 дні і більше, одна бабуся повертала своїх онуків 45 днів. Її там ганяли по інстанціях, то один папірець дооформити, то інший. Не кожен може це витримати.
Коли дитину вдається повернути, починається третя частина нашої роботи – соціальна та психологічна допомога. Ми забезпечуємо середньострокову підтримку до 3 місяців, але інколи бачимо, що потрібно й далі працювати. Буває, що проходить рік-півтора, перш ніж дитина відчуває, що готова прийняти нашу допомогу. Ми також забезпечуємо дітей репетиторами, бо вони багато втрачають на російській території. А дехто відверто саботує там навчання.
– Я правильно зрозуміла, що якщо дитина маленька і не може сама заявити про себе, а батьки у неї, наприклад, загинули, то у такої дитини фактично немає шансів повернутися в Україну?
– На жаль, це так. Знайти в росії дитину, батьки якої загинули, буде ну дуже складно. Я чула, що була ідея створювати банк ДНК для пошуку та повернення дітей. Але не знаю, чи дійсно хтось зараз займається цим в Україні.
Дітей наймолодшого віку взагалі повертати найскладніше. У нас був досвід повернення 2-річної дитини з Маріуполя, коли мама-військова точно знала, де вона знаходиться, але не мала змоги самостійно її забрати. А родичі, у яких перебувала дитина, відмовлялися її повертати через політичні погляди. На жаль, через війну родини часто сепаровані, і розбіжності у переконаннях стають причиною для злочинів проти дітей, коли їх відмовляються віддавати батьку чи матері.
Є інформація про те, що наших дітей всиновлюють. Як і 2014 року не було тайною, що росіяни їздили в Донецьк, Луганськ, Крим, щоб всиновити дітей. І ніхто не питав, де батьки цих дітей, який у них статус. Нікому не було до того діла, що це незаконно, згідно з конвенцією ООН із захисту прав дитини. Але кого в росії це хвилює?
Зараз відбувається те ж саме. Тому до перемовин щодо повернення дітей долучилася коаліція міжнародних партнерів. Спецслужби наші працюють. Проте всиновлювачі можуть змінити дитині ім’я, прізвище, дату народження, і знайти її буде майже неможливо. Будемо сподіватись, що коли така дитина подорослішає, вона може почати ставити питання і сама вирішить, чи повертатися їй в Україну.
– А наскільки, за вашою оцінкою, після 2022 року збільшилась кількість дітей, які потребують всиновлення в Україні?
– Щороку в Україні без батьківського піклування залишаються від 8 до 10 тисяч дітей. І якщо дивитись на статистику, зараз ця цифра не змінилася. Але збільшилась кількість дітей, про долю яких нічого невідомо. От скільки людей насправді загинули в Маріуполі? Скільки серед них дітей? Тому про справжній рівень сирітства зараз дуже важко говорити.
Але офіційно у нас не так багато дітей, які підлягають всиновленню. Я, до речі, спостерігаю, що по всиновлення стали більше звертатися чоловіки. Можливо, це пов’язано з новим законом про мобілізацію. Не хочу нікого стигматизувати, війна змінює людей. Але кажу про те, що спостерігаю – чоловіки напряму (без жінок) звертаються: от я вже зібрав всі документи, пройшов навчання, дитину не можу знайти.
А не може знайти, бо хочеться маленьку, до 5 років, а на таких дітей, дійсно, черга. Щоб ви розуміли, по деяких областях вона сягає 300-500 родин на дитину.
– І в цей час десятки тисяч наших дітей залишаються в окупації. Хотіла вас спитати, що ви думаєте про батьків, які залишають дітей на окупованій території?
– Спостерігала, як змінювалася суспільна думка щодо цього. Пам’ятаєте, в 2014-м, коли батьків у Донецьку або Луганську попереджали про небезпеку для дітей, вони сміялися, відкидали будь-яку загрозу. А суспільство толерувало це: ну нічого страшного, люди зробили такий вибір, не маємо засуджувати… І от тих хлопчиків, яким було 10-12 років на початок окупації, росіяни погнали на смерть «захищати» чужу країну.
Моїй старшій доньці зараз 21. Коли ми виїжджали з Донецька, їй було 11 років. Я знаю, що багато її однокласників виїжджали з Донецька аж до 2019 року, поступали в університети тут, в Україні. А були й такі, хто залишався. І вони дійсно пішли воювати проти України, є такі, які загинули. Але чому вони там залишилися? Бо батьки так вирішили. Можливості поїхати звідти були, і програми працювали. Тому у великій мірі доля цих дітей – відповідальність їхніх батьків.
– То що б ви сказали таким батькам сьогодні?
– Що тут скажеш… Треба вивозити дітей з окупації, навіть якщо у самих немає можливостей залишити ті території – адже це ризик для життя вашої дитини, ризик насильства, інших злочинів.
Скільки випадків, коли сім’я розповідала, що от не виїхала, бо не було куди, нікому ми не потрібні. Я починаю питати, а до кого по допомогу звертались? І виявляється – ні до кого. А потім – трагічні випадки. Не виїхали і загинули. Або не виїхали і втратили дітей, бо окупанти їх вивезли. Ми фіксували такі історії на півночі Харківщини, коли росіяни ходили по дворах і змушували батьків віддавати дітей «на відпочинок» до Геленджику чи ще кудись в РФ. Погрожували, що інакше позбавлять батьківських прав. А потім батьки поїхали забирати дітей, а їх не віддають. Бо свідоцтво про народження у дитини, а батьки не мають на руках документів. Ну і росія каже: до побачення, дітей залишаємо. Це був жах, коли батьки нам обривали телефони, бо не знали, що робити.
На жаль, є випадки, коли ми вивезли людей, допомогли з житлом, із роботою, а потім вони вирішують повертатися в окупацію разом з дітьми. Тому що «у мене там город, а тут немає городу, і взагалі дома краще». А про дітей ніхто не думає. Немає у нас традиції ухвалювати рішення, виходячи насамперед з інтересів дитини.
Часто ситуації, коли діти потрапляють до росії – це не депортація в прямому сенсі, а саме вивезення родичами. Батьки вважають, що в 12 років не можна мати власної позиції. Ми їдемо, бо нам так зручніше, а дитина якось пристосується, нічого страшного. А сама дитина часто думає не так, як батьки, бо вона виросла в незалежній Україні і іншої країни не знає і не хоче знати. Її вивозять до РФ, а там дитина підпадає під булінг через свої погляди, страждає. І в результаті ми маємо багато випадків, коли дитина намагається самотужки повернутися в Україну, звертається до нас по допомогу за телефоном +38 (050) 015 58 46. Я думаю, що таких випадків буде ще більше.