Світ, у якому доступ до інформації майже необмежений, має полюси: для когось стає приводом споживати пропаганду, а для когось – можливістю розповідати іншим про цікавих людей. 13-річний Кирило Передрій із Покровська записав вже понад 200 інтерв’ю з відомими політиками, бізнесменами і громадськими діячами України та світу. Його YouTube-канал ЦІКАВО має неабияку популярність, адже попри юний вік Кирило серйозно ставиться до опанування професійних журналістських навичок. Хоча й зізнається – обирає співрозмовників за власними вподобаннями, а «цікаві» питання для нього поки що важливіші, ніж «незручні».

– Кирило, ви залишаєтеся в Покровську чи вже перебралися до столиці, ближче до селебріті, з якими записуєте інтерв’ю?

– Я живу та навчаюся в Покровську на Донеччині. З рідного міста ми нікуди не виїжджали. Частину своїх інтерв’ю я записую через інтернет-платформи, а коли спілкування планується наживо в Києві, намагаюся спланувати так, щоб день був максимально навантажений. Нещодавно в мене було три інтерв’ю одне за одним, а взагалі траплялося, що й сім. Мені це зовсім не важко, бо спілкування зазвичай на різні теми. А коли мені самому це цікаво, енергії вистачає!

– Багато підлітків мріють стати блогерами, але не всім вдається. Коли ви вперше про це задумалися?

– Напевно, це було в червні 2022-го. Про свою ідею започаткувати власний YouTube-канал я розповів батькам, але вони, якщо відверто, поставилися до неї скептично. Вже потім, коли я записав кілька інтерв’ю, коли на спілкування почали погоджуватися досить відомі люди, їм довелося змінити ставлення – зараз батьки мене повністю підтримують.

– А хто був першим вашим співрозмовником? Що це за людина?

– Це не зовсім людина. Точніше, це зовсім не людина, а моя кішка Сімона. Саме з нею я зняв перше гумористичне відео. Вона не дуже хотіла спілкуватися, бо постійно відволікалася на пісню Олега Винника «Вовчиця», але вона зірка – що ж поробиш! Тоді значного успіху, звісно, не відбулося, хоча зараз у Сімони тисячі переглядів…

А серед перших людей, які погодилися поговорити зі мною, були народний депутат України Юрій Камельчук і Інна Якименко – журналістка з Одеси, яка навчає мене журналістики. Я їм дуже вдячний за те, що приділили увагу тоді, коли мене ще ніхто не знав. Це зараз у мене вже понад 200 інтерв’ю, і щоб всі згадати, мені треба їх передивлятися.

До речі, я займаюся журналістикою майже два роки: зрозумів, що мені це цікаво, й знайшов репетитора. Бо обізнаність у політиці, суспільному житті, бізнесі – це зрозуміло. Але я впевнений, що потрібно мати ґрунтовні теоретичні знання у сфері журналістики. Обов’язково треба знати, як правильно ставити питання, як ефективно слухати, як адекватно реагувати. Просто люди часто думають: береш мікрофон, починаєш говорити, що хочеться – і ти вже журналіст. Але насправді це зовсім не так.

– Як ви зазвичай готуєтеся до спілкування? Є якісь особисті секрети?

– Я знаю багато про наших українських діячів, бо читаю їхні біографії, слідкую за діяльністю. По-перше, заглядаю у Вікіпедію, аналізую соцмережі. Потім можна подивитися інтерв’ю, які брали інші журналісти. Це необхідно, щоб знати, на які питання людина вже відповідала, щоб не повторюватися – співрозмовника приваблює ексклюзивність. Часто підкреслюю в матеріалах колег, що в певній темі мені незрозуміло, щоб запитати про це під час розмови.

Зазвичай я ставлю питання блоками. Це потрібно, щоб структурувати спілкування, не змішувати докупи, не збиватися. Намагаюсь називати ці блоки оригінально, щоб вони запам’ятовувалися. Так крок за кроком і готуюся.

– Як ви домовляєтеся про спілкування? Мабуть, це дуже важко, враховуючи рівень тих, кому ви пропонуєте зробити інтерв’ю?

– Використовую різні шляхи: часто пишу на електронну пошту, інколи телефоную за офіційними контактами чи пишу у соціальних мережах. Наприклад, для інтерв’ю з Людмилою Денисовою я зателефонував до Українського центру захисту прав людини, де вона є керівницею. Одразу передали слухавку прессекретарю, з яким я вже й домовився про спілкування.

Зараз я написав понад 170 запитів, думаю, десь 70 з них будуть реалізовані. Зазвичай на стадії домовленості-погодження перебуває одночасно до 15-ти інтерв’ю. В запиті я вказую, як мене звати, та додаю, що я наймолодший журналіст України, маю 200 інтерв’ю з відомими українцями, прикріпляю посилання на YouTube-канал. Я так думаю, вони відкривають його, дивляться, з ким були розмови, а тоді вирішують, чи погоджуватися. Але буває вже й навпаки – діячі самі пропонують поспілкуватися, якщо буде цікаво мені.

Були такі ситуації, коли я думав, що людина не погодиться, але все вийшло. Наприклад, я навіть не мріяв, що спілкуватимуся з Дмитром Кулебою. І це стало справжньою приємною несподіванкою, бо я розумію, як складно знайти зайву хвилину у графіку міністра, який представляє країну на міжнародній арені. Не думав також, що погодиться на інтерв’ю посол Німеччині в Україні Мартін Єґер.

– Чи є у вас певний принцип, за яким обираєте співрозмовників?

– Я не люблю говорити з людьми, які постійно встряють у дріб’язкові скандали, особливо якщо не поділяю їхні погляди. Також свідомо уникаю спілкування з «водними людьми», як я їх називаю: під час спілкування з журналістами вони не відповідають на питання, а намагаються просто казати загальні фрази, «ллють воду» без жодного сенсу.

Інколи матеріал не виходить, хоча я поспілкувався з людиною – зазвичай таке буває через технічні проблеми під час користування скайпом, наприклад. Але поки в мене не було випадків, щоб я вирішив не випускати матеріал у світ, бо інтерв’ю вийшло нецікавим. Іноді людина відповідала на початку трохи нудно, але я дивився, як вона реагує на якусь тему, і коли бачив, що очі нарешті починають горіти – розвивав саме цю тему. Якщо герою цікаво спілкуватися, то й слухати не буде нудно.

– З путіним ви б робили інтерв’ю?

– Гадаю, це був би удар по моїй репутації як журналіста, у першу чергу. Мені путін не цікавий. Він терорист – чому я маю з ним спілкуватися? Ви знаєте, з негідниками, може, й цікаво спілкуватися, але я розумію його філософію влади й без зайвих пояснень. І те, якою ціною він хоче цієї влади, теж. Я б йому ніколи не дав слово. Як і тим росіянам, що підтримують путінський режим. Не спілкувався б й з російськими військовими. Бо якщо ти береш інтерв’ю у якогось негідника, то ти вже до нього стаєш причетним. Треба поширювати добро, а не транслювати зло.

– А про інтерв’ю з ким мрієте?

– Звісно, хотів би поспілкуватися із президентом Володимиром Зеленським. Але думаю, що це нереально, поки йде війна. Тому навіть не готую питання, бо усе навколо динамічно змінюється, тому і питання змінювалися б, зважаючи на ситуацію. У президента багато візитів, зустрічей, тож багато приводів поговорити. У мене немає стандартних питань, але, можливо, насамперед за кадром поцікавився б про його настрій – адже часто від емоційного стану співрозмовника залежить уся подальша стратегія інтерв’ю. Здається, таке питання несерйозне, але з реакції на нього багато чого можна зрозуміти. Наприклад, відчути, що якісь питання зараз не на часі, їх треба викреслити, а якісь, навпаки, треба акцентувати та зробити більш виразними.