За звичкою, набутою на складному шляху, де довелося мати справу із силовиками трьох країн, вона відрекомендувалася чітко і лаконічно: «Мене звати Діана. Я з Донецька. Мені 24 роки». Принципово українською. У цієї дівчини особлива історія. Вона з родини офіцерів української поліції. Її мама у 2014-му звільнилася з головного управління поліції Донецької області. А от тато, навпаки, за кілька років після захвату міста росіянами повернувся до служби в так званій «днр». Тож, покидаючи дорогих їй людей, Діана усвідомлювала, що невідомо коли і де зможе знов з ними зустрітися, бо Україна навряд чи буде рада колаборантам.
ТРИ КАТЕГОРІЇ МЕШКАНЦІВ ДОНЕЦЬКА
До того, як в її рідний Донецьк прийшов руський мир, Діана мала чудове життя. Перспективна баскетболістка, вона навчалася в київському спортивному ліцеї-інтернаті. Але 2015 року мама звідти її забрала – через побоювання перетинати лінію розмежування. Тоді в Києві трапилась подія, яка психологічно травмувала жіночу частину сім’ї та докорінно змінила політичну позицію батька – київські родичі звинуватили Діану з мамою у тому, що вони накликали біду на всю Україну.
Між тим, ніхто з батьків тоді не був на службі в «днр», до того ж Діанина сім’я завжди була проукраїнською. Носієм національних традицій і чудової української була мама, тато також щиро любив Україну, цінував її державність. На жаль, батько так болісно сприйняв несправедливу образу від родичів, що вона спричинила радикальну трансформацію від любові до відторгнення України. Маючи багатонаціональні коріння, про себе він став казати: «Я – совєтский чєловєк». Ці зміни так вплинули на атмосферу в родині, що батьки розлучилися.
У намаганні пояснити всі ці суперечності, Діана склала свою теорію розподілу населення Донецька на три категорії: донеччани, денеерівці та покидьки.
– Усі вони дуже люблять Донецьк. Однак перші, до яких належить моя мама, пам’ятають своє коріння і розуміють трагедію та сюрреалізм того, що зараз відбувається в місті. Вони не залишили Донецьк через особисті обставини, але якщо вже залишилися там жити, пристосовування було неминучим. Інші (мій тато) – винувать у всіх бідах Майдан і вірять, що Донбас колись годував усю країну. Треті – фундаментальні прихильники руського миру, які все зробили для того, щоб зараз у нашій країні йшла війна.
СТРАШНИЙ 2022-Й ЗМІНИВ УСЕ
Діана прагнула отримати український паспорт, але за ним треба було їхати до тоді ще вільного Маріуполя, а батьки не могли її, неповнолітню, ані відпустити одну, ані супроводжувати. Згодом мама сховала від доньки не тільки її українське свідоцтво про народження, а навіть грамоти за спортивні перемоги, що здобувалися в Україні. Тож Діана вступила до філологічного факультету університету, доглядала за хворою бабусею і весь час плекала бажання виїхати з окупації.
– З початком повномасштабної війни я попрощалася з надією отримати в Маріуполі український паспорт. А головне, усвідомила, що наш Донецьк – не просто місто з відповідним самоврядуванням, як ми його сприймали, він дійсно знаходиться під владою справжніх терористів. Якось ми з дівчатами не встигли до комендантської години дістатися додому та попалися патрулю. Оскільки у подруг були з собою тільки українські документи, а у мене взагалі ніяких, нас відправили на фільтрацію до райвідділку. У нас перевірили телефони, зробили фото, відзняли відбитки пальців і надали довідки на отримання російських документів аж у Краснодарському краї. Дівчатам пощастило, що поліція тоді ще не звертала уваги на наявність у телефонах української музики, а мені – що свій гаджет залишила вдома, бо там було таке, що точно тягнуло на дискредитацію режиму.
Діана каже, що більшість її друзів зі студентської компанії – діти батьків, які перейшли на бік окупантів, що не завадило їм покинути Донецьк. Наразі хтось із них мешкає в Європі, хтось в Україні. Друзі зізнаються, що зробили цей крок завдяки Діані, яка протягом років нагадувала їм, що вони є українці, а для збереження національної самосвідомості необхідно знати мову, слухати «Океан Ельзи» та Скрябіна.
СЕЙФ І ШЛЯХ ВІДКРИЛА ОДНОЧАСНО
Протягом останніх років Діана неодноразово виїздила до різних країн у пошуках ліків для бабусі. Коли літала у Вірменію, відвідала українське посольство із запитом на допомогу в поверненні до України. Але там їй відповіли, що подібні питання не вирішують.
– У мене опускалися руки, бо не знала, що робити. Так було до грудня 2025 року, поки на ютубі я не побачила відео, де дівчина з Луганська розповідала, як їй вдалося виїхати через гумкоридор Колотилівка (РФ) – Покровка (Україна). Після цього я знайшла в Телеграмі відповідну групу, побачила повідомлення «Гумкоридор закрито» та посилання на іншу групу «Мокрани – Доманове». Написала туди свій кейс, потрапила, мабуть, на комерсантів, але наступного дня мені написали дві волонтерки: Діна з української благодійного фонду «Плахта» (про Діну Уріх дивіться також у №62 «Схід NOW» та на стор.5 – ред.) та волонтерка з Білорусі. Вони розповіли, що мій вік підпадає під безоплатну евакуацію. І ми разом почали готувати план моєї подорожі до України.
Перш за все Діана почистила мобільний телефон від небезпечної інформації. Щоб його вміст характеризував її, як лояльну до РФ, видаляла одні групи, додавала інші, заповняла внутрішню пам’ять російськими книжками, фільмами, серіалами. Робила все, що їй казала волонтерка Діна, яку вона вважає своїм янголом-охоронцем.
Коли мама Діани поїхала у відпустку, дівчина нарешті дісталася її сейфу. Забрала свідоцтво про народження, податковий номер, табелі з навчання в Києві, кілька грамот, копії документів батьків. Тоді схопила вже зібрану валізу та попрямувала до Ростова-на-Дону.
Після тривалого очікування опинилася в вагоні з п’яними російськими військовими, які безперервно бенкетували й поводилися відповідно. Білоруська провідниця намагалася захистити від них цивільних пасажирів, тож для Діани все обійшлося тривожною ніччю без сну. Не спала вона й наступної ночі у мінському хостелі, напередодні візиту до консульства України.
Але там її зустріли привітно і на ранок дівчина вже мала на руках так званий «білий паспорт» – свідоцтво на повернення в Україну. Волонтерки забезпечили Діану квитком до Бресту, де інша волонтерка відвезла її до КПП на кордоні з Україною.
– Стою за шлагбаумом і намагаюсь себе заспокоїти перед спілкуванням з білоруським МГБ. Мама, знаючи мою схильність до жартів, попереджала: як будеш стояти перед представниками силових структур – не циркуй. Але це якраз перше, що я зробила: на всі питання по-армійські відповідала: «Так точно!». Вони напружилися: «Ти військова?!», відповідаю: «Ні, я з Донецька, у нас так всі говорять». Дуже пощастило, що з собою я мала класний скейтборд-круїзер, з яким завжди подорожую. Вони ним так зацікавилися, що відволіклися від мене.
«ВІТАЄМО У ВІЛЬНІЙ УКРАЇНІ!»
На всіх етапах перевірок Діану запитували, навіщо вона прямує в Україну. Білорусів цілком задовольнила її відповідь: «Зробити документи, щоб їхати працювати у Європу». І коли нарешті її відпустили, Діана на шляху до українського кордону скористалася шансом на останній телефонний дзвінок з російської сім-карти: «Мамо, я бачу прапор! Мамо, я вдома!».
Плакали разом, бо з одного боку, мрія дівчини нарешті здійснилася, а з другого – відтепер вони стали майже недосяжними одна для одної. Буферну зону Діана долала сповнена протилежних емоцій. На українському КПП їй назустріч вибігла кумедна товстенька собачка Ковбаска, в супроводі якої дівчина дійшла до прикордонників. Ті суворо запитали, хто вона і що тут робить. Діана їм: «Додому повертаюся!», у відповідь – привітне: «Заходь, сідай у намет, зараз за тобою приїде таксі».
Невдовзі дівчину повезли на перевірку, а після – передали волонтерам, які видали їй українську сім-карту, допомогли заповнити документи для отримання грошової виплати, привезли в Ковель. Ставилися тепло, немов до близької родички.
– У той момент, коли я долаю відстань між двома країнами, розмовляю з мамою, зв’язок переривається, але він ще є, коли я бачу прапор і борд «Вітаємо у вільній Україні!» – мене охоплюють такі емоції, яких я не відчувала ніколи!
Зараз Діана мешкає у Києві. Спочатку це була кімната в хостелі, потім квартира. На жаль, підтвердити донецький диплом за спеціальністю «Журналістика і PR» не вдалося, тож Діана знову збирається вступати до вишу.
Фінансову допомогу (6 тисяч гривен) отримала тільки від БФ «Плахта». Гроші, що мали надійти від УВКБ ООН і «Карітас Україна», повернулися до благодійників, адже без паспорту дівчина не змогла одержати їх у зазначений термін. Була ще допомога від БФ «Схід SOS» – постільна білизна, подушки та засоби особистої гігієни.
Діана каже, що, вирушаючи до України, мала з собою гроші, інакше не знає, щоб б і робила. Без українського документу неможливо влаштуватися на роботу, навіть кур’єром. Зараз вона чекає на отримання паспорту і важливо, що мама та тітка погодилися підтвердити її особу.
Дівчина ще не знає, де буде жити: в Києві, Ковелі чи Львові. Але вона налаштована позитивно і вірить у свої сили. А ще у неї є мрії – об’єднатися з коханою людиною, яка поки залишається в РФ, і познайомитися з реперкою Alyona alyona, яка для донецької молоді була своєрідним мостом між окупацією та вільною Україною.
