Ядерне бомбардування японських міст Хіросіми і Нагасакі під час Другої світової війни вважається найбільш смертоносним за усю історію людства. Однак не менш жахливі наслідки мали бомбардування за пів року до того столиці й найбільшого мегаполіса Японії – а на початку війни населення Токіо нараховувало понад 6,7 мільйонів мешканців.
25 лютого 1945 року американські літаки скинули на Токіо 453 тон переважно запальних бомб. А вранці 10 березня протягом 3-годинного авіанальоту було знищено більшість ділових кварталів столиці, згоріло понад 267 тисяч будинків (чверть усіх будівель міста, які на той час були переважно дерев’яними). Внаслідок бомбардувань близько 100 тисяч мешканців столиці загинули, ще мільйон людей опинились без даху над головою. Руйнування охопили площу 42 км2.
Американець Марк Гейн у своєму «Японському щоденнику» описував Токіо як місто, «в якому сьогодні немає нічого, крім руїн і впертої волі до життя (…), в якому я міг би проїхати десять, двадцять і тридцять кварталів за раз і не побачити нічого, крім розбитої цегли, кількох димоходів і кілька десятків занедбаних сейфів, що звалилися на підлоги палаючих будівель (…). Чоловіки і жінки, які колись зробили Токіо третім за величиною містом світу, тепер поїхали в сільську місцевість або переїхали в деякі будівлі, що збереглися, по три-чотири сім’ї в кімнаті. І незліченні тисячі збудували халупи з іржавих листів заліза або переїхали на залізничні станції та станції метро. Вранці можна побачити дим, що піднімається з того, що виглядає як купа мотлоху та заліза, але насправді є домом».
Токіо потребувало відбудови вже вдруге, адже 1923 року місто вже лежало в руїнах через Великий землетрус Канто. Тоді загинуло чи зникло безвісти близько 140 000 людей, а близько 45% території столиці було спустошено поштовхами і масштабними пожежами.
Ісікава Хідеака, голова відділу планування столичного уряду, запропонував амбітний проєкт фундаментальної реструктуризації Токіо та перетворення його на мережу менших районів з населенням 300 тисяч мешканців, розділених зеленими смугами та парками, але об’єднаних автомагістралями. Новий план базувався на досвіді відбудови після землетрусу й враховував також європейський досвід. Загальна площа для перепланування міста становила 200 км². Задля просування комплексної реформи міста департамент міського планування випустив 1946 року рекламний фільм «Токіо через 20 років».
Однак ані уряд префектури, ані японський уряд не мали фінансів для такої масштабної реконструкції, оскільки багато інших японських міст також лежали в руїнах і потребували відновлення. Крім того, традиція міського планування в Японії була відносно новою і зводилася до завдань модернізації окремих промислових або ділових центрів, а не розробки проектів міської регенерації цілих районів. Тож більшість амбітних планів не були реалізовані. Площа відновлення зменшилася до 50 км², роботи реально вдалося виконати лише на 15 км².
Допоки місто, як і країна, лишалися під американською окупацією (до 1948 року), генеральний план не ухвалювався й Токіо розвивався у певному сенсі стихійно. Міська влада зрештою зосередилася на створенні інфраструктури, а більшість робіт із відбудови житла квартал за кварталом виконували самі мешканці за приблизним відтворенням довоєнних будівель.
Лише 1950 року був ухвалений Закон про капітальне будівництво, а 1956 року його замінив Закон про розвиток столичних районів. Вигідні умови від держави пришвидшили процес відновлення та розбудови міста. Реформи почали давати свої плоди, й Японія досягла довоєнного економічного рівня. Упродовж 1950-60-х років валовий національний продукт майже потроївся, споживання подвоїлося, а виробництво товарів зросло в 5 разів. У світі заговорили про японське економічне диво.
Олімпіада в Токіо 1964 року ще більш прискорила будівельний бум. В столиці постало 10 000 нових офісних і житлових будівель, в основному 4-7-поверхових. Було запущено 100 кілометрів нових магістралей уздовж життєво важливих артерій від міжнародного аеропорту Ханеда, монорейкову дорогу від аеропорту до центру Токіо, 40 кілометрів нових ліній метро, 4 нові п’ятизіркові готелі, швидкісний поїзд Сінкансен, що удвічі скоротив час подорожі між Токіо та Осакою.
До 1970-х років Японія встигла збільшити свій житловий фонд на 65%. Попит на житло у столиці постійно зростав, адже зростало населення – наприкінці 1960-х у Токіо жило вже 8,3 мільйони людей, а мешканців агломерації збільшилося на 5 мільйонів до 22,6 мільйонів.
Вибухове розростання міста спричиняло дефіцит землі. Неодноразові зміни системи планування та будівельних норм поступово дозволяли будувати в столиці усе більш високі будівлі – до кінця 1960-х будівництво багатоповерхівок зросло на 770% порівняно з 1953 роком. Воно зростало б і надалі, але стримуючим чинником було те, що Токіо знаходиться в сейсмічній зоні. Тож перший хмарочос Японії, токійський 156-метровий Kasumigaseki, з’явився лише 1968 року. Місто росло вгору повільно, до кінця 1980-х років більшість районів міста залишалися відносно малоповерховими – за межами центрального ділового району поблизу Токійського вокзалу дуже мало будинків сягали вище 10 поверхів. 70% із понад 500 висотних будівель Токіо постало вже після 2000 року, коли економіка країни перебувала у застої, велика вартість землі у поєднанні із низькими процентними ставками призвели до створення бульбашки на ринку нерухомості, й уряд скасував обмеження на висотність.
Сьогодні Токійська агломерація включає 23 райони міста, регіон Тама із кількома десятками поселень, острови Осіма, Міяке, Хачіджо й групу островів Огасавара. Населення самого Токіо становить приблизно 14 мільйонів мешканців, а разом із агломерацією – 40 мільйонів, це більше, ніж населення України. Густота населення в Токіо найвища в Японії – за результатами перепису 2005 року цей показник складає 5750,7 людей/км². Найбільш заселеним є історико-адміністративний центр Токіо. Через відсутність вільної землі префектура столиці активно розбудовує штучні острови в Токійській затоці.
Нове Токіо, як пиріг, створене шар за шаром, у ньому поруч співіснують «нетрі» та хмарочоси, старі дерев’яні будівлі та новітні бетонні. Й у цьому нашаруванні про руйнівний напад 1945 року нагадують хіба що Меморіал жертвам бомбардування Токіо у парку Іокоаміте, кілька невеликих пам’ятників та низка приватних музеїв.