Кажуть, в одну вирву бомба двічі не падає. Але інколи всесвіт, певне, про це забуває, нагадуючи про події, які хотілося б забути. Або повертаючи в точку випробувань, які дивом вдалося пережити. Щоб знову вижити у черговій спіралі великої історії…

ІННА. ЗАПОВНИТИ ПОРОЖНЕЧУ

Наша зустріч з Інною Затолокою просякнута символами часу, які неможливо не помітити. Власне, як і вся її родинна історія, що протягом століття сповнена ледь не містичних повторень. У нас є тортик, але нема на чому приготувати каву, ми розмовляємо при світлі настільного ліхтарика – вже три години її район гарчить у темряві різноголосими генераторами. Наслідки масштабного обстрілу. Київ. Осінь 2025…

На диван для розмови вмощується старенький тойчик. Ще один, теж літній рудий акіта, спілкуватися не бажає – йому, вивезеному з Маріуполя пораненим і контуженим, згадувати про це не хочеться.

– Це ті, кого я змогла вивезти. Їх було більше, я підбирала, лікувала, рятувала, – каже Інна. І я не наважуюсь запитати, що сталося з іншими.

Ми сидимо вдвох. Мама Інни, пані Люба досі працює: у столиці є багато роботи для вчительки на пенсії. Син – у відрядженні. Та й сама Інна щойно повернулася в країну – вона працює гідом на екскурсійних турах до Європи.

– Уперше «після» повезла групу 15 червня 2022 року – до Греції. І була вражена: здавалося, цих людей війна взагалі не торкнулася, у той час, як я просто виповзала з пекла. Зараз зовсім інакше. Люди їдуть із іншими очима. Вони майже усі когось втратили: рідних, друзів, знайомих, сусідів, колег. І кажуть: життя – спалах, його треба жити, скільки є. І ці порожні очі…

Тепер їздять чинні військові у відпустці, ветерани з інвалідністю, мами везуть дітей на море – війна існує все їхнє життя, то що їм, моря не бачити? Такі поїздки для Інни цінні спілкуванням, можливістю почути та підтримати інших, а також дати ради собі, утримуючи родину. А ще – спробувати допомогти хоч комусь оживити очі спогадами про мандри.

ПАНІ ЕЛЬВІРА. ВИЖИТИ

Ельвіра Борц – рідна тітка Інни по батьковій лінії. Коли росіяни почали масовану атаку на Маріуполь, їй було 86 років. А коли німці зігнали усіх євреїв за 20 кілометрів від Маріуполя, на Агробазу, їй виповнилося лише шість. Там, на Агробазі, залишилося 27 родичів маленької Ельвіри. Знищені цілими сім’ями – від немовлят до глибоких старих.

– Бабуся, мама тітки та мого батька, була українкою. А дід – єврей. Моя родина на той час жила біля залізничного вокзалу, там була така собі єврейська комуна. Німці лютували з перших днів. Щоб не витрачати патрон, немовля взяли за ніжки і головою – об кут дома. Мати дитини втратила розум і в такому стані написала заяву в поліцію, що у сусідів теж єврейське дитя живе, – переповідає родинну історію Інна.

Ельвіру почали переховувати, передавати з одного дому в інший. А тоді дід дав хабар наглядачам в іншому районі, і родина, переїхавши, начебто «зникла». А щоб хтось знов не виказав дитину, її спустили в земляну печеру. Коли звільнили Маріуполь, дівчинка була вже без свідомості, бо захворіла на тиф та була сильно застуджена. Єдине дитя з родини, яке вижило, у дорослому житті не змогла сама стати матір’ю – ті місяці в холодній печері далися взнаки.

– Мій батько, народжений вже після війни, давно помер, тож фактично я залишилася єдиною родичкою тітки, – каже Інна. – Її та дядьку Миколу, тітчиного чоловіка, 28 лютого я забрала у той наш родинний будинок, в якийсь колись перевіз мій дід свою сім’ю.

Жінка зізнається, що підсвідомо відчувала, що саме цей дім має захистити їх знову. Бо він став для них як свята земля. І якщо тут змогла розпочатися нова історія їхньої родини тоді, то невже сила поколінь не захистить зараз?

– У нас була їжа, дрова, вода. Ми, наївні, заклеїли вікна тоненьким скотчем, і сподівалися якось жити. В умовах постійної канонади, обстрілів, без світла, зв’язку, з двома майже лежачими старими, гріючись біля пічки та не миючись понад місяць, ми протрималися до середини квітня. Бо була на то причина, – каже Інна.

Пані Ельвіра вижила. Знову.

МАРК. ПОВЕРНУТИСЯ

Інна не виїздила з Маріуполя, бо там залишався її син. Марк, студент-заочник Одеської Національної морської академії, мріяв стати капітаном, як його батько та дід. 2021 року він пішов на строкову службу. Бо який же ж капітан, що в армії не служив?

Служити пощастило в частині, яка знаходилась неподалік їхнього будинку. Так Марк Затолока став «азовцем».

– Він розумний, знає кілька мов, має чітке бачення майбутнього та себе у ньому, – каже Інна. – Коли у місті почали «пакуватися» магазини, я спитала: синок, щось буде? А він мені, трохи самовпевнено: «Не панікуй, у моїй книзі життя нема сторінки про війну». Але виявилося, що ще як є. З початком великої війни він ще двійко разів до мене заїжджав. А 12 березня свій день народження – 20 років – він зустрів вже на «Азовсталі». Я його побачила за день до цього, про всяк випадок сказала, по яких адресах для нього є цивільний одяг. І пообіцяла, що його не кину, виживу сама і його витягну. Це таке, знаєте, вічне материнське.

Зв’язку з «Азовсталлю» майже не було, але одного разу хтось зміг додзвонитися і сказати, що Марка поранено. Легко, начебто, але материнське серце розривалося від відчаю та невідомості.

Наступного разу Інна почує свого сина, коли з «Азовсталі» виходили у полон. Марка утримували в колонії в Оленівці, й, дізнавшись про трагедію, що там відбулася, Інна ледь не втратила свідомість. Потім з’ясувалося, що за кілька годин до вибуху його перевели до Горлівської колонії, де теж було геть несолодко. Але він залишився живим. У листопаді 2022 року дзвінком з невідомого номера хтось привітав Інну з днем народження і святом, але вона не впізнала голосу.

«Мам, це я. З днем народження тебе. Мене обміняли, я скоро буду!» – саме на ці слова Інна, яка весь час полону сина виходила на акції, модерувала в інтернеті групу родичів полонених, шукала інформацію, комунікувала з чиновниками, чекала та сподівалася.

ДІД МИКОЛА. ВИВЕЗТИ

Двоюрідний онук Марк був трошки старшим за діда Миколу, який вижив у блокадному Ленінграді та пішов на війну «сином полку». Офіцер, орденоносець, все своє життя найголовнішою подією вважав період Другої Світової. А найсильнішою любов’ю – свою Ельвіру. В них не було дітей, але було багато спільного тепла і турботи. 2022-го йому було вже 96.

– Дідусь наш вже почав втрачати зв’язок з реальністю, хоча до останнього дбав про себе та дружину. Але він так і не зміг усвідомити, що з нами воює росія, – згадує Інна. – Казав: я чую бомби, а хто це на нас напав, німці? А дізнавшись, що росіяни, не вірив – як так?

Їхати з Маріуполя все ж довелося. Так сталося, що у будинку Інни час від часу переховувалися наші військові, які залишилися в оточенні. І саме тоді до них увірвалися окупанти. Минулося, бо їх цікавило спиртне, але вони пообіцяли, що завтра буде зачистка, тож, хочете жити – тікайте.

– Хлопці сказали, що будуть прориватися до своїх і можуть взяти нас із мамою. Але старі… то вже баласт. І тоді я зрозуміла, що усе маю робити сама, – ледь стримуючи сльози каже Інна. – Я мала сховану машину, яка дивом ще могла їхати. Ми завантажили старих, тварин і поїхали. Досі подумки повертаюсь до того моменту. Як можна було їх залишити та жити далі?

На шляху до волі Інна, як могла, використовувала діда Миколу. Його «блокадний статус» та офіцерське звання з медалями допомогли оминути не тільки приниження з обов’язковим вивертанням речей, а й фільтрацію.

– На блокпостах я показувала росіянам їхнього «земляка», який вже майже не рухався і не говорив. Бо я мала всіх вивезти живими. І така ось іронія, що «допоміг» мені, сам того не розуміючи, наш росіянин – дід Микола.

ЩО БУЛО ПОТІМ. ПІСЛЯМОВА

Вони доїхали до першого українського блокпоста. Інна з мамою плакали та обіймалися з воїнами з жовто-синіми шевронами. Дві загорнуті в ковдру старі людини на задньому сидінні були вже ледь схожі на живих. У Києві дідуся відправили у санаторій для ветеранів, щоб хоч трохи підтримати здоров’я. Дід Микола не дочекався повернення Марка з полону й помер 16 червня 2022 року.

Ельвіра Берц, дізнавшись про смерть чоловіка, зовсім перестала пересуватися самостійно. Жінку, офіційно визнану жертвою Голокосту, в цій війні підтримала єврейська організація «Хесед»: у перший день, як доїхали до Києва, вони отримали все, що було потрібно для життєзабезпечення. Майже перед смертю вона все ж зустріла онука, хоча одразу не впізнала – таким худим і змученим він був.

Марка Затолоку підлікували у військовому шпиталі, він пройшов реабілітацію та демобілізувався. Але залишається працювати в області безпілотних апаратів. Його тато, з яким він підтримує зв’язок й після розлучення батьків, воює з першого дня повномасштабного вторгнення. Інна здебільшого перебуває в турах в Європі, але вони з сином навіть не обговорюють питання виїзду з України. Бо, кажуть, тільки тут вони почуваються вдома.

До тортика додалася кава. Бо світло з’явилося. Світло завжди з’являється…