Харизматичний актор театру і кіно, що впродовж 20 років плекав українську мову в Донецькому драмтеатрі. Актор дубляжу, голосом якого заговорили солов’їною персонажі Кіану Рівза, Ніколаса Кейджа, Брюса Вілліса, а також Люк Скайвокер з нових «Зоряних війн», Володимир Харконен з «Дюни», Танос зі всесвіту «Марвел» і багато інших. Поет, композитор, аранжувальник. Про творчість і життя, про місію й виклики митцям у часі війни розмовляла з Михайлом журналістка «Схід NOW».
– Михайле, на день 34-ї річниці відновлення незалежності України ви презентували надзвичайно теплу й життєствердну пісню «Завтра». Напередодні, на День Державного прапора – не менш позитивну «Каву без цукру», присвячену сестрі Аліні, яка майже 10 років несе службу у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Звідки ви берете це світло в такі складні часи?
– Може дивно звучати, але до певної міри це обумовлено моїми особистими вподобаннями: музика кантрі – класична і сучасна, кантрі-рок, блюз, щось близьке до того ж гурту Aerosmith. Це дуже світла музика – і за стилем, і за змістом, навіть якщо там йдеться про розбите серце. Це перше. І друге – в ефірі багато похмурих, суворих пісень. І настрої суворі. Люди між собою погано ладять – у сім’ях, на вулиці. Стає важко тримати удар, травм в нас багато. Тож має виникати в ефірі щось таке, щоб ці настрої компенсувати.
– Як ви ставитеся до того, що під час війни серед певної частини суспільства культивується мораторій на радість, на позитивні емоції?
– Знаєте, тут нам слід трошки повчитися у ворога. Як приклад – ленінградські театри під час облоги (якою б штучною вона не була), особливо театри оперети, драматичні театри. Це був час серйозного підйому їхньої творчості. Далі – пісні «Катюша» і «Синій платочок» підтримували мільйони людей Радянського союзу під час Другої світової. Але коли я вперше почув We’ll meet again («Ми зустрінемося знову» – британська пісня 1939 року у виконанні Вери Лінн, що завдяки державній промоції стала однією з найбільш відомих мелодій тієї війни – ред.), вона, звісно, перекрила ту радянську творчість.
У сучасній Україні на рівні державної політики – культурної, інформаційної, наша позиція поки що трохи слабка. Щось наче робиться, але недостатньо, якось архаїчно. Мені здається, держава має приділяти більше уваги мистецтву, створенню якісного життєствердного контенту, особливо молодіжного й дитячого. Це одна з причин, чому я став писати пісні. Мені чогось не вистачало. Саме те, чого не вистачало, я намагаюся додати українському музичному світу і нашій спільній реальності.
– 20 років життя ви присвятили службі в Донецькому академічному українському музично-драматичному театрі. Якими шляхами доля привела вас з рідного Гайворона до Донецька?
– Мені було 19, коли 1989 року я закінчував Дніпропетровське державне театральне училище (нині Дніпровський театрально-художній коледж). Перспектив служби в радянській армії ніхто не відміняв, і тому нас, молодняк, не дуже й хотіли бачити. Керівники дніпропетровських театрів навіть на наші дипломні роботи не приходили. Ми мало кого цікавили.
На той момент мої мама, сестра й бабуся, царство їй небесне, вже жили в Донецькій області, в Єнакієвому. Це ж нормальне бажання – бути ближче до своїх. І я підговорив свого друга і кума, Андрія Романія, нині заслуженого артиста України та режисера, ми підготували програму показу й поїхали до Донецька. Режисери донецького драмтеатру Анатолій Грінченко і Юрій Кочевенко подивилися на нас і сказали: «Бачимо, ви хороші пацани».
Невдовзі ми потрапили на здачу в художній раді знакового спектаклю «Емігранти» та зрозуміли, що знайшли свій театр. Усе зійшлося. Тодішній директор, а потім і художній керівник театру, нині покійний Марко Матвійович Бровун був людиною впливовою, зі зв’язками. Забезпечив нам відстрочку від армії. Ми встигли попрацювати дев’ять місяців, навіть їздили країною з гастролями. Звісно, як це було в Радянському союзі, під наглядом. З нами їздила агентка-жінка – до слова, доволі приємна, ходила на усі наші спектаклі. Потім ми все ж відслужили в армії, у протиповітряній обороні, та повернулися до театру.
– Як складалося життя артистів у 90-х?
– У 90-ті сталася Незалежність. Були якісь змішані почуття в людей з приводу цієї незалежності. Хтось її сприйняв більше до серця, хтось менше. Я – більше, бо родом із тих місць, де українською говорили і вдома, і на вулицях. Чого не скажеш про Донецьк. Хоча я думаю, що в майбутньому, коли ми переможемо й повернемося до Донецька – принаймні ті, хто цього прагнуть (я – ні, закрив для себе цю тему), там на вулицях теж стане більше української мови.
Період 90-х можна описати як трохи дурнувату бурхливу молодість у донецьких реаліях. Ми були українцями, які не мали раніше своєї держави, з абсолютною кашею в голові. Я зараз кажу, що якби молодими ми більше слухали старих галичан, які ніколи не вмикали незайманих і завжди казали прямо – хто винен і що робить, могли б уникнути багатьох небезпек.
Але загалом було багато цікавої роботи, багато ролей. 1992 року театр поставив спектакль «Циніки» за романом Анатолія Марієнгофа. За відгуками старих майстрів, за всю мою кар’єру в Донецьку, навіть коли я вже став заслуженим артистом і мав у здобутку такі спектаклі, як «Коломба», «У джазі тільки дівчата», «Божевільний Журден», нічого кращого я не грав.
– Чи відчувався у донецькому театрі російський вплив на репертуар?
– Я не помітив такого. Ми були українським театром. Згідно з редакційними політиками постановки йшли українською. Залишалися якісь старі російські вистави, що були поставлені доволі давно, але після 2005-го цей вплив було мінімізовано. Всі заговорили про сучасний український репертуар або про європейську драматургію українською мовою. З того часу це стало хорошою фішкою багатьох українських театрів.
Марко Бровун вмів лавірувати між абсолютними «лаптями» в керівництві області й міста та інтересами театру. Якимось чином він переконував їх, що цей театр має бути українським. Як йому це вдавалося? Колись, можливо, історики розкажуть, але це абсолютне чудо. За що йому честь і хвала.
Те, що станом на 2009 рік в нас вичерпалося взаємне порозуміння – це вже моя окрема особиста історія. Тоді все дійшло до того, що треба було лишати театр. Йти в інший не було можливості, бо в розпалі була криза. Я мав попередню домовленість із Віталієм Малаховим (художнім керівником-директором Київського драматичного театру на Подолі – ред.), але на той момент він суто технічно не міг взяти мене до трупи: не було ані ставок, ані грошей – нічого. Тож місяців дев’ять я сидів на якійсь підсобній роботі, жив у друзів в офісі. Але це також був дуже цікавий період. Я був зосереджений на музиці, на речах, які не мали відношення до театру. Театр, особливо державний репертуарний театр, це така штука, від якої незайве іноді відпочити.
– А як щодо мови? Ви часто наголошуєте на тому, що мова – найбільший об’єднавчий фактор, національний код. Чи був якийсь спротив серед донецьких колег щодо українськомовних вистав?
– О, спочатку спротив трупи був шаленим. Я й ще кілька людей вітали ці процеси. Але серед нас тоді було багато артистів абсолютно російської школи, з відповідними настроями. Від молодих артистів я чув відкриті висловлювання на кшталт: «Я не бажаю цій країні нічого доброго». Я тоді думав: «Дитино, якщо тобі так погано в українському театрі, що тебе тут тримає?». В області були два російськомовні театри, але ж в нас добре платили, розумієте? От і виходило: вони були всі з себе такі «руські», але за хорошу зарплату можна було й побути українцями. Чогось було не закладено в тих людей. Механізму, який дозволяв би розуміти, що це погано.
І благослови Боже той момент, коли в нульові в театрі з’явилися Зоряна Дибовська (нині відома як засновниця й учасниця номінанта на участь у Євробаченні-2024 гурту YAGÓDY, – ред.) і Наталка Філіпович зі Львова, подружжя Віктор Жданов і Олена Хохлаткіна. Ще додамо нашу завліта, Олю Байбак. Господи, стало можливим з кимось в трупі поговорити українською! І взагалі на ці роки припав період розквіту театру.
– І герої наших матеріалів, і читачі – люди зі Сходу, які переважно кажуть, що відчули себе українцями лише 2014 року, після початку «руської весни». Коли це усвідомлення прийшло до вас?
– Я народився на Кіровоградщині. Бабуся наприкінці 80-х розповідала, як наша мала батьківщина переживала голод 1932-1933 років. Ми тоді починали усвідомлювати, скільки репресій випало на долю нашого народу, потихеньку дізнавалися правду про боротьбу за незалежність України. Про те, наскільки були скомпрометовані справжні герої, спаплюжені їхні імена, пам’ять. Але все ж не вистачало одного: розуміння, що наші сусіди, яких ми умовно називаємо російським народом, з тих часів ментально не змінили своєї загарбницької імперської ментальності. І навряд чи колись змінять.
І я визнаю, що тільки після Помаранчевої революції це розуміння якось в мені розвинулося. Я ніби протверезів тоді, як і багато хто в театрі. Це стало для нас хорошим копняком. Ми зрозуміли, що є дуже великий сенс у тому рівні свободи, який запропонувала Помаранчева революція. Свободи в суспільному договорі. Відтоді, я вважаю, почався певний патріотичний підйом населення. Патріотична частка суспільства стала зримою, відкритою, почала висловлювати свої думки. Хтось із них опинився у владі, що на той момент було повністю нонсенсом, але для мене це було абсолютно позитивно.
– Чи сприймаєте ви українську культуру в цілому, і зокрема те, що ви робите як актор театру, кіно і дубляжу, як зброю, якою також можна боротися з загарбником?
– Так, сприймаю. Мова це зброя. Українська культура це зброя. Місія митців – нести цю зброю. Не всі це розуміють, на превеликий жаль. В суспільстві досі сильні думки, що «язик не віноват, культура не віновата». Я не знаю, скільки ще танків має приїхати слідом, щоб до людей дійшло. Пацани в окопах захищають нас зі справжньою зброєю в руках. А ми маємо щось робити тут.
– Чи вважаєте, що митці мають допомагати виховувати націю, молоде покоління тощо?
– Тут ми заходимо на дуже слизьку доріжку. Хоча за допомоги мистецтва можна просувати важливі ідеї, формувати наративи, все ж виховання – не наша місія. Це така сталінська штучка. Товариш Сталін пречудово розумів важливість театру, мистецтва, використовував їх як потужні інструменти пропаганди. І коли від нас чекають якихось таких речей… Артисти – не вказівний перст. Ми – реакція на те, що відбувається. Часто болісна реакція.
З одного боку ми – віддушина для людей у складні часи. З іншого – маємо дуже чітко реагувати на те, що відбувається в нас за вікнами. Мене як актора кіно дуже дратувало, що багато українських серіалів періоду 2014-2022 років знімалися абсолютно без контексту і реалій війни. Чим хороші «Кайдаші» (серіал 2020 року «Спіймати Кайдаша» – ред.)? Бо серіал про те, що було за вікнами. Він дозволяє глядачеві рефлексувати, розвивати суб’єктність. Тим хороші й «Кіборги», й документалки, зняті після 2022-го. «Кіборги» – це один з творів, який досі справляє на мене серйозне враження.
Благослови, Боже, тих людей, які можуть придумати історію, що була б одночасно цікавою, органічно поєднувала в собі комедію, трагедію й мелодраму, несла якусь думку і була про сьогодення. Це велике вміння. В Театрі на Подолі ми, здається, упіймали цю хвилю. Глядачі буквально повалили в театр, коли три роки тому він відчинив свої двері. І нам досі вдається підтримувати глядацький інтерес на високому рівні.
– В одному з інтерв’ю 2022 року ви казали, що сприймаєте війну як відновлення вищої справедливості. Що наша країна б’ється за відновлення балансу світла і темряви. Чи зберігається це бачення зараз? Які ваші очікування щодо перспектив перемоги?
– Думка не змінилася. Єдине що – з того часу дисбаланс між світлом і темрявою значно посилився, тому що світові не вистачає розуміння потенційних наслідків цієї війни. Але якщо європейські нації згадають, що вони – нащадки мужніх і войовничих народів, перестануть труситися і весь час оглядатися на Америку, якій вони свого часу добровільно віддали ініціативу як в економічній сфері, так і у сфері вольових політичних рішень, і стануть з нами пліч-о-пліч – ми переможемо.
Я вірю у світле майбутнє України. Це непростий шлях. Надіятися треба насамперед на себе. Вірити у себе. Але й будувати міцні стосунки з союзниками.
