На тлі тривожних новин і в очікуванні нових обстрілів хочеться інколи вдосталь і посміятися, і полаятися на остогидлих ворогів, які вкрали наші спокійні ночі. Тож пропонуємо вам оповідку нашої авторки, створену за мотивами однієї цікавої розмови. Усі співпадіння випадкові, імена змінені, окрім імені папуги.

У селі чекали на родину переселенців. Будинок, де колись жила баба Ганя, що померла три роки тому, її онука з Америки дозволила заселити – «якщо всьо буде окей». У суботу селяни вийшли на толоку: вимили вікна, струсили мух із підвіконня, деінде пофарбували підлогу. Меблі були ще бабині, а постіль вирішили принести свіжу – все ж три роки хата нежива стояла. Дрова притягнув староста – казав, з резерву віддаємо, нужденним.

Директор школи поставив на стіл глобус, сподіваючись, що жити буде родина з дітьми. Краще б багатодітна. Але коли з глобуса стерли пилюку часу, виявилося, що на ньому ще відмічена країна на чотири літери. Глобус вирішили прибрати від гріха подалі, натомість хтось повісив портрет Шевченка, який Кобзар. Мовляв, щоб знали, що вони приїхали у патріотичне та освічене село.

Волонтерська машина влетіла на вулицю, де стояв дім із трохи похиленим дахом, коли сусіди вже прибирали на подвір’ї.

– Приймайте! – гукнув водій. – Тільки швидше, мені ще назад встигнути до комендантської.

З машини вийшов чоловік у пальті та гостроносих туфлях. В руках у нього була валізка «дипломат», перев’язана скотчем, на плечі висіла сумка, схожа на спортивну.

– Ілліч, – невпевнено представився чоловік вже в будинку, куди напхалося майже усе село.

– Хоч не Владімір? – хіхікнув дядько Борис, який приніс до хати відро. Для туалету. Бо у бабці Гані він згорів, а новий викопати ще не встигли.

– Ні, Леонід, – сказав чоловік і зітхнув. Свої речі він тримав у руках, наче був ще не впевнений, що йому сюди.

– Ха, Брєжнєв?! – реготнув Борис і додав, гупаючи відром. – Ось тобі трон, будеш як цар. Генеральний, мать його, секретар!

– Ні, я Дерев’янко. Леонід Ілліч Дерев’янко, – відповів чоловік, не підтримуючи жартівливу атмосферу, хоч і спробував ледь помітно посміхнутися. Він був геть розгублений.

Директор школи пішов, хлопнувши дверима: його сподівання не виправдалися, цього Брєжнєва за парту не посадиш. А у районі кажуть: не даєш наповненість класів, оптимізуємо.

– Оптимізуємо. Диви, слово яке красиве, – бурмотів директор, згадуючи, що до пенсії йому ще три роки, і учнів на цей термін точно не вистачить. Бо кілька років у селі ніхто не народжував, тож, першокласників не буде ні наступного року, ні далі… Хоч самому народжуй, щоб на пенсію спокійно вийти.

– А що, вас одного евакуювали? – спитала Ілліча тітка Рая, яку в селі називали Бий-баба, хоча прізвище її чоловіка було козацьке, доволі розповсюджене – Небийбаба. – А от щоб якась родина до нас, то що, не було таких? Чому нам ото завжди, як не людям?

На неї зашикали, а чоловік, який так і стояв посередині кімнати, де висів портрет Кобзаря, опустив голову та мовчав. Навислу тишу перервала Ольга, що жила в будинку навпроти.

– Та чого ви причепилися до людини, дайте прийти до тями. Сідайте, Ілліч, – вказала на лавку, і він слухняно сів. – А ви йдіть вже, разгалдєлісь, як та Верховна рада!

Це трохи розрядило атмосферу й люди, перешіптуючись, почали потихеньку виходити. Залишилися дві сусідки: та сама Ольга, жінка років сорока, і пані Валентина – п’ятдесятирічна продавчиня з місцевого магазину. Вони виклали на стіл пакунки з їжею – наготували голубців, трохи звернули сала з нарізаним хлібом, компот у дволітровій пляшці від «Кока-Коли».

– Свято, як-то кажуть, наближається, – сказала пані Валентина та поставила на стіл пляшку горілки і три стакани. – Будете? А ви на наших не ображайтеся, ми – люди прості, що на умі, то й на язику.

Леонід Ілліч подивися на пляшку та мотнув головою.

– Я краще компот, якщо дозволите. В дорозі давно, пити хочеться, – сказав він і взяв стакан.

Жінки переглянулися, горілку прибрали, присунули ближче до чоловіка пакунки з їжею. Валентина побігла за посудом, якого в гостинної баби Гані, на щастя, лишилося багато.

– Там, в калідорі, у мішку, ще картопля, капуста, морква, буряк. Олії трохи принесли, своєї, домашньої. Меду, сушки – то на компот, – пожвавилася Ольга.

– Дякую. А йому щось є? – запитав Ілліч і відкрив змійку своєї сумки. Звідти на присутніх дивився… папуга. Сірий, зі світло-зеленим чубчиком.

– Це ви у сумці птаха привезли? – ахнула пані Валентина. – Навіщо?

Ілліч дістав папугу з сумки й посадив на стіл. Той одразу потягнувся до сала, яке Валентина красиво розклала по тарілці.

– Та ти що робиш, ти ж птах! – зойкнула Ольга. – А що він їсть, цей красень?

– Корм для папуг, – сказав Ілліч. – Ну, тобто, раніше їв. А зараз будь-яке зернятко, зелень. Моркву теж їсть.

– Пшеницю будеш? – запитала Ольга у папуги.

– Таааак! – відповів птах.

Обидві жінки від несподіванки сіли.

– Він що, розмовляти вміє? А ну, скажи ще щось! – зацікавилася Ольга. Їй все більше подобався і тихий новий сусід, і чудернацький птах з його сумки.

– Путін Х*йло! Ла-ла-ла-ла-ла-ла! – скриплячим голосом заспівав папуга.

– О боже! Який розумний! – зашепотіли жінки.

– То син навчив. Він воює ще з 2015-го, а Арчі мені залишив. Цей бешкетник ще багато чого вміє. Краще б мовчав, – вперше щиро усміхнувся Ілліч. – Коли нас окупували на початку дні великої війни, я його взагалі у підвал переселив. Спустив туди синові фото, медалі, які він залишив, деякі сувеніри, які привозив з війни. Схованка нормальна була – з будинку не знайдеш, де льох, якщо не знати.

Жінки завмерли, бо слово «окупація» їх лякало навіть більше, ніж шахеди чи ракети.

– І що, та сволота дізналася? –- Ольга дістала з кишені трохи насіння соняшника й висипала на стіл. – Ти їж, пташко, вони не смажені, без ГеМеО.

– Я сам його зрештою виніс нагору. Боявся, що його цвірінькання почують і полізуть у льох: росіяни ходили по хатах, щось шукали, щось відбирали. Добре, що хоч ніхто з сусідів не здав, що син у мене в ЗСУ, – Ілліч погладив по голові папугу.

– Так він міг вас видати з цим ла-ла-ла, – з жахом крикнула Валентина. – Ви йому дзьоб замотували чи що?

– Та ні… Сподівався на краще, – зітхнув Ілліч. – А вийшло так, що вони на папугу око й поклали. Один захотів забрати, каже, доньці відішлю, в росію. І забрав разом з кліткою.

– Нашого українського папугу в кляту росію! – не витримала вже Ольга. – І як же він до вас повернувся?

– Я з виконкому забрав, коли місто деокупували. Певно, не встиг той переправити Арчі до себе додому. Був птах живий та неголодний, мабуть, зрозумів, що там треба язика тримати у дзьобі, – засміявся Ілліч. – Але тепер інша біда. Він такі матючіння гне російською, що ото «ла-ла-ла» дитячим садочком здається.

– От же ж, клята р*сня, такого птаха спаплюжили, – зле сказала Ольга. – Так а чого ви до нас, у вас там бомблять?

– Бл*ть, бл*ть, бл*ть, – радісно закричав папуга, почувши знайомі звуки.

Ілліч почервонів і сказав:

– От, чуєте…