На звільнення його з полону більше двох років чекала українська журналістська спільнота. Особливо – колеги з Маріуполя. Для багатьох з них було несподіванкою, що стриманий та скромний Сашко в критичних час, не вагаючись, зі зброєю в руках став на захист міста. Ще за пів року до повномасштабної агресії Гуділін одним з перших записався у Маріупольську тероборону, бо вважав, що треба бути готовим до будь-якого розвитку подій. 
ПРО РОЖЕВУ БУЛЬБАШКУ
Олександру завжди подобалось писати – створював тексти для всяких пабліків, готував рецензії до фільмів та ігор. А ось вчитися пішов на психолога в Маріупольський державний університет. В 2013-му отримав диплом і трошки попрацював за фахом. Але в Маріуполі для психологів майже не було роботи. Тож, хлопець вирішив спробувати себе в журналістиці. Побачив оголошення про вакансію на сайті 0629 і вирушив до редакції.
– Колектив був теплим, маленьким і дуже злагодженим. Редакторка Ганна Мурликіна сказала, що здібності в мене є, тож треба працювати й розвиватися.
До повномасштабного вторгнення Гуділін вже більше восьми років працював на сайті. Як маріупольський журналіст, він добре знав про тривожні попередження, що кілька місяців поспіль отримувало від західних партнерів керівництво України. Між тим Маріуполь та міська рада в цей період жили в якійсь своїй рожевій бульбашці.
– Згадую 23 лютого. Усі новинні міжнародні канали, інформаційні агентства гудуть про скупчення російських військ на наших кордонах, а міська рада обговорює, де краще в Маріуполі зробити велосипедні доріжки.
Цей дисонанс жахав. Було відчуття невідворотності великої біди. А рано-вранці 24-го Сашка розбудили звуки вибухів, які голосно лунали навіть в центрі міста. Сумнівів не залишилося: почалася повномасштабна війна.
Тривожний наплічник з військовою формою та берцями був напоготові. Пролунав телефонний дзвінок – з військкомату запросили на уточнення даних. Поки їхав, отримав наказ прийти на пункт збору ТРО з речами.
У ПОДВІЙНОМУ КІЛЬЦІ
– Все руйнувалося, з насуванням «руського миру» місто занурювалося у прірву. Будинки ставали чорними, в колись затишних дворах з’явилися могили. До лікарень привозили дуже багато поранених, військових і цивільних, серед них розірвані діти. Люди помирали, а я не відчував емоцій. Бо якщо б впустив їх в своє серце, то від жаху не зміг би виконувати роботу, – згадує Гуділін той час, коли був оборонцем військового шпиталю.
Окупанти люто обстрілювали шпиталь мінометами, а коли влучили авіабомбою, було ухвалено рішення евакуювати його на територію комбінату імені Ілліча. Тероборона виїжджала останньою, як тільки відправила все – від поранених до медикаментів.
Маріуполь був в облозі, комбінат додатково ще в одній. Військове керівництво зібрало тероборонців і запропонувало тим, хто може, взяти участь у бойових виходах. Олександр Гуділін був серед тих, хто погодився. Найсміливіших розбили на ударні групи, які переміщалися по території, вступаючи у вогневі контакти з окупантами. Дуже багато хто з тих вилазок не повернувся. Але дійсне пекло почалось тоді, коли за наказом свого командира здався в полон 501-й батальйон морської піхоти, повністю оголивши фланг. На оборонців посипалися обстріли, звідки не чекали, і вони були вимушені відійти ще глибше. Закінчувалась провізія, вода, а ще – важке озброєння. Артилеристам нічого не залишалось, як ставали піхотинцями, автомати в руки брали також шофери й кухарі, навіть музиканти з військового оркестру.
– Ще коли заходили на територію заводу, промайнула думка: «Ми, напевно, звідси вже не вийдемо». 700 людей загинули під час двох невдалих спроб вирватися з оточення в сторону Запоріжжя. Після них командування 36-ї бригади, яке на той час керувало обороною комбінату імені Ілліча, дало наказ здатися. Це відбулося 12 квітня.
ОСОБЛИВОСТІ РОСІЙСЬКОЇ «ЦИВІЛІЗОВАНОСТІ»
Коли вийшли з комбінату, вперше побачили ворога в обличчя. Росіяни дуже дивувались, що затятий опір їм чинила не якась там дивізія Рембо, а звичайні військові та цивільні, які, схоже, вперше в житті взяли до рук зброю. На цей факт окупанти реагували по-різному, більшість насміхалася, а деякі казали: «Мужики, ви молодці! Стільки трималися!».
Полонених на автобусах вивезли до Сартани, загнали в амбари, провели жорсткий обшук з застосуванням сили, щоб навіть ілюзій не залишилось щодо дотримання якихось конвенцій. До Сашка, як людини з тероборони, одразу були особливі претензії: «Ти – зрадник, бо місцевий, а пішов воювати проти нас, проти своїх!».
В Оленівській колонії було ще гірше. Приниження, роздягання, обшуки, жорстокі побиття.
– В партії військовополонених, яка прибула до нас, насмерть було забито двох морських піхотинців. Нас теж били, але не до смерті. А за декілька днів розпочалося моє турне «золотим кільцем росії».
Спочатку захисників Маріуполя повезли до Каменська-Шахтинського Ростовської області. Жорстка прийомка, переодягнення в зеківську форму. По 20 днів хлопці перебували у камерах ДІЗО, потім у бараці суворих умов утримання, де цілий день сиділи з руками за спиною, поки вертухаї не приходили бити. Після перебування в цьому «санаторії» хлопців повезли до аеропорту, завантажили в літак і доставили до Камишина Волгоградської області.
– Там було просто моторошне приймання з електрошокерами, спілкування з тюремною лікаркою, яка загрожує відрізати все, що захоче. Вона давала садистам вказівки: цього можна ще побити, з цього вже досить. Тож, все відбувалось цивілізовано, б’ють під наглядом лікаря, – гірко посміхається Олександр.
Тортури продовжились і в камері, бо треба було сидіти на верхній полиці, де ноги увесь день звисали вниз і жахливо набрякали. Спускалися тричі в день, щоб прийняти їжу, а після зразу ж починати активну зарядку. І все це влітку, в душній камері, одягненими у зеківську форму та термуху.
– Люди непритомніли, у всіх загострювалися хронічні хвороби. Враховуючи жалюгідний стан мого організму, я думав: якщо при цьому зміг присісти більше 700 разів, зі мною ще не все так погано.
В Камишині будь-який вихід з камери супроводжувався побиттям, щотижневе відвідування лазні – сильнім побиттям та використанням електрошокерів. Тож, перевезення до Таганрогу в так званих столипінських вагонах та ще й з видачею сухпайків виглядало подарунком долі.
Таганрог запам’ятався тим, що били не щодня і навіть залучали до читання російської класики. Повернення до Оленівки відзначилося майже ніжним привітанням – «трохи побили по нирках і все», а ще гострим відчуттям голоду і жахливим побутом, коли в камеру, розраховану на 20 осіб, трамбували по 55, а в двомісну по 22 сидільці. І це ще було тільки літо 2022 року.
Наступною була колонія в Горлівці з питною водою в діжці, де плавали хробаки. Втім, там бували й відносно спокійні періоди, коли дозволялись листи та посилки: «Люди тоді хоч якось набирали вагу, отримували теплий одяг, хоч трохи наближалися до людських умов». Однак у грудні 2023 року в колонію прибув ростовський спецназ, найжорстокіший над усіх. Вони вривалися до приміщення, били людей ціпками, шокерами, розбивали голови, ламали носи й кінцівки. Коли фронт почав рухатися в бік Горлівки, побоюючись звільнення полонених, усіх 1600 людей протягом доби перевезли по різних місцях. Олександр Гуділін потрапив до колонії в Кіровському Донецької області, де умови були хоч якось наближеними до норм Женевської конвенції.
– В цій колонії ми реально стали бачити часті обміни, це відродило надію, надало оптимізму. Я й до цього розумів, що потрібний своїй державі, своїй нації, що в нас взаємна любов, що все буде добре, що мене в будь-якому разі витягнуть.
ЦЕЙ ДЕНЬ НАСТАВ!
Олександрів шлях додому почався 28 грудня 2024 року. Він цього вже чекав, тож повіддавав свої теплі речі друзям, які ще залишались в полоні.
– До «Великої Землі», як ми називали Україну, діставалися півтори доби. В Білорусь довго летіли зі зв’язаними руками та очима, кілька разів нас пересаджували в автобуси. Дуже лагідно попереджали: «Тут сходинка, обережно». Вони ж розуміли, що ми маємо приїхати в максимальній цілісності. Так ми дісталися місця, яке називається Три Сестри, де перетинаються кордони український, російський та білоруський.
Військовополонених пересадили в інші автобуси і за 2-3 години вони вже були в Чернігові. А потім хлопців із ЗСУ та тероборони повезли на реабілітацію до пансіонату під Вінницею.
– Приїхали ми туди вранці 31-го. Новий рік зустрічали в нормальних умовах, хоча цьому святу не надали значення, бо у нас було інше – нарешті ми вільні.
Відтепер у хлопців головна задача відновити фізичне та ментальне здоров’я, згадати, як жити в нормальних умовах, не оглядаючись на всі боки. Олександр регулярно спілкується с батьками і бачить, як вони змінилися за останні роки.
– Вони, звісно, і до війни були за цілісність і незалежність України, але ні в яких активностях участі не брали. А зараз, дивлюся, ходять на мітинги, мама робить окопні свічки, тато стоїть з табличкою «Свободу військовополоненим!». Я вже став розуміти, наскільки багато людей включені в процеси обміну. Скільки таких, що чекають активно, бо розуміють, що війну не закінчено, що в полоні безліч людей, страждань і смерті.
Про що він мріє, про що мріють його товариші?
– Ми всі бажаємо знову відчувати, що потрібні, що у нас буде можливість реалізувати себе. Щодо мене, надходять вже пропозиції щодо продовження військової служби та повернення до журналістики. Думаю, я знайду себе і у мене точно буде все гаразд!
