Маленька 8-річна дівчинка міцно тримала маму за руку. Вони прийшли вдвох до волонтерського хабу «Доброго ранку, ми з Маріуполя» у Дніпрі по допомогу. Мама через травму, отриману внаслідок війни, майже не говорить, тягне слова. І волонтерки хабу все ніяк не могли розібрати, що каже жінка, як її звуть, звідки вона. Перекладала дитина – зв’язок між ними був такий міцний, що мала розуміла кожне слово та стала справжнім ланцюгом зв’язку матері з іншим, нетравмованим світом. Таких історій у хабі, відкритому Донецькою єпархією Православної церкви України, – сотні тисяч. Кожна людина, яка приходить сюди по допомогу, несе з собою біль, безпорадність і власну історію.
ЗРОСТАЄМО РАЗОМ ІЗ ПОТРЕБАМИ ЛЮДЕЙ
За чотири роки від початку повномасштабного російського вторгнення волонтерський хаб «Доброго ранку, ми з Маріуполя» у Дніпрі прийняв і допоміг понад двом мільйонам людей. У той час, коли московські попи освячували російську зброю, українська церква рятувала, годувала, лікувала, одягала…
– Це наше служіння, – спокійно й без пафосу каже митрополит Донецький та Маріупольський Сергій (Горобцов). – Ми займаємось тим, чим займалися і раніше – підтримуємо тих, хто потребує допомоги.
Цими днями волонтерський хаб святкує чотири роки від початку роботи. Тоді Владика Сергій, разом із єдиновірцями, 8 березня зміг вирватися з оточеного Маріуполя до Дніпра. Там разом із настоятелем храму Петра Могили ПЦУ отцем Уаром та отцем Романом (Перетятьком) вони створили центр допомоги біженцям, до якого доєдналися маріупольські волонтери, згодом дніпровські, а тоді – бізнесмени з Дніпра.
– Спочатку ми вирішили допомагати лише маріупольцям – це якраз була середина березня, коли окупанти відкрили виїзд із міста, і люди почали масово виходити, хто як міг, – згадує початок роботи хабу отець Роман. – Так ми пропрацювали лише два тижні, бо дуже скоро до нас почали приходити переселенці з Луганщини, з різних міст Донеччини, Харківщини. На початку війни люди тікали, у чому були, бо вони не мали змоги зібрати речі, взяти все необхідне для життя. Це не була евакуація. Хапали те, що під рукою, та бігли. Тому спектр потреб був дуже широким – від зубної щітки до даху над головою та їжі. Тож ми вирішили, що не маємо права ділити людей, і стали приймати у себе всіх.
Щоденно 2-3 тисячі людей отримували їжу, ліки, одяг, медичні консультації.
– Лише офіційно, через реєстрацію, ми надали допомогу понад 2 100 000 переселенців. А якщо врахувати, що на початку ми не вели реєстрації, то загалом таких людей значно більше. Наш хаб народився завдяки волонтерам, які самі пережили вимушене переселення, які втратили дім, але не втратили віру і силу допомагати іншим. Від засобів гігієни до масштабних гуманітарних проєктів – ми зростали разом із потребами наших людей, – каже владика Сергій.
Наразі кількість людей, які приходять по допомогу, зменшилася, натомість розширилася географія.
– Сьогодні евакуюються переважно ті, хто думав перечекати до кінця війни вдома, але зараз їм доводиться виїжджати буквально під дронами, – зазначає отець Роман. – Усе ж таки, більша частина молодих людей, соціально активних, родин з дітьми вже виїхали із прифронтових територій. А тепер черга літніх людей, яким дуже важко наважитися на виїзд, які не мають власного ресурсу, щоб облаштуватися на новому місці. І таким людям особливо потрібна допомога, в тому числі психологічна та юридична. Наш юрист Григорій, наприклад, допомагає нужденним відновити втрачені документи.
На жаль, криза фінансування через згортання на початку 2025 року роботи Агентства США з міжнародного розвитку торкнулася й волонтерського хабу Донецької єпархії ПЦУ. Обсяги допомоги довелося скоротити. Однак завдяки меценатам, релігійним громадським організаціям в Україні та за кордоном робота хабу продовжується.
БОГ НЕ Є СПРАВЕДЛИВИМ
У кожної людини, яка приходить по допомогу, найбільша втрата – це рідний дім, ґрунт під ногами.
– Розумієте, для людини, яка вимушена залишати свій дім, це велика несправедливість, що межує з катастрофою. Дехто приходить до нас у пошуках цієї вищої справедливості. Але правда полягає в тому, що її не існує в цьому світі. Справедливості – не існує. Її немає навіть у Бога. Бог теж не є справедливим. Він – милостивий, але несправедливий, – каже Роман Перетятько.
Його особистий вибір Бога був усвідомленим. Хлопець зростав у храмі, який багато років будував його батько, отець Уар. Храм Петра Могили став найбільшим храмом ПЦУ в Маріуполі та одним із найбільших на Донеччині. За петриківський розпис фасаду він потрапив у Книгу рекордів України, мав найбільшу українську бібліотеку в Маріуполі, власний музей українського національного костюму та школу бандуристів.
Сьогодні результат багаторічної праці родини Перетятько та волонтерської громади Маріуполя опинився в окупації. Українська бібліотека – спалена, музичні інструменти – знищені.
– Храм захопили представники російського православного братства. Вони влаштували там гуртожиток, і що відбувається всередині, ми не знаємо, – каже отець Роман.
Православні братства, ініційовані патріархією РПЦ, у пострадянський період займалися пропагандою традиційних цінностей, боротьбою з «сіонізмом, екуменізмом та масонством». Але насправді – антисемітизмом та радикалізмом всередині РПЦ. І ось такі люди тепер господарюють в українському храмі Маріуполя.
– Чи маємо ми надію повернутися туди? Так. Попри примарні перспективи деокупації Маріуполя ми все ще віримо, що зможемо повернути собі рідне місто, свій храм. Але життя триває. Тому ми з матінкою прийняли пропозицію їхати на Чернігівщину та прийняти прихід там, – каже отець Роман.
Ну а хаб «Доброго ранку, ми з України» продовжує свою роботу і буде працювати стільки, скільки триває війна. Гуманітарну допомогу тепер роздають не тільки в Дніпрі, а й у Києві, Харкові та десятках селищ навколо великих міст.
– Соціальне служіння Української Православної Церкви щодня поруч із тими, кому сьогодні найважче: з родинами, які виховують діток з інвалідністю, особливо у прифронтових регіонах і серед вимушених переселенців. Ми щиро вдячні всім, хто разом із нами простягає руку допомоги тим, хто цього потребує, – каже владика Сергій.
