Ми маємо визнати, що наші міста вже ніколи не будуть такими, як раніше. Але, можливо, ми зможемо зробити їх кращими, ніж вони були. Газета «Схід NOW» вирішила спитати у мешканців п’яти зруйнованих росіянами українських міст Сходу, що вони думають про майбутнє своїх населених пунктів, що їм там подобалося, а що не подобалося, і якою вони бачать їхню відбудову після деокупації.

Одразу зазначимо, що далеко не всі хотіли про це говорити. Дехто втрачає віру в те, що деокупація настане, що повернення додому взагалі можливе. А хтось вважає, що деякі міста не варто відбудовувати просто тому, що нема для кого – не поїдуть туди люди. Як воно буде насправді, ніхто не знає, бо невідомо, коли і як закінчиться війна. Проте чому б нам не помріяти…

Людмила ЖЕЖЕРА, підприємниця з Маріуполя

Маріуполь, місто на південному сході України.

Кількість населення до 2022 року – 480 тисяч

Кількість зруйнованих будинків – близько 80%.

– Я не вірю в деокупацію Маріуполя. Більше не вірю. Я довго чекала, сподівалася, але зараз заборонила собі думати про це, щоб знайти в собі сили жити далі. Я спілкуюся з тими, хто залишився в окупації, й можу сказати, що й там люди, які чекали повернення України, вже зневірилися. Вони спостерігають за масштабним будівництвом, яке росіяни розгорнули, та думають приблизно так: «Росіяни ж не дурні. Не стали б вони вкладати стільки грошей в місто, якби не були впевнені, що зможуть утримати його». Я з ними згодна.

Зараз я живу у Києві, і мені некомфортно тут. Забагато пробок, немає відчуття того, що все навколо – моє, я не знайшла місця, де мені було б по-справжньому затишно. Не можна домовлятися з друзями про зустріч, як було у Маріуполі – подзвонила, і за 20 хвилин вже п’ємо каву у центрі. У Києві потрібно за кілька днів домовлятися, щоб люди встигли спланувати час. Все це мені не подобається, але вимушена призвичаюватися до нового ритму життя.

Я сумую за Маріуполем. Це місто було абсолютно моїм. Мій дім! Мені там належало все. Я знала, де, що і як влаштоване, і мені все подобалося. Звісно, десь на окраїнах було що розвивати й покращувати, але це – живий процес. Мені, наприклад, не вистачало сучасних парковок на Піщанці та біля реконструйованого пірса. Я б хотіла залізничні рейки прибрати з пляжу. Але, думаю, це все було б зроблене через певний час.

Проблемою у майбутньому можуть стати оці російські будинки, що зараз будуються у місті. Когось вони дратують, мене – ні. Я б не стала їх демонтувати, а використала для чогось корисного. Наприклад, у військовому училищі, яке вони будують у Приморському парку, можна було б зробити класний дитячий табір.

Що робити з будинками – не так важливо, насправді. Має значення лише одне: буде колись звільнений Маріуполь, чи ні. Звісно, не всі захочуть повертатися. Але якщо у місті буде безпечно, якщо можна буде жити з дітьми, думаю, люди поїдуть. І робота там буде, бо економіка так влаштована, що коли розпочинається, наприклад, будівництво, навколо розгортається й купа інших бізнесів. Тож це все не буде проблемою.

Даниїл ПОПКОВ, юрист з Бахмуту

Бахмут, місто на північному сході України.

Кількість населення до 2022 року – близько 74 тисяч.

Кількість зруйнованих будинків – близько 80%.

Станом на зараз у місті не залишилося цивільного населення.

– На Донеччині не так багато міст із історією. Бахмут – саме таке місто. Він був компактним, дуже зручним для проживання. З одного кінця міста до іншого дістатися будь-яким транспортом – 20 хвилин. Була розвинена інфраструктура, і в центрі, і на околиці. Школи, дитячі садочки, лікарні – все поруч, це додавало комфорту мешканцям.

Приблизно з 2012 року Бахмут почав інтенсивно розбудовуватися. З’являлися нові інфраструктурні об’єкти, новий стадіон. З 2014-го динаміка розвитку ще більше посилилася, в тому числі завдяки допомозі європейських донорів. І це було помітно.

Якщо б ви спитали мене, чи готовий я повернутися до Бахмуту, я б сказав, що за певних умов – так, це можливо. Для цього потрібно, щоб у місті відбулося перезавантаження влади. При всій повазі, людина, яка керує містом протягом 30-ти років, – мислить старими категоріями. Попри швидкі темпи розвитку, Бахмут зберігав у собі певну провінційність, в місті відчувався застій. Буде потрібна молода людина, сучасна, яка б змогла очолити відбудову фактично наново.

Не маю бачення, яким місто має бути концептуально, де і що треба будувати. Проте вважаю за необхідне відновити всі старі будівлі віком 100+ років, як це робили після Другої світової війни. Ми з бабусею дослідили свій родовід і встановили, що наші предки жили тут з середини ХІХ сторіччя. Тож я не уявляю Бахмута без цих старих будинків – це зв’язок поколінь, зв’язок з моїми предками. І вкрай важливо, щоб цей зв’язок не втрачався.

Щодо більш конкретних планів… Я знаю, що є певні проєкти, навіть план відбудови мікрорайону Західний. Але, мені здається, всі ці плани поки що дуже міфічні.

Артем БУТОВ, підприємець з Лиману, військовослужбовець

Лиман, місто на півночі Донеччини.

Кількість населення до 2022 року – близько 23 тисяч.

Кількість зруйнованих будинків – близько 70%.

– Лиман розвивався як аграрно-туристичне місто. Наш край називали легенями Донбасу, і це правда. Дуже красиві місця, крейдові гори, блакитні озера – величезний потенціал для розвитку туризму. Проте стара консервативна влада нічим не допомагала підприємцям та громадським активістам, які намагалися рухати цю справу на власному ентузіазмі.

Гадаю, після війни тут важливо розвивати три основні напрямки: аграрний, туристичний і логістичний (місто знаходиться на стику трьох областей, і це можна й треба використовувати).

Але, якщо відверто, я не вірю у майбутнє Лиману. По-перше, треба спочатку завершити війну. Невідомо, скільки часу забере розмінування, і коли взагалі там можна буде засівати поля. По-друге, розвиток Лиману був би можливий лише у разі повного перезавантаження влади, а я не думаю, що війна могла змінити людей. Вони будуть обирати владу так, як і раніше, голосуючи за одних і тих самих – старих консервативних керівників, які нічого не прагнуть.

Тому скоріш за все Лиман залишиться болотом. Років 20-30 там будуть тільки люди, які спеціально приїдуть працювати, відбудовувати. Комусь, може, сподобаються місця, і він залишиться. А отак спеціально їхати жити в Лиман навряд чи захочуть молодь, бізнес. Болото там.

Яна ЧУМАЧЕНКО, головна редакторка видання «Сєвєродонецьк. Онлайн», Сєвєродонецьк

Сєвєродонецьк, місто на заході Луганщини.

Кількість населення до 2022 року – близько 100 тисяч.

Кількість зруйнованих будинків – більше 80%, половина з них не підлягає відновленню.

– Я сама луганчанка, але завжди любила Сєвєродонецьк – розташоване в оточенні хвойних лісів місто, що тоне у трояндах. В 2014-му я майже одразу після окупації Луганська переїхала до Сєвєродонецька, який українська армія звільнила вже 22 липня. Місто стало міні-столицею Луганщини і це дало суттєвий поштовх для його розвитку. По-перше, через те, що в місто переїхали обласні урядові та силові структури, збільшилася кількість населення. По-друге, з’явилися фінансові ресурси для реновацій.

Геннадій Москаль, який очолив обласну військову адміністрацію, зміг своєю енергією буквально вдихнути життя в Сєвєродонецьк. Він розумів, що місто – це не тільки комуналка, і привозив театри, концерти, українські зірки стали включати Сєвєродонецьк у програму своїх турів. Було неймовірно, коли на Новий рік нам із Карпат привезли величезну живу ялинку. Ми всі раптом відчули, що в нас вирує життя. Молодь захотіла реалізовувати свої проєкти, відчинялися агенції з нерухомості, що, на мою думку, також свідчило про розвиток.

Зараз місто напівзруйноване і окуповане. Немає зв’язку, не працює інтернет, тож ми навіть не можемо дізнатися, що там відбувається. Проте я не дивлюсь на ситуацію песимістично. Громада Сєвєродонецька виявилась на диво монолітною. Кожен хоче внести свій вклад у майбутню відбудову, містяни генерують ідеї, це надихає. Наприклад, волонтерка Тетяна Жук, яка збирається зробити тюльпанову алею у Сєвєродонецьку, зібрала сотні цибулин тюльпанів з усієї країни і, поки місто в окупації, висадила їх на Прикарпатті. І таких історій чимало.

Навіть руїни можна відбудувати. Головне – щоб були ті, хто захоче повернутися і жити у місті після війни. І, здається, у Сєвєродонецька такі люди є.

Павло Єштокін, медіапідприємець із Волновахи

Волноваха, місто на південному сході України.

Кількість населення до 2022 року – близько 25 тисяч.

Кількість зруйнованих будинків – близько 70%.

– Волноваха була спокійним, тихим аграрним містечком, основу економіки складали агропідприємства. Росіяни знищили місто майже вщент. Вже 11 березня вони повністю контролювали його, а в травні почали відбудовувати. Проте вони відновлюють лише багатоповерхівки, а більша частина житлових будинків у місті – це приватний сектор. І його пропонують людям відновлювати самотужки. Тож більша частина приватного сектору Волновахи досі в руїнах.

У місті залишилася лише третина населення, з 7-ми шкіл вціліли лише 3, інші окупанти вивезли на смітник. Більша частина підприємців – 90% точно – Волноваху полишила. А це означає, що в місті просто немає ніякої економіки.

Коли я думаю про деокупацію, то вважаю, що треба буде дати людям можливість відновити свої будинки так, як вони того хочуть. Звісно, треба відбудовати зруйнований автовокзал, треба розвивати спортивний напрямок, покращувати комунальні послуги. Але головне, щоб у місто повернувся бізнес. Я орієнтуюсь на думку крупних підприємців в цьому питанні. Звісно, хтось з них вже розпочав бізнес в іншому місті й, можливо, не захоче повертатися. Але більшість все ж таки повернеться, адже у Волноваському районі у них більше можливостей. Без цих людей, на мою думку, ніякого відродження Волновахи не буде.