2014 рік відрізав Ганну Дубовську від рідних людей у шахтарському містечку Торезі, а повномасштабне вторгнення 2022-го змусило залишити улюблену роботу та квартиру в Ірпені. На Хмельниччині у Кам’янці-Подільському вона створила жіночий клуб, щоб допомогти переселенкам знайти подруг та швидше адаптуватися у новому середовищі.
Ганна виїхала з Ірпеня 24 лютого 2022 року, коли над аеропортом «Гостомель» точилися повітряні бої, які вона з жахом спостерігала з вікна своєї квартири. На Поділлі, де жінка опинилася випадково, вона долучилася до щойно створеного благодійного фонду «СОС Штаб громадянської оборони». У перші місяці великої війни фонд допомагав переселенцям із пошуком житла, також надавав продуктові та гігієнічні набори, одяг.
Якось на командній зустрічі керівник фонду попросив поділитися ідеями, що ще корисного можна зробити для людей.
– Я подумала про жіночий клуб, – розповідає Ганна, нині проєктна менеджерка фонду. – Адже жінки, які приїжджають на нове місце, втрачають звичне коло спілкування, замикаються і фокусуються у першу чергу на тому, щоб заробити грошей і нагодувати родину. При цьому вони забувають про себе, розчиняючись у побутовій рутині.
Того ж дня Ганна Дубовська запустила у соцмережах опитування про потреби жінок. Тоді вона ще не знала, у що виросте її ідея. Опитування здивувало: навіть через рік проживання в новій громаді жінки-переселенки почуваються розгубленими, живуть очікуванням повернення додому, не мають подруг, з якими можна поділитися сокровенним.
Тож створення жіночого клубу для ВПО було просто необхідністю. Почалось із 80 жінок, які залишили в опитувальнику свої контакти, виявивши бажання долучитися до чату.
Спочатку домовилися зустрітися для спільного походу на ярмарок, аби підтримати учасницю клубу Наталію зі Скадовська, яка створює брошки. Потім були походи в кіно, на екскурсії, на силові тренування та східні танці, пікніки й майстер-класи. Жіночий клуб зростав і виріс з початкового формату заходу для переселенок, адже до нього попросилися доєднатися місцеві жінки. Спільнота зростала щодня.
Однією з перших до клубу долучилася Ольга. Вона з донькою переїхала до Кам’янця-Подільського зі Слов’янська. Жінка каже, що спілкування з іншими дозволяє щоразу знайти ресурси продовжувати жити.
– Тут я відкрила нову себе. Раніше моє життя обмежувалося роботою та домом. Я за професією перукарка, ніколи не думала, що я творча особистість, дивувалася: звідки у доньки таланти? А тепер у мене велика колекція створених власноруч народних ляльок – усе почалося з майстер-класів Тетяни з Харкова, теж учасниці клубу. Потім я пройшла курс із петриківського розпису – і відтоді кожна річ, яка потрапляє мені в руки, ризикує стати унікальною, адже я відразу планую, як її прикрасити чарівними квітами і пташками. А ще я в хорі співаю. Усе це завдяки нашій жіночій спільноті: кожна ділиться своїми уміннями, і тут несоромно вчитися з нуля навіть у дорослому віці.
За два роки жіночий клуб розрісся до понад 700 учасниць. Їхні вихідні розписані на кілька тижнів наперед. Ганна як модераторка клубу пропонує, наприклад, екскурсію. Буквально за кілька годин набирається група на 50-місний автобус. Майстер-класи, ярмарки, екоакції у громаді – завжди є охочі доєднатися до всіх цих подій.
– Жінки, які приїхали, потроху стають місцевими, обростають соціальними зв’язками та контактами, – каже Ганна. – І наш клуб цьому сприяє. Люди цінують живе спілкування, тому залюбки відгукуються і на психологічні групи, і на майстер-класи, і на танцювальний фітнес. Головне – знайти цікавинку для кожної, адже ми такі різні! Хтось любить медитативне малювання, хтось прагне фізичної активності, а комусь життєво необхідно змінити картинку, побачити нові пейзажі, більше дізнатися про культуру інших регіонів. Тому в нас дуже популярні відвідування історичних пам’яток Хмельниччини, Тернопільщини, Буковини.
Серед проєктів фонду – програма «Дітям війни», спрямована на психологічну реабілітацію дітей з прифронтових громад. За три роки існування програми понад 3 500 дітей відпочили та оздоровилися у тиловому Кам’янці-Подільському.
Ганна шукає закордонних благодійників, пише грантові заявки, аби якомога більшій кількості дітей повернути радість дитинства. Із дівчатками та хлопчиками працюють психологи та арттерапевт, допомагаючи дітлахам відновити душевний спокій. Мандрівки регіоном, спортивні змагання та інші звичайні дитячі розваги, навіть просте спілкування з однолітками – це те, що дітям з прифронту доступне наразі тільки під час перебування в проєкті. До дитячого хабу разом із вчителями приїжджають цілі класи, які вже понад три роки бачилися тільки на онлайн-уроках.
– Діти розповідають про зовсім недитячі речі. Хлопчики з Донеччини ділилися тим, як грають у футбол під свист ракет, а Ваня з Чорнобаївки побував «на підвалі» у росіян, бачив убитих односельців і сам ледь не загинув від осколкового поранення у плече. Війна впливає на дітей, їхню свідомість, поведінку, врешті – на здоров’я. Цей проєкт вчить їх реагувати на стрес, допомагати собі і тим, хто поруч.
Ганна не знає, коли повернеться додому і де, власне, зараз її дім: окупований понад десятиліття Торез, досі небезпечний через обстріли Ірпінь чи тиловий Кам’янець-Подільський, де на кожному кроці вже друзі і знайомі. Головне – вона обирає активне життя, у якому навіть під час війни є місце для допомоги іншим, для нових друзів і нових проєктів.
