«Усе скрізь і одразу» – є такий голлівудський науково-фантастичний фільм, назва якого наче описує те, що вже понад десять років відбувається з українськими дітьми та підлітками. Про те, як звучать дитячі голоси нашої війни, як дорослі мають не допустити втрату дитинства і чому, попри все, варто народжувати дітей і робити їх щасливими, ми поговорили з Оленою Розвадовською, співзасновницею та головою правління фонду «Голоси дітей».
ДОВІДКА. «Голоси дітей» – найбільший український фонд комплексної психологічної допомоги дітям, які зазнали впливу війни. Майже 10 років фонд всебічно підтримує дітей і родини, працює з громадами та дитячими закладами по всій країні, адвокатує законодавчі зміни задля захисту дітей. Зараз «Голоси Дітей» має 11 осередків у різних регіонах Україні, цьогоріч відкриваються ще три – у Полтаві, Кременчуку та Кропивницькому.
УСЕ СКРІЗЬ І ОДРАЗУ
«Голоси дітей» сповідують чесний, щирий, інколи безкомпромісний погляд на реальність, у якій дітям доводиться жити та дорослішати.
– Дуже стрімко, я б сказала, передчасно, дорослішати, – каже наша героїня. – Буквально миттєво прощатися з тим, що ось вчора ти була звичайною 14-літньою школяркою, а тепер раптом – людина, яка відповідає за багато речей. Я багато чула від дітей, що їм довелося швидко навчитися брати на себе відповідальність.
Олена Розвадовська, яка у русі допомоги дітям ще з 2014 року, зізнається: важливо не просто чути, а й говорити з ними – також чесно та відверто.
– Інколи слухаєш дитину і думаєш: «Боже, тут стільки болю, стільки надії, стільки любові і розчарування»… Та дивуєшся тому, як вони насправді це все вивозять. Начебто й туга, а з іншого боку, вони не звучать як жертви. Це не про те, що ми тут в країні «рожевих метеликів», війна – це страшна реальність, втрати, біль. Але водночас триває життя, де діти чекають свого батька з полону або спілкуються з ним телефоном з лінії фронту, сумують за загиблими рідними чи знайомими, своїм домом і друзями, перебуваючи десь в евакуації. І вони говорять про те, що їм додає сили, розважаються, малюють, приходять на мистецькі лабораторії, виступають, їздять з нами до парламенту. І це вказує не на вибір жертовності, а на бажання комунікувати, бути видимими, розповісти або просто шукати допомоги.
САМОСТІЙНИЙ ЗАПИТ НА ДОПОМОГУ
Пані Олена каже, що багато підлітків зараз самі шукають підтримки дорослих, зокрема психологів. І це дуже тішить, бо дитина, яка шукає допомоги, вже не перебуває в ситуації безпорадності, а усвідомлює і починає розв’язувати свої проблеми.
– До нас звертаються, навіть коли батьки не розуміють і не підтримують їх в цьому. Тобто, це покоління дітей, які зарано збагнули біль втрати, біль очікувань і хаос цього світу. Якщо ми думали, що зростали у нестабільності дев’яностих і початку нульових, то уявіть, як зараз дітям, які не знають, до якої школи підуть з вересня, якщо вони в постійних переїздах. Вони не знають, куди їм вступати, бо батьки змушують виїжджати за кордон, адже тут небезпечно. Вони не знають, чи зможуть бути далі зі своїми друзями, чи знову змушені міняти вже третє-четверте коло спілкування…
На кемпи чи мистецькі лабораторії, що організовують «Голоси дітей», діти також зазвичай подаються самостійно. Вони діляться своїм досвідом та переживають свої втрати через творчість, демонструючи цим силу опору тій травматизації, яка випала на їхні долі. Вони активні, готові діяти, вірять у силу змін і взаємодопомоги.
– Інколи я думаю: «А хто я така взагалі, щоб казати, що вигоріла, якщо ці 17-річні діти, що пережили стільки всього, вчаться, продовжують мріяти, готові діяти», – розповідає пані Олена, згадуючи своїх підопічних хлопців з Куп’янська та Авдіївки. – Але їм потрібна допомога, посилення можливостей у пошуку кола спілкування, творчого креативного простору для розвитку та формування картинки свого майбутнього. Це відповідальність і завдання дорослих. Ми не маємо права нічого не робити, крапка.
Пані Олена говорить про Сашка, якого під час депортації розлучили з матір’ю. Він довго її шукав на окупованій території, а коли його повернули в Україну, наважився виступити з високої трибуни ООН.
– Саша сказав: допоможіть мені знайти маму. І це просте та конкретне прохання вражає. З трибуни ООН, яку дорослі можуть використовувати для пишномовних, але далеких від реальності слів, діти говорять дуже конкретно та прямо – де моя мама? Одна дівчинка з Енергодару на прохання дати якомусь виданню інтерв’ю, відповіла: та я ж уже про все це розповідала. Чому ми маємо повторювати ще й ще, аби нас почули?
Та й справді – чому? І хоча ми не завжди можемо пояснити підліткам цей дивний світ дорослих «компромісів», але, з іншого боку, це потужний запит на діалог. Голоси дітей варто не просто чути, ми маємо говорити з підлітками про важливе та болюче.
ЩИРІСТЬ ТА ПОВАГА
Утім, на жаль, сприйняття дітей як об’єкта, за якого вирішують дорослі, залишається у культурі виховання нашого суспільства. Адже так легше – вважати дитину предметом свого опікунського нагляду, не відповідати на складні запитання, не враховувати думки.
– Так, підлітки незручні, від них безпечніше закритися, поставити паркан із заборон, вимагати бути тихими та слухняними. Ці стереотипи поведінки всюди, – визнає Олена Розвадовська. – Перше, що вони чують, потрапивши будь-куди: не можна… Вони не люблять пафосу та нещирості, яку, на жаль, часто відчувають у закладах освіти. Особливо, якщо це стосується теми війни, яку вони проживають вкрай гостро. Лінійки, шикування, урочисті слова – вони не хочуть бути в цьому, демонструючи інколи спротив, який стосується не питання пам’яті та поваги до захисників, а нещирості цих проявів дорослими. Звідси «агресивність», «неповага», «неслухняність». Порочне коло, яке треба обов’язково розривати.
Пані Олена вважає, що тенденція, коли такий «порядок життя» діти починають рано чи пізно вважати нормою, теж погана. Це наче дорослі грають у якусь гру, де переконують себе, що виховують покоління патріотичних українців. А насправді таким чином заважають цим українцям почуватися нормально. Тому «Голоси дітей» намагаються охопити якомога більше дітей і підлітків, щоб дати їм можливість щиро проявляти себе, не вписуючись у чиїсь стереотипи.
МАСШТАБУВАННЯ ВІЙНОЮ
З початком нового етапу війни діяльність організації з підтримки дітей довелось масштабувати на всю країну, бо тих, кому потрібна допомога, стало в рази більше.
– Війна стала агресивнішою та охопила чи не усю територію України. Довелося змінювати концепцію, бо раніше ми працювали переважно на Сході та могли повезти дітей на екскурсію до Києва, і це вважалося безпечним містом. Зараз усе змінилося, і тепер наші осередки працюють у багатьох регіонах. Також знадобилося більше фахівців, нові підходи, нові методики. І ще – війна триває вже дуже довго, для багатьох дитинство вже й минуло, і нині ці молоді люди мають такі непоповнювані втрати, які ніхто не зможе повернути. Бо дитинство – це тут і зараз. Тому ми розуміємо, що найбільший виклик – це заповнити дитинством усе, що можливо, для максимальної кількості дітей. У нашому випадку – це психологічна, психосоціальна допомога.
Олена Розвадовська зізнається, що досвід дітей також стає більш складним: багато важких станів під час проживання горювання, довготривалих депресивних епізодів, суїцидальних думок у підлітків.
– Їм важко справлятися з тим, що на них валиться. Підліток просто змушений знаходити якийсь вихід: або травмувати себе, або сублімуватися в якусь субкультуру, або акумулювати все це в агресію. В наших центрах також величезний попит на логопедів, бо діти змалечку не мають потрібного кола спілкування, також вони «зчитують» стан небезпеки з дорослих.
Звісно, для формування системи захисту дітей, яка по-справжньому працює, потрібно чимало ресурсів – і матеріальних, і людських. Тому співпраця держави та громадських ініціатив у цій темі – в пріоритеті. І війна не може бути чинником виправдання повільності системи, а, навпаки, є причиною пришвидшення змін і впровадження корисного досвіду.
ДИТИНА МОЖЕ МАТИ ЩАСЛИВЕ ДИТИНСТВО НАВІТЬ ПОСЕРЕД ВІЙНИ
Інколи можна почути, що не варто приводити в світ нове життя, коли навколо все палає та руйнується. А дехто навіть дорікає іншим: мовляв, навіщо народжувати дітей на війні?
– Я не дуже розумію цієї постановки питання. Народжувати дітей треба завжди, адже наш світ взагалі не існує в стані миру і спокою. Він завжди може бути в якомусь стані, який нам не подобається. І можна, наприклад, народити дитину в мирний час, але ніколи не любити та не давати їй тепла.
На думку Олени Розвадовської, яка народила сім місяців тому, війна не може перешкодити тому, щоб бути своїй дитині доброю мамою.
– Я народила, перебуваючи в Києві, сидячи вагітною в ванні під час обстрілів. І я не уявляю, щоб хтось мені сказав, що це якось безвідповідально. Дитина може бути абсолютно нещасливою в достатку, розкоші та мирі. І може отримати щасливе дитинство навіть посеред війни.
