Шостого березня президент підписав закон, суть якого полягає в закріпленні низки практик і ритуалів ушанування загиблих. Зокрема це стосується хвилини мовчання щодня о 9:00, що була ініційована громадськими організаціями. Тобто у даному випадку ми маємо приклад наближення державних політик пам’яті до об’єктивної дійсності за вікном, у якій суспільство активно впроваджує нові практики меморіалізації тут і тепер, не чекаючи, доки їх випрацює держава. Про те, як наші меморіальні практики стають чи не стають політиками, «Схід NOW» розповідає Антон Лягуша – український історик із Донеччини, співзасновник однієї з перших в Україні профільних магістерських програм із дослідження пам’яті та публічної історії у Київській школі економіки.
ПАМ’ЯТЬ МАЄ БУТИ ОБЕРЕЖНОЮ
– Сьогодні я їхав потягом, і о 8:59 мав хвилину на те, щоб вирішити, що мені робити. Я розумів, що потяг виїхав о п’ятій ранку, люди можуть бути втомлені, можуть спати. Але коли оголошують хвилину мовчання, і ніхто не встає, я встаю першим. І всі встають разом зі мною. Ну, майже всі, кілька людей дійсно спали і не чули. Рік тому ще вставали не всі – якщо один, двоє, троє, то це вже було досягненням. І це означає, що ми потихеньку виховуємо один одного – не я вас, не ви мене, а один одного. Бо ми тут не будемо гратися в ієрархії та в насилля. Пам’ять не може мати насильницький характер.
Вона може бути функціональною чи ні. Функціональна пам’ять – це те, що ми робимо з вшануванням. Це коли діти в школі висадили дерева на честь загиблих, а тоді сидять на цьому газоні після уроків, бачать таблички. Функціональна пам’ять працює, коли я йду вулицею імені когось і думаю: а хто це? Починаю гуглити, це цікаво. Чи, наприклад, свічка пам’яті в день Голодомору – це, окрім іншого, дуже красива історія. Я дуже люблю вдивлятися у вікна в цей вечір – якщо свічок багато, я радію. Таке перегукування пам’ятей.
Функціональна пам’ять допомагає політикам – коли відбувається покладання квітів чи президент водить делегації до Майдану – стверджувати той самий національний міф. І в цілому дозволяє нам усвідомити точку нашого перебування, нашої ідентифікації.
А нефункціональна – це, наприклад, оці чорні гранітні плити, які висять у школах, і діти щодня повз них проходять, не помічаючи. Тобто це не має жодної функції, окрім, можливо, певного задоволення вчителів від того, що щось висить. Чим це відрізняється від неіснуючої пам’яті в сусідній країні, коли чотирирічні діти надягають на себе пілотки і їздять на танку? Адже й те, й те не несе усвідомлення, а лише ґвалтує. Бо в нас досі жива зґвалтованість радянська. Це дуже страшні речі. Пам’ять має бути обережною, вона має бути інклюзивною…
МИ – МАЙБУТНІ МЕРТВІ
– Усі ми з вами – майбутні мертві. От просто вдумайтеся в це на секундочку. Це, здавалося б, очевидна штука, але нас у школі ніколи не вчили, що таке тіло, що таке ідея смерті, як із цим жити. А коли є усвідомлення, що всі ми помремо, це не просто біологічна думка – тут починається історія про те, як би я хотів та чи хотів би взагалі, щоб мене запам’ятали.
Перед тим, як йти на війну, мій друг залишив мені документи, завірені в нотаріуса, де розписано, як він хоче, щоб його поховали в разі загибелі. Він сказав: «Тільки ти зможеш пояснити це моїй мамі, бо якщо я їй залишу записку, як би я хотів, вона цього не зробить». Бо дуже часто батькам треба традиція, треба ритуал, а людина не хоче «а що скажуть люди?», йому потрібно інше. І це дуже показова історія.
А тепер давайте перенесемо це на рівень держави. Мені пам’ять видається насамперед як міф у хорошому розумінні цього слова. Націєтворчий міф. Уявімо собі, що ми з вами будуємо свій будинок, і пам’ять про минуле, яке ми прожили – це фундамент, а кожен елемент пам’яті – це каміння. Нехай буде ця примітивна метафора. Менше з тим, ми можемо побудувати якийсь жахливий імперський проєкт із золотом і спартанськими колонами. Можемо побудувати українську хатку з хрущами. Можемо, на жаль, побудувати комуналку. А можемо – сучасну модерну будівлю з комунікаціями, з інклюзією, з комфортом. Направду все залежить від нас.
НОВА КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ
– Ми перебуваємо всередині дуже важливого процесу – формування нової культури пам’яті, яка включає в себе пам’ять не тільки про загиблих, про Оленівку, про переселенців, про знищені та поки не відновлені міста. Але далі ми починаємо по-новому переосмислювати наше життя за радянських часів, у 90-ті, по-іншому перечитуємо Другу світову… Коли ми читаємо у радянських версіях про дідів, які воювали – ми жодного разу не бачили історії: «Боже, як мені було страшно». Всі – ідеальні, всі такі бійці. А зараз ми бачимо, що люди і плачуть, і бояться, і погано можуть вчинити – і це нормально, бо люди є люди.
Ця війна з нами вперше. Усі досвіди цієї війни – з нами вперше. Є й інші жахливі війни, але наша для нас унікальна. І тому немає потреби слухати видатних професорів, архітекторів, філософів про, про те, як треба меморіалізувати пам’ять про неї.
Я створив термін, звучить дуже пафосно – «експресивний порядок пам’яті». Це такий спосіб меморіалізації, в якому ми щось робимо емоційно, інколи неадекватно, непрагматично. Ми ті, хто вперше збирає конструктор історії, одночасно конструюючи себе. Історії, яка потім буде в книжках, яка потім буде в комп’ютерних іграх. Для нас все це перше, і ми можемо собі дозволити трошки м’якого вибачення собі.
ПАМ’ЯТЬ – ПРАГМАТИЧНА РІЧ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВИЖИТИ
– Ми не знаємо фінальної точки цієї нової культури пам’яті. Бо зовсім інший спосіб пам’ятування цієї війни настане одразу після того, як вона закінчиться. Військові повертатимуться – які між ними та цивільними виникатимуть відносини? Бізнес – як великі компанії будуть потім мірятися, хто скільки кому дав? Тобто ми зіштовхнемося з купою проблем. І це буде в тому числі проблема сорому – і мого, в тому числі. Бо коли мене запитають: «Чому ти не пішов на фронт?» – я опущу очі долу. Хоча я чимало зробив, і для держави в тому числі, й в приватній розмові міг би список надати. Але це не врятує.
А це ми ще не прогорювали. Ми зараз тільки плачемо ситуативно, а тоді в нас буде велике горювання і великий плач, коли дізнаємося про жертви – це будуть страшні цифри, які вирвуть нам серце. І ми будемо думати: а як із з такою кількістю горя продовжувати своє життя чи щось будувати? Тобто, і це все про пам’ять.
І тоді виходить, що пам’ять – це не тільки національний міф, навколо якого ми маємо будувати державу, а й абсолютно прагматична річ для того, щоб нам вижити як спільноті, як нації. Це те саме, як купити хліб, коли в тебе більше нічого немає їсти: ти маєш поїсти хліба, бо помреш.
МОВА ПАМ’ЯТІ
– У новій культурі формується нова мова, яку дуже складно теоретизувати. Мої студенти знають, що я вже кілька років пишу книгу. І чи не кожного місяця я викреслюю по 20 сторінок, бо щойно думаю: «О, я осмислив цей процес» – з’являється якась нова річ, яка ламає все зроблене до того. Йде постійний процес змін, як дорослішання людей, починаючи з немовляти. І ми наразі у такому хорошому «пубертаті».
Я підозрюю, що наші намагання фіксувати трагедії, причому не просто зафіксувати, що людину вбили, а описати цю людину – це є спосіб нової комунікації, збереження інформації про нас із вами. Пам’ятники – це другорядна історія. Камінь – це другорядна історія, хоча й важлива в нашій традиції. Бо це геноцидальна війна і ми хочемо залишити по собі історію, яка живе. Раптом нас усіх знищать – щоби хтось зміг прочитати про нас, відтворити історію.
НИЗОВА МЕМОРІАЛІЗАЦІЯ – ЦЕ ПРО НАС
– Я бачу в Україні сьогодні дві траєкторії роботи з пам’яттю. Одна – державна, трошки огидна, інша – наша, більш симпатична мені, але побачимо. І відбувається прихована боротьба двох типів пам’яті – інституалізованої та неінституалізованої, низової.
Що таке інституалізована пам’ять? Це те, що держава робить і комунікує нам як меморіальний проєкт, задає рамку. Сьогоднішній закон, наприклад, чітко визначає цю війну як війну за незалежність України, і дату її початку – 19 лютого 2014 року. Краще пізно, ніж ніколи.
Держава може створювати, поки що дуже невдало, великі монументи. Роки два тому я чув від представника президента, шо той хоче возвести пам’ятник переможцям. Ну просто уявіть собі! Неважливо навіть, який він буде. Але перемоги ще немає, не відомий результат війни! А коли перемога настане, то це точно не буде пафосно-радісна історія. По-друге, як таке можна робити без публічних дискусій? Якщо у нас досі нема суспільної згоди навіть стосовно національного кладовища?
Люди чекали, чекали, що буде в Києві якесь національне місце горювання і вшанування. І не дочекалися. І люди зрозуміли: «Ну, держава – це ми, бо ми дорослі в цій країні», та почали займатися тією пам’яттю, яку вважали за необхідне. Так виникає цей демократичний низовий меморіал у Києві, потім в інших містах. Виникають ініціативи рідних і громад: а давайте ми поставимо меморіал, а давайте зробимо алею пам’яті.
На низовому рівні також місцями тисне наш радянський досвід. Люди не винні, коли вони хочуть чорний граніт, коли кажуть: «А нам треба от прямо посередині села таке, щоб ух!». Люди не винні, бо всі рішення в нашому житті ми приймаємо, виходячи з власного досвіду.
Одночасно купа речей, які ми робимо, є розривом із радянським. Ми хочемо зробити «не так», як це було в нашому минулому. Ми не знаємо як – і це нормально. Ми шукаємо ці форми: саджаємо кизилові сади, називаємо поля іменем загиблого воїна. Десь воно неправильно, десь ми сперечаємося, інколи впадаємо в насилля над мертвими, інколи перегинаємо. Але здебільшого меморіальні проєкти ми закладаємо такими, якими самі хочемо бути: вільними, рівними, демократичними, світлими, красивими, розумними. Такими, щоб потім наші діти, онуки, правнуки прийшли, зрозуміли й сказали: «Ну так, це ж ми, це про нас».
ЛАНДШАФТИ ПАМ’ЯТІ
Сьогодні з’являється така форма, як персональне вшанування. Коли рідні, громада, друзі збираються разом і щось роблять на честь загиблих. Наприклад, в пам’ять про загиблого реставратора старих дверей XV–XIX століть його друзі навчилися відновлювати такі двері та продовжили його справу. Або в магазині Goodwine, де працювала вбита шахедом дівчина-сомельє, зробили окремий куточок з її фотографією та описами вин, які любила Віка. Гроші за вина з цієї полиці йдуть у фонд підтримки її родини. Потім її друзі домовилися з виноробами Закарпаття, де створили окремий сорт вина «Вікторія» та висадили на її честь сорт винограду. Зараз уже існує благодійний фонд імені Вікторії Замкової для допомоги цивільним, які постраждали від цієї війни.
Є таке явище, як корпоративна меморіалізація – коли великі компанії впроваджують культуру пам’яті у своєму середовищі. Є настільки чуттєві речі, що серце стигне. Наприклад, директор заводу брав гіпсові відбитки долоні в усіх працівників, хто йшов на війну, а потім об’єднав їх в одну бронзову руку й поставив на прохідній. І робочі тепер вітаються з тими, хто або на фронті, або загинув. Ця пам’ять, до якої ти можеш доторкнутися – це, настільки, по-перше, абсолютно унікальне, а по-друге, людяне, що просто щось неймовірне.
Ми у Київській школі економіки висадили перше дерево пам’яті загиблої Даші. На жаль, там буде цілий сад пам’яті, тому що кількість жертв серед наших студентів збільшується. Ми можемо говорити про ландшафти пам’яті як про сади пам’яті, дерева пам’яті, якісь простори і поля. Я взагалі дуже люблю меморіальні рішення з рослинами, тому що ми можемо побудувати монумент – і його може розбити ракета. А рослину, дерево – можна взяти гілку, пересадити квітку на будь-яку іншу територію, і це красиво, і воно буде жити.
ПРО ПАМ’ЯТУВАННЯ МІСТ
Від мого дома вже не залишилось нічого, окрім прописки в Родинському під Покровськом. Але я досі подумки ходжу його провулками, своїми студентськими вуличками Донецька.
Це дуже непроста історія для мене. Коли мене питають про дім, я завжди кажу: це таке кохання неба і землі. Ніколи я не бачив нічого подібного тому, коли з татом їздив на рибалку, на ставок з ночівлею. Оці степи. Оце небо, яке над тобою… Однак у Штатах подруга повезла мене до маленького містечка Норт-Ньютона, а там з одного боку пшениця, з іншого – соняхи. І я їй кажу, причому не англійською, а такою, ну, зрозуміло, смачною мовою: «Боже, це ж моє Родинське!». Там шахти, навіть терикони є – один в один. Врешті ми їх зробили містами-побратимами.
Про це треба говорити, тому що мені здається, що місто і місце існують не поки про них пам’ятають, а поки вони є в просторі, в дискурсі. Не бійтеся ідеалізувати ваші рідні малі батьківщини, хоча вважається, що історичний нарцисизм – це небезпечно. А от ми будемо ідеалізувати. Я буду ідеалізувати. Маю право.
