Вірі Косюк – волонтерці та переселенці з Курахового – дуже боляче переглядати світлини зруйнованого росіянами рідного міста. Особливо нестерпно дивитися на підірвані труби Курахівської ТЕС, якій все життя присвятив її тато Іван Алтинпара. Пані Віра радіє, що військові 241-ї бригади ще до того, як у місті активізувалися бої, переслали їй сімейні фото. Трагічну історію своє родини жінка дізналася не відразу: збирала спогади рідних по дрібках, згодом складала їх, як мозаїку. Про репресованого діда, пам’ятник без могили, бабусю, яка ніколи не посміхалася, та те, як маленький хлопчик з Курахового опинився у Калуші, Віра Косюк розповіла «Схід NOW».
ІСТОРІЯ ДІДА КОСТЯНТИНА
Так сталося, що пані Віру виховували бабуся Олена, яку всі вдома називали Ольгою, батько та його рідний брат Микола. З дитинства жінка бачила в будинку багато фотографій дідуся Костянтина. Але бабуся про нього майже не розповідала.
– Вона була дуже мовчазна, майже не посміхалася і взагалі ніколи не сміялася. Тільки дорослою я зрозуміла, чому. А про діда мені розповідав батько, дядько, родичі. Історію його життя я дізналася вже дорослою, – розповідає жінка.
Костянтин Алтинпара народився 1890 року у великій родині в грецькому селі Улакли (село знаходиться на відстані 16,5 кілометра від нині окупованого Курахового – прим. ред.). Чоловік служив в армії, 1917 року повернувся додому та одружився з односельчанкою Оленою Бешулею. У 30-х роках родина переїхала у селище неподалік від Курахового, яке згодом стало частиною міста – на будівництво тамтешньої ТЕС людей переселяли із найближчих сіл та селищ.
– Греки, коли переїздили, то викопували свої фруктові дерева, аби їх пересадити на новому місці. Дерева гуртом вантажили та везли на підводах. Часи були важкі, тож тодішні переселенці розуміли, що дітей чимось треба годувати. У кого прижилося дерево, той з сусідами ділився плодами.
Найстарша донька Костянтина та Олени померла малою ще 1920 року. Потім у подружжя народилися Олексій, Ганна, Микола, 1935 року на світ з’явився тато Віри – Іван. А в грудні 1937-го, коли Олена чекала на народження ще однієї дитини, Костянтина разом із декількома сусідами заарештували.
– Дідусю навіть не дозволили тепло вдягтися та зібрати речі. Жінки заарештованих наступного дня прийшли до сільради, аби дізнатися про долю чоловіків, але їм порадили йти додому. Так бабуся залишилася сама з малечею на руках та клеймом родини ворога народу. У сім’ї забрали двох овець, годувати дітей не було чим…
Згодом родина отримала повідомлення, що Костянтин помер у тюрмі від запалення легенів.
Декретних відпусток тоді не було, тож Олена майже відразу після народження доньки Валентини пішла працювати на будівництво електростанції, рила котловани та отримувала 200 грамів хлібу. Разом із нею на роботу ходили старші діти. Невдовзі немовля померло. Навіть зараз Віра не знає, де його поховали.
– Бабуся про померлу доньку не розповідала. Тітка Ганна дуже просила не торкатися цієї історії й не розпитувати її. Казали, що дівчинку поховав хтось з родичів, бо бабуся тяжко перехворіла на тиф і була дуже слаба. Тільки перед смертю бабуся багато говорила про Валю.
ДИТБУДИНОК У КАЛУШІ
Наймолодшого сина Івана, якому ще не було трьох років, забрали з родини і відправили на Івано-Франківщину, спочатку в дитбудинок у Галичі, а згодом перевели до Калуша.
– Йому під куртку підшили клаптик тканини з ім’ям та прізвищем. Він пригадував, що в дитбудинку його не ображали, добре годували, але нічого не розповідали про батьків.
1947 року його знайшла старша сестра Ганна. Забрати брата жінка не могла, тож влаштувалася працювати у дитбунок вихователькою. На початку 50-х років Іван повернувся у Курахове і познайомився зі своєю мамою, яку майже не пам’ятав. Він почав працювати на екскаваторі, потім влаштувався на ТЕС, згодом очолив конструкторське бюро електростанції.
За словами пані Віри, все життя Іван намагався дізнатися про долю батька, звертався до Генеральної прокуратури та Верховного суду СРСР із відповідними запитами. 1960 року родині повідомили про посмертну реабілітацію Костянтина Алтинпари. Його дружині Олені назначили додаткову пенсію – 7 рублів.
ПАМ’ЯТНИК БЕЗ МОГИЛИ
Довгий час вважали, що Костянтина засудили як ворога народу, і він відбував покарання на півночі СРСР, працював на заготівлі лісу, де й помер. Але Іван з’ясував, що його батька розстріляли невдовзі після арешту.
– Заарештованих чоловіків не відправили на північ. Їх взимку тримали у вагонах без їжі та води. Вони почали помирати. Вагони загнали на одну з ділянок вузькоколійки між та станцією Роя та Улаклами. У яру їх розстріляли. Десь у 60-х роках у тому яру обладнали футбольне поле, – пригадує Віра розповіді батька.
Вже під час перебудови Іван звертався з проханням провести розкопки та ексгумацію тіл, але йому відмовляли. Наприкінці 80-х років Віра відважилася поруч із могилою бабусі встановити пам’ятник дідусю.
– Мені хотілося, щоб мої діти і онуки могли прийти кудись, принести квіти, вшанувати пам’ять мого діда. Тепер розумію, що за встановлення пам’ятника без могили і без тіла мене могли «притягнути». Але тоді мене це не турбувало, – каже Віра.
Вже 2018 року Віра знайшла інформацію про діда у «Книзі пам’яті маріупольських греків». Тоді вона дізналася, що його розстріляли ще у січні 1938-го, через місяць після арешту. Місце його поховання достовірно невідоме донині.
Історія Костянтина Алтинпари вплинула на всю родину.
– У тата не склалося особисте життя, крім мене, дітей більше в нього не було. До своєї смерті у 1991 році він хотів довести, що його батько ні в чому не винний.
Трагічно склалася і доля її дядька Миколи, який у 16 років потрапив у в’язницю за чужий злочин. Тоді на виробництві, де працював підліток, пропала динамо-машина. Микола пожалів товариша по службі, у якого були діти, і сказав, що крадіжку вчинив він. Чоловік повернувся з в’язниці, але невдовзі його безпідставно звинуватили у хуліганстві і знову позбавили волі. Після повернення Микола допомагав братові виховувати Віру.
– Він був дуже добрий, завжди допомагав усім сусідам, працював на елеваторі. Але у нього нелегка була доля. Дядько помер 1988 року.
Ще один дядько під час Другої світової війні, ймовірно, в окупації, змінив ім’я та прізвище.
– При народженні його назвали Олексієм. Але він змінив ім’я на Олександра та написання прізвища на Алтин-Пара. У свідоцтві про народження змінив і ім’я матері з Олени на Ольгу. Не знаю, чому він це зробив, може, через репресованого батька. Він був старшим із братів, можливо, на нього тиснули дорослі.
«МАМА ВІРА»
З 2014 року курахівчанка волонтерила, допомагала військовим, для яких стала «мамою Вірою».
– Сусіди дивувалися, що я в борг купую борошно, щоб хлопцям насмажити пиріжків. А вони для мене, як діти. Майже у кожному підрозділі у мене були улюбленці, які мені моїх синів нагадували, – пригадує пані Віра.
Через допомогу військовим вона неодноразово отримувала погрози від проросійських бойовиків так званої «днр», з якими колись жила по сусідству. Після початку повномасштабного вторгнення син Ярослав, який сім років захищає країну, вмовляв батьків виїхати з Курахового. Подружжя виїхало до Німеччини, але через 10 днів повернулося додому, щоб допомагати військовим. Та й потім спроби евакуюватися були невдалими: подружжя доїжджало до сусіднього Селидового й поверталося додому.
– Я це тоді як втечу сприймала. Не могла покинути хлопців з батальйону «Дніпро-1», 72-ї, 68-ї бригад. Вони за стільки років мені вже рідними стали.
На гроші, які син висилав на дорогу, вона купувала футболки та спортивні штани для поранених військових. Їх тоді привозили до курахівської лікарні з Великої Новосілки, Вугледару, Мар’їнки.
Але син все ж таки вмовив батьків виїхати спочатку до Хмельниччини, а звідтіля на Київщину. Вони прихопили з дому лише великий червоний чемодан, де були сокира для рубання дров, спальники, консерви, сухе пальне, системи для крапельниць та медичні набори для перев’язування поранених. І прапор.
За майже три роки в їхній будинок у Кураховому неодноразово «прилітало». Однак військові, які жили там минулого року, встигли переслати «мамі Вірі» найцінніше – фото рідних та сімейний архів. Наразі жінка не тільки налагоджує життя на новому місці, а й продовжує допомагати військовим. Разом з однодумцями вона виготовляє окопні свічки.
– Найцінніші подарунки, які мені презентували на новий рік – 50 кілограмів воску для свічок та пристрій для плавлення парафіну. Тож на свято у мене був гарний настрій.
Про своє волонтерство вона розповідає доволі неохоче.
– У мене є знайомі жінки, яким вже 90 років, і вони шиють бурки для військових ще з 2014 року. У них немає соцмереж, тому про них ніхто і не знає.
Жінка сумує за власною домівкою, але розуміє, що повернутися туди може лише після звільнення Курахового.
