Влада впевнена, що вжила всіх можливих заходів, аби після завершення війни повернути українців з-за кордону. Проте з такою думкою погоджуються не всі, і насамперед – самі українці за кордоном. За майже чотири роки великої війни багато хто з них вже втратив віру в деокупацію рідних міст та селищ, а відповідно – й надію на повернення. Чи стануть ці люди новою українською силою, голосом України за кордоном або розчиняться у новому середовищі? Ми зібрали різні думки, шукаючи відповіді на це складне питання.
П’ЯТА ХВИЛЯ ПОСИЛИТЬ ДІАСПОРУ
За різними оцінками, зараз українська спільнота за кордоном може складати від 25 до 30 мільйонів людей. Це українці всіх п’ятьох хвиль еміграції. Наймасовішою з них стала еміграція після російського вторгнення у лютому 2022 року.
Ця хвиля триває і досі. Україну залишили близько 8 мільйонів людей (і це ще ми не знаємо, скільки українців опинилися на території країни-агресорки). За даними Євростату, лише у червні 2025 року 32 940 громадян України отримали тимчасовий захист у країнах Європейського Союзу. Найбільшу кількість українців із тимчасовим захистом прийняли Німеччина (майже 1,2 мільйона), Польща (майже мільйон) і Чехія (378 тисяч).
«Українська діаспора ніколи не була такою багаточисельною, як зараз», – зазначає президент Світового конгресу українців Павло Ґрод. Він вважає, що це дає підстави українській діаспорі ставати більш впливовою у світі.
Він наводить приклад єврейського народу. Євреїв у світі менше, ніж українців, але вони у багатьох державах є величезною політичною і економічною силою. Ґрод переконаний, що і українці можуть мати такий результат.
«Рецепт полягає у тому, що вони сотні років поспіль виховують своїх дітей як свідомих євреїв. Мають свої школи, синагоги. Збираються разом і один одному допомагають у бізнесі. І дуже важливо, щоб ми, українці теж почувалися повністю українцями. А бути українцями – це не лише збиратися на зустрічі, вбиратися у вишиванки і співати гарні українські пісні (що, звичайно, теж важливо). А передусім треба бути політично активними, долучатися до політичних процесів на користь України», – впевнений він.
Проте далеко не всі вважають, що в українців п’ятої хвилі еміграції є шанси стати політично впливовими.
98% ТИХ, ХТО ПОЇХАВ З УКРАЇНИ, НІКОЛИ НЕ СТАНУТЬ ДІАСПОРОЮ
Український історик, журналіст, публіцист, а нині військовослужбовець Вахтанг Кіпіані, переконаний, що 98% тих, хто залишив країну після початку повномасштабного російського вторгнення, просто розчиняться серед громад тих країн, які їх приймають.
Кіпіані багато років досліджує життя української діаспори в різних країнах світу, але каже, що нічого не знає про життя українців останньої хвилі еміграції.
– Комусь може не подобатися моя точка зору, але я переконаний: 98% емігрантів останньої хвилі ніколи не стануть українською діаспорою. Тому що бути частиною української спільноти, бути діаспорою – це труд. Це коли тобі, наприклад, у чужій країні потрібна українська церква, то ти просто збираєш гроші, а потім будуєш цю церкву. Або якщо твоїй дитині потрібна українська школа, то замість того, щоб купити щось для себе на зароблені важкою працею гроші, ти фінансуєш роботу школи. На жаль, лише одиниці з тих, хто поїхав зараз, відчувають себе аж настільки українцями, – вважає Вахтанг Кіпіані.
Він каже, що зараз з України виїхали дуже різні люди. Серед них, напевно, є багато тих, кого у суспільстві зараз називають «ватою». Такі люди точно не будуть ставати частиною вже існуючих діаспор або створювати нові.
– Я дуже скептично ставлюся до ідеї повернення українців з-за кордону або до думки, що емігранти останньої хвилі стануть потужним голосом України. Думаю, що все ж таки більша частина просто зіллється з місцевим населенням, повністю асимілюється і ніколи вже не повернеться в Україну.
Безумовно, якийсь відсоток активних українців вже зараз створює громадські організації за кордоном, долучається до вже існуючих, допомагаєь Україні, збирає гроші на армію, намагається реалізувати різні культурні проєкти. Газета «Схід NOW» неодноразово про таких людей розповідала. Проте відсоток цей невеликий.
– Так і раніше було, – каже дослідник. – Наприклад, в Торонто живуть близько 100 тисяч українців, але лише 20 тисяч з них вважають себе українцями. Інші вже забули свою мову та своє коріння.
НОВІ «БАНДЕРІВЦІ» ТА СТАРІ «МЕЛЬНИЧУКІ»
Проте дистанціювання нових емігрантів від старої діаспори відбувається не тільки через «недостатню українськість» новоприбулих.
Відомий український письменник Андрій Любка ще наприкінці минулого року побачив зростаюче протистояння та непорозуміння між українцями різних хвиль еміграції. Після свого турне Канадою та США він написав про тривожні речі, які спостерігав у стосунках між українцями.
«Нова українська еміграція, яка виїхала вже після повномасштабного вторгнення за різними програмами для біженців, капсулізувалася й ізолювалася. Лише незначна меншість, фактично в одиночних випадках, знайшла порозуміння й сталий контакт зі «старішими мігрантами».
Причин для взаємних непорозумінь і зневаги чимало.
«Ті, що емігрували раніше, до біженців мають дещо зверхнє й ображене ставлення, бо вони не мусили роками працювати на перспективу еміграції й отримання паперів – все отримали «на блюдечку» й за лічені дні. Ще хтось зі «старіших» піддає сумніву реальну втечу від війни «новіших», ретельно вивчаючи географічне походження й сімейні деталі. І так без кінця».
Маріупольчанка Оксана Клименко, яка зараз мешкає в канадському Монреалі, згодна з такою думкою.
– Дійсно, непорозуміння існують. Мені вдалося налагодити стосунки з представниками місцевої діаспори через мою активність, участь в усіх акціях, а ще – завдяки трагічній історії, яку я пережила у Маріуполі. Однак це виключення, а не правило. Ті, хто приїхали у Монреаль після 2022 року, дивуються, як мені вдається спілкуватися із «старими» українцями. Вони занадто відрізняються від нас, дуже критично ставляться до всіх, хто зараз приїжджає, – розповідає Оксана Клименко.
Тому зараз у Канаді нові емігранти створюють нові організації, які не мають жодних контактів із старою діаспорою. І це розриває спільноту.
– Візьмемо до прикладу 24 серпня, День Незалежності України. У нас організовувати свята у цей день мають право виключно члени Світового конгресу українців, і вони до організації нікого не підпускають. В результаті кожен робить щось своє. І цього року на День Незалежності у нас буде одразу три події: автопробіг із Монреалю до Отави із розважальною програмою, Конгрес проводить своє свято, і є молодь з нової хвилі, яка готує благодійний забіг з метою зібрати кошти на допомогу Україні. Можна було б об’єднатись і зробити щось спільне, але ні. Кожен – своє. В результаті кількість людей на всіх трьох заходах буде меншою, бо встигнути всюди не вдасться, і людям доведеться обирати. Тобто всі страждають від такої розірваності.
І це все дуже схоже на давню українську проблему, про яку кажуть: «Де двоє українців, там три гетьмани».
«Це протистояння не віщує нам нічого доброго й закінчиться очевидним послабленням української спільноти, а в підсумку – й масовішою та пришвидшеною асиміляцією. У контексті конкретної мілітарної й геополітичної ситуації – зменшенням можливості допомагати Україні, бути гучнішими і впливовішими в своїх суспільствах», – резюмує Андрій Любка.
