Світлана Багрєй називає 7 березня 2022 року своїм другим днем народження. Того ранку вона стояла на замінованому полі під прицілом російських військових і була впевнена, що більше ніколи не побачить своїх чотирьох дітей. Але вона вижила – і народила п’яту дитину. А ще розповіла свою історію журналістці «Схід NOW».
САД, ЩО СТАВ СПОГАДОМ
Родина Світлани переїхала 2019 року до Миколаївки Волноваського району з сусідньої Прохорівки у пошуках більшої школи, живого середовища для дітей. Знайшли і те, і те – та ще й дещо неочікуване.
– Діти україномовні, майже всі, – згадує Світлана. – Ну, суржик, але все ж українська мова – це було приємною несподіванкою. На Донбасі – і так говорять.
У будинку №24 на вулиці Степовій родина зробила ремонт, посадила фруктовий сад. Кожна дитина власноруч висаджувала своє деревце – яблуню, грушу, абрикос. Жартували: коли виростуть, будуть показувати ці дерева вже своїм дітям.
– Навіть уявити не можу, що зараз залишилося від нашого дому й того саду. Це тепер тільки у згадках. Бо там і чеченці жили, і дагестанці, і «днрівці». І танки поїздили, і БТР – по городі, по тому садочку…
Для Миколаївки повномасштабна війна розпочалася не 24 лютого, а 18-го. Тієї ночі, десь о першій, Світлана вийшла на подвір’я з кавою – було тихо, тепло, майже по-весняному. І раптом – свист, вибух. Обстріл сусідньої Новогнатівки, а ближче до третьої ночі – удари по ангарах на околиці Миколаївки, де стояли українські захисники.
Вранці вчительки з місцевої школи зателефонували батькам: чи погоджуються вони евакуювати школярів до дитячого табору «Смарагдове місто» у Святогірську? Світлана погодилася. 20 лютого жінка востаннє обійняла своїх чотирьох дітей.
– Я навіть не думала, що це буде так надовго. Просто поцілувала їх і сказала: «Скоро побачимось».
27 лютого об 11-й ранку зник зв’язок – українські оператори перестали працювати, натомість з’явився окупаційний «Фенікс». Де діти, чи живі – невідомо. Молодшій доньці на той момент було лише вісім. Через пережите у дівчинки посивіло волосся.
– Діти досі згадують, як вони сиділи у підвалах – ховалися під час обстрілів. Пам’ятають усе до найменших деталей.
ЧОТИРИ МАШИНИ ТА ЗАМІНОВАНЕ ПОЛЕ
Сонячного ранку 7 березня Світлана з сусідкою Настею вийшла надвір. До будинку раптово під’їхали чотири машини, з них вистрибнули озброєні окупанти з автоматами.
– Я таке тільки в кіно бачила. Від шоку навіть усміхнулась – кажу, там у хаті лише собака. А він як закричить: «Ах ти укропша!» – і вдарив. Маленьку, худеньку жінку – вдарив.
Місцеві колаборанти здали Світлану, бо її родина підтримувала українських військових – дозволяла брати воду зі свердловини, прати в домі речі, а діти малювали малюнки для бійців.
У хаті перевернули все: шукали шеврони, речі, «докази». Порвали дитячі фотографії. А тоді обох жінок вивезли на покинуту ферму під Новогнатівкою і наказали шукати на полі щось за «укропами». Що саме – не пояснили, але, між іншим, зазначили: поле заміноване.
– Я сказала Насті: «Іди слід у слід за мною. Якщо я підірвуся – не відступай». Ми бачили розтяжки, закривавлену форму. Розуміли: якщо впадемо – нас або доб’ють, або залишать стікати кров’ю. Але ми виявилися «фартовими»…
ПІДВАЛ, МОРГ І ПОВЕРНЕННЯ З ТОГО СВІТУ
За те, що вижили, і за мовчання про розташування українських підрозділів, жінок знову били та стріляли їм під ноги. А потім Світлану забрали до Докучаєвська. Два тижні – у підвалі разом із понад сотнею людей. Щоденні, іноді по кілька разів на день, допити, які стали буденністю.
– Могли зайти й просто тицьнути: ти, ти і ти – на вихід. Без пояснень.
Їй зламали ніс, вибили зуби. Водили до моргу, погрожували, вимагали назвати місця дислокації українських військових. Вона мовчала.
– А який сенс? Хлопців там уже не було. А зраджувати – я не могла.
Найбільше жінка боялася сексуального насильства. У підвалі були дівчата, яких ґвалтували. Світлана каже: «У той момент думала – краще нехай б’ють».
Одного вечора камеру відчинили та назвали її дівоче прізвище – Костенюк. Вона вирішила, що знову допит, але в коридорі стояла Настя. Світлана досі не знає, як сусідці вдалося її звільнити. Однак жінку відпустили з наказом не виходити зі двору.
– Це було як повернення з того світу.
ЗУСТРІЧ, У ЯКУ ВАЖКО БУЛО ПОВІРИТИ
На Благовіщення, 7 квітня, у Світлани з’явилася нагода виїхати з Миколаївки. Вона не думаючи схопила маленький рюкзачок із документами – й усе. Їхала на машині з парою односельців і подругою Настею. Улюблену вівчарку Герду довелося залишити сусідці: з собакою крізь блокпости не проїхати.
На останньому блокпості перед Мангушем російський військовий зупинив машину: без фільтрації не пропущу, їдьте назад, проходьте фільтрацію у Докучаєвську.
– Я сіла на камінь і почала плакати. Сказала: я просто мама, я не знаю, де мої діти. Йому було десь двадцять. Кажу: ти ж колись будеш батьком, пропусти. Він подивився – і пропустив.
До Бердянська або йшли з Настею пішки, або їх підвозили незнайомці.
Боже провидіння чи ні, але в Бердянську в цей час опинився і чоловік Світлани Микола. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він по роботі був у Вінницькій області, кинувся їхати машиною до Волновахи, але місто вже палало, тож поїхав у бік Маріуполя у надії спіймати зв’язок, дізнатися, що з рідними, та знайти спосіб вивезти їх з Миколаївки. Так він опинився у пеклі. З Маріуполя виходив уже пішки, дістався Бердянська, де вирішив чекати. Каже, що просто знав, що Світлана зможе вибратися.
– Коли я взяла у людей телефон і подзвонила братові: «Я в Бердянську, не знаю, що робити далі», він і каже: «Коля там. Він тебе чекає». Я не повірила. Набрала чоловіка – він бере слухавку. За кілька хвилин уже біг до мене. Ми стояли посеред вокзалу – я побита, виснажена, з одним рюкзаком, він після Маріуполя… Ми просто дивилися одне на одного і мовчали. Це була зустріч, у яку важко було повірити.
Далі було понад сорок ворожих блокпостів до Запоріжжя.
– Очі опускала і не дивилася на них. Бо могли убити просто так, за неправильний погляд. А коли з’явився перший український прапор, я плакала так, що не могла говорити. Хотілося вити, кричати, вибігти, розцілувати тих хлопців. Я знову не вірила, що ми це зробили. Що ми живі.
ЖИТИ ДАЛІ
Сьогодні родина мешкає на Кіровоградщині. Це вже третє житло – два попередніх довелося залишати, бо власники продавали будинки. 2022 року народилася п’ята дитина. Чоловік – ветеран, працює.
– Ми не сидимо, не чекаємо, що хтось щось нам дасть. Самі все здобуваємо для нашої родини та думаємо своєю головою. Нам би просто спокій.
Зі знайомими, що залишилися в окупованій Миколаївці, Світлана іноді спілкується. Розповідають: люди бояться говорити телефоном на вулиці, бо в будь-який момент можуть підійти, відібрати. Як щось не сподобається – везуть до Докучаєвська перевіряти. Процвітає насильство, а на скарги щодо поведінки російських військових ніхто не реагує.
– Я краще житиму у землянці, але у вільній Україні, ніж повернуся туди з доньками-підлітками та перебуватиму в постійному страху за дітей.
Світлана каже, що всі ці спогади так сильно закарбувались в її пам’яті, ніби це було вчора: заміноване поле, два тижні підвалу, сорок блокпостів у постійному стресі… Вибратись з окупації було для неї справжнім щастям і дивом.
Історія Світлани надихає й нашу редакцію вірити в те, що все можливо, що ми зможемо дочекатися перемоги та деокупації всіх загарбаних територій України.
– Донбас – це моє серденько. Усі мені кажуть: та ні, Донбас уже ніколи не буде Україною. А в мене є надія, все одно є. Донеччина ще тримається. І я вірю.
