Це зараз, коли Україна не сходить зі шпальт світових газет, легко уявити собі тріумф, наприклад, європейського турне хору «Гомін». А давайте повернемося в 1919 рік, коли про молоду українську республіку пересічний глядач не знав геть нічого. Ані в Європі, ані, тим більше – в Америці. Там співчувають захопленій більшовиками Росії, зустрічають на «ура» російських емігрантів, які заполонили сцени і салони. І раптом – на всю свою потужність заявляє про себе українська пісня, від якої неочікувано для себе вимоглива публіка проходить крізь емоційне очищення та переживає справжній катарсис. Саме таке враження справляли виступи українського хору під керівництвом Олександра Кошиця.
ДОВІДКА. Український диригент Олександр Кошиць народився на Канівщині 1875 року. Попри отриманий вчений ступінь з богослов’я, подався вчителювати на Кубань, де доля звела його з Симоном Петлюрою. Після повернення до Києва Кошиць вів курс хорового співу у школі Миколи Лисенка та очолював музичне товариство «Боян». Згодом керував студентським хором Київського університету, який 1916 року вперше виконав «Щедрик» Миколи Леонтовича.
За доби УНР Кошиць очолив музичний відділ Генерального секретаріату освіти – по суті сучасний аналог Міністерства освіти.
У січні 1919 року голова Директорії Симон Петлюра з метою промоції України в світі дав доручення організувати «закордонну армію» УНР – Українську республіканську капелу. Кошиць стає її диригентом. Новостворена капела виїжджає на гастролі 4 лютого. Наступного дня більшовицькі війська окупують Київ. Тож старт іміджевої кампанії більше нагадував евакуацію – хористи, про яких згодом писали, як про мистецьку богему, виглядали, за словами Кошиця, як босота, їм навіть не встигли пошити костюми.
Це не завадило колективу впродовж 1919-1921 років здійснювати тріумфальне турне країнами Європи. Його репертуар складається переважно з народних пісень в обробці Кошиця, Лисенка, Стеценка, Леонтовича. Під час гастролей усе українське одразу стає модним – таким переконливим був вплив злагодженого хорового співу.
В Парижі 1919 року, налюдненому російськими емігрантами, виступи супроводжує поліція, бо ті псують афіші нецензурними написами, освистують концерти, дозволяють собі кидати репліки в зал – словом, роблять усе, щоб глядачі не побачили в українцях окрему самодостатню націю, яка має право на власну державність. Кошиць згадував зізнання доньки Жоржа Клемансо, котрий мав вирішувати долю українського народу в післявоєнній Європі (на жаль, в результаті не на нашу користь), шо весь «паризький світ говорить тільки про капелу», і що «поляки й москалі гризуть кулаки і роблять усе, щоб нас дискредитувати».
Де б не відбувалися гастролі, Кошиць вдається до свого улюбленого прийому культурної дипломатії – виконувати не лише український славень, але й гімни приймаючої країни. Музичні критики відзначали, що часто це звучало професійніше за спів їхніх національних хорів. Кошиць так описує спричинений ефект: «Коли… проспівали «Марсельєзу» в моєму аранжуванні, піднявся такий ґвалт, що я прямо перелякався. Дами повискакували зі своїх місць і в екстазі ламали парасолі об естраду».
1922 року колектив, який тепер мав назву Український національний хор, вирушає до американського континенту. Цьому сприяло підписання контракту із впливовим американським імпресаріо і фінансистом Максом Рабіновим, який був очарований хором Кошиця ще в Парижі. «Зі свого боку я зроблю все можливе, аби досягнути фінансового успіху і належним чином підготую американську пресу і публіку, аби хор був прийнятий якнайкраще», – писав Рабінов у листі до Кошиця. Він і справді забезпечив Українському національному хору потужний інформаційний супровід. Ось як Кошиць описував зустріч з журналістами по прибутті: «Від ранку й до шостої години вечора на пароплаві нас мучили фотографи і кінематографи з репортерами. Рабінов в газетах подав мою фотографію в кожусі й шапці, і вони приставали до мене, чому я не в «козацькому кепі».
Гастролі розпочались з «Карнегі Голу», найпрестижнішого залу Нью-Йорка. «Тільки бачити 15 жінок і 23 чоловіків в пишних кольорах і багатих вишивках національних одягів – це вже коштує більшу вартість квитка. Виконання ними музики, що повна життя і характерності, не можна оцінити грошима», – писали критики.
З жовтня по грудень 1922 року хор виступив у 12-ти містах Америки, у деяких – по кілька разів. Серію народних пісень записали у студії, ці платівки згодом розійшлися мільйонними накладами. Особливо американцям припав до душі «Щедрик», який й досі живе в мелодії його версії англійською – Carol of the Bells. Це не єдиний твір, що прижився на американській землі – українська колискова, яку виконував хор Кошиця, лягла в основу американської джазової композиції Summertime Гершвіна.
У Мексиці, Бразилії, Аргентині, Уругваї, на Кубі й Барбадосі хор дав близько 900 концертів. Він навіть поставив світовий рекорд – на його виступ на стадіоні в Мехіко зібралися 32 000 глядачів, включно із президентом Обрегоном. До речі, концерти хору часто відвідували перші особи держав. Кошиць згадує, що голова американського Сенату (майбутній президент Джон Кулідж) назвав українців «першими людьми, які приїхали в Америку не брати, а давати і вчити їх тому, що вони забули».
В американській пресі, так само як і в європейській, настає момент розпізнавання різниці між українською та російською культурами. Наприклад, на спробу емігрантської газети «Новоє русское слово» видати хоровий успіх українців за презентацію «російського вокального мистецтва» американський критик пригадав «галасливі і строкаті» гастролі росіян: «Все це дуже ефектне, цікаве, безтурботне, веселе, але хай вибачить мені пам’ять – нудотне. Трохи химерний малюнок а-ля русс. Не те, що в Кошиця».
Чи не найбільше на український хор чекала діаспора українців, в середовищі якої посилювались внутрішні чвари, адже на той час (з грудня 1921 року) дипломатичне представництво УНР в США було ліквідоване і українці лишились без державного голосу. Громадські і релігійні лідери не мали спільного спрямування, тож хор Кошиця об’єднував і їх також. Так сталося в Чикаго, де хор приймали усією громадою. «Об’єднались усі українські організації, навіть католики з православними, що як кажуть, було першим випадком в історії української еміграції», – згадував Кошиць.
У цей час він листується з Петлюрою. У березні 1922 року той пише диригенту, що під час інтерв’ю треба постійно нагадувати: «українська пісня є частиною незалежної України». Натомість хор після концертів надсилає Петлюрі кошти – «на підтримку війська». Якщо на початку своєї місії національний хор утримувала держава, то після більшовицької окупації тепер вже він стає донором українського уряду в екзилі.
Петлюра, до речі, знав напам’ять відгуки західної преси про успіхи своєї «культурної армії». Наприклад, такі: «Якби в українській державі справи йшли так, як спів в цьому хорі, це була б перша держава в світі!» (Гаага, 1920), «Якби пісня була б державою, то Україна посіла б перше місце поміж народами» (Берлін, 1920). «Цей спів не може бути результатом одного покоління, але багатьох генерацій, і дійшов до свого найвищого розвитку тепер під проводом такого генія як Олександр Кошиць. Америка, при всій своїй прославленій механічній цивілізації, все ще має багато чому повчитися в мистецтві від старших країн Заатлантики» (Арканзас, 1922).
Що стало з УНР – відомо. А що сталося з Кошицем? З 1926 року він оселився у Нью-Йорку, де керував групою зведених українських хорів й намагався реалізувати себе як композитор. Неможливість повернутись на батьківщину, власна нереалізованість пригнічувала колишнього тріумфатора: «Навкруги мене пустиня і порятунку чекати нема звідки». 1941 року він переїхав до Вінніпегу керувати хором і викладати на диригентських курсах. Там і помер 1944 року, заповівши, аби його прах був перенесений до України.
