Катерина Троян народилась і виросла біля моря – в селищі Ялті Мангушської громади. На художницю-оформительку вчилася у Мелитополі, а після навчання повернулась додому – вона з дитинства була закохана у рідну природу, Азовське море та навколишні краєвиди. Влаштувалась у місцевий будинок культури, де вела гуртки для дітей, оформлювала стенди, робила фотографії. Катерина й надалі б займалась улюбленою справою, але розпочалось повномасштабне вторгнення.

Селище Ялта було окуповане 8 березня. Бомби та ракети не летіли, окупанти зайшли та захопили владу, познімали українські прапори, розігнали місцевий ринок та побили вікна в будівлі старостату. Хоча в самому населеному пункті активних бойових дій не було, Катерина постійно чула, як обстрілювали «Азовсталь» у Маріуполі. Маючи вади слуху з дитинства, жінка все одно здригалася від того жахіття, яке несли окупанти.

Працівникам будинку культури відразу сказали: ви можете залишатись працювати, але під іншими прапорами, або ж можете звільнитися. Катерина ні на хвилину не сумнівалася в тому, що працювати на ворога вона не збирається. Вона відмовилася від роботи, але відразу покинути домівку та виїхати на вільну територію України вона не мала можливості. До середини літа жінка жила вдома разом із восьмирічною донькою, майже не виходячи зайвий раз на вулицю. Як тільки з’явилася нагода, зібрала речі та поїхала.

На той час вже функціонували фільтраційні табори, через які окупанти випускали місцевих жителів з захопленої території Донеччини. Друг Катерини допоміг виїхати іншим маршрутом, оминаючи ці табори. В бусіку їхали Катерина з донькою та ще дві жінки – без жодного зв’язку дорогою та без розуміння, чим закінчиться ця подорож. Їм вдалося дістатися Василівки в Запорізькій області та кілька діб стояли в величезній черзі людей, які хотіли виїхати з окупованої території. Окупанти пропускали, як їм заманеться – проводили обшуки речей, дивились телефони та ноутбуки, не давали жодних пільг для вагітних чи дітей. Катерина купувала пиріжки для доньки, а сама трималася на каві та чаях.

На шосту добу вдалося перетнути пункт пропуску та дістатися Запоріжжя. Волонтери зустріли-нагодували, пригостили смаколиками, знайшли місце переночувати. Наступного дня треба було вирішувати, куди рухатись далі. Ані родичів, ані знайомих у Катерини в інших регіонах не було, тож їй були відкриті всі дороги – можна їхати хоч куди, навіть закордон.

Але вона прийняла рішення залишитись в Україні, бо за час, проведений в окупації, хотіла вдосталь надихатися вільним українським повітрям. Спочатку жінка з дитиною поїхала до Львова, це був складний рік адаптації. Коли мала на те внутрішні сили, ходила до центру підтримки переселенців «ЯМаріуполь», де проводила творчі майстер-класи для дітей.

2023 року переїхала до міста Мостиська на Львівщині аж на кордоні з Польщею. Саме там у Катерини з’явилось нове захоплення. На прохання місцевих волонтерів вона стала розмальовувати гільзи та тубуси від гранатометів, щоб потім виставити їх на аукціон та заробити грошей на дрони для захисників. «Як бачите, так і малюйте, ми вам довіряємо», – саме так відповіли волонтери на питання, що саме малювати. Саме ця довіра дуже надихала майстриню, яка взялась до роботи.

Розмальовані Катериною предмети коштували від 4 до 12 тисяч гривень за одну роботу. Тоді вдалось зібрати рекордну суму серед інших громад, які брали участь у аукціоні – 2 мільйони 353 тисяч гривень. Купленими на ці гроші дронами забезпечили тоді бійців 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», 103-ї бригади ТрО, 24-ї ОМБр імені короля Данила, 63-ї ОМБр…

2024 року Катерина переїхала на Київщину до Бородянки – її перевели працювати до Мангушської публічної бібліотеки. Раніше вона не й не працювала в цій сфері, але бібліотеки вже давно перестали бути місцем зберігання книжок і популяризаціі читання, а перетворилися на волонтерські центри.

Працюючи в дистанційному форматі, Мангушська бібліотека перевела частину заходів в онлайн-формат, частину стали організовувати в офлайні, проводячи екскурсії, зустрічі та майстер-класи для переселенців з Мангушської громади у Києві, на базі Центру підтримки ВПО.

Саме в Бородянці художниця почала розписувати предмети війни: гільзи, ящики від боєприпасів та інші військові артефакти. Матеріалом для роботи Катерину забезпечив керівник Мангушської громади – обов’язки селищного голови наразі виконує Володимир Матяш. Саме він попросив бібліотекарку організувати виставку з її робіт для центру підтримки переселенців «Серце Сходу».

Творчість майстрині має особливу місію – нагадувати, що кожен предмет, який був створений для руйнування, може стати символом відродження. Порожні гільзи набирають нового значення, перетворюючись на змістовні артоб’єкти, які несуть послання про життя та красу.

Серед робіт Катерини, які доповнюють експозицію в центрі для переселенців – картина, на якій зображена стела Донецької області. Художниця намалювала стелу на фоні сонячного неба та золотистих соняхів – як символ миру та життя. Тут же – море й терикони, які символізують регіон.

– Це моє море, моя земля, де я народилася і де жила. Воно в моєму серці назавжди, незалежно від того, як складеться потім життя, – каже Катерина. – Ми всі чекаємо повернення окупованої Донеччини додому, до України.