На початку повномасштабної війни багато мешканців Сходу та Півдня України, рятуючись від навали росіян, масово та стихійно переходили на українську мову. Часто-густо вона була схожа на суржик, незграбна, кострубата за стилем, але щира й усвідомлена. Українці, які на власному досвіді відчули всю жорстокість і підступність «братської любові», воліли відокремитися від всього російського, насамперед – від мови окупанта. Чому відтоді процес переходу на українську дещо сповільнився?
Пам’ятаю, як у жовтні 2022 року, прийшовши на відкриття центру підтримки переселенців у Чернівцях, я з подивом почула, як мешканці Сходу старанно намагаються спілкуватися солов’їною. Вони обнімалися, плакали, ділилися бідами, враженнями від пережитого і нехай через пень-колоду, але робили це переважно українською.
УКРАЇНОМОВНІ З НАРОДЖЕННЯ
Але справжній культурний шок я пережила під час екскурсії маріупольців по Тернопільщині та Франківщині, коли почула, як малі дітки спілкуються з батьками чистісінькою українською мовою. Я запитала в однієї з молодих мам, як їй вдалося навчити цього чотирирічного синочка. Та здивовано на мене подивилася й відповіла: «Я й не вчила. Просто ми в родині спілкуємось виключно українською, тож дитина російської навіть на знає». А потім додала: «А як по іншому? Війна. До того ж у нас татко в Збройних силах. А я займаюся волонтерством. Син з малих років росте патріотом».
За тиждень-другий вже в ботанічному саду Чернівців я з радістю спостерігала, як щебече українською дворічна Есфір – дівчинка з глибоко релігійної сім’ї з Донеччини. Для цієї малої ніколи не буде проблемою розрив між поняттями рідної мови та мови спілкування. Як і для трирічної Ганнусі, яка народилася на світ у холодному коридорі лікарні Маріуполя, коли російські військові атакували цей заклад.
Задля справедливості треба зазначити, що ті дітки не робили власного вибору на користь української. Його зробили дорослі: батьки, які з народження розмовляли з ними мовою, бо окупанти підштовхнули їх до такого рішення.
«КОЛИ УКРАЇНА – ЦЕ МИ»
А ось 20-річна Тіна з Макіївки прийшла до цього самостійно й усвідомлено. І зробила свій вибір у дуже несприятливих для цього умовах. Ще дев’ятирічною дівчинка зненацька опинилася не в українській промисловій Макіївці, а в гетто, яким правлять ватажки так званої «днр» та їх російські куратори. В її колись україномовному класі почали лунати російська мова і такі ж наративи, які вона чула й у своїй відверто проросійській родині. Але, як потім пояснювала Тіна, вона пам’ятала колишні уроки для молодших школярів «Я і Україна», які заклали в її серце і розум ідентичність, яка згодом допомогла розібратися в тому, що відбувається.
– Коли по місту були обстріли, я не дуже розуміла, як по нам може стріляти Україна, якщо Україна це ми, – каже Тіна. – Але ніхто із старших нічого не пояснював, бо взагалі тему війни в таких родинах намагалися переважно замовчувати.
У свій час ідентичність проросла і зробила свою справу. Спочатку Тіна, студентка російської філології, таємно через інтернет брала участь в українському читацькому клубі, а потім потай від батьків поїхала до України, з державних документів маючи лише свідоцтво про народження.
Нехай і з великими складнощами, але у неї все вийшло – Тіна оселилася в Харкові, живе дуже активним громадським життям і спілкується виключно українською.
– Готуюся вступати наступного року в університет, і точно не стала б вивчати російську філологію. Оточення у мене повністю україномовне, бо культурний, мистецький і свідомий двіж у Харкові об’єднує саме таких людей. Ми з друзями займаємося реконструкціями середньовічних подій, а ще волонтеримо – минулої зими колядували й зібрали 20 тисяч гривень на ЗСУ.
«Я З НИМИ БАЛАКАЛА УКРАЇНСЬКОЮ. А ВОНИ МЕНІ: ЛЄНКА, ТИ – УКРОП»
Олена – мешканка одного з сіл Каховського району Херсонської області – зона завжди спілкувалася чи то суржиком, чи то місцевою говіркою, колоритно жонглюючи українськими та російськими словами.
На початку окупації Олена була «була партизанкою» – стежила за пересуванням механізованих російських колон і повідомляла про це братові на «велику землю». Окупантам подобалася ця гарна, балакуча та усміхнена українка, хоч вона й не боялася озвучувати своє ставлення до так званої спецоперації. Але одного разу вони уважно на неї подивилися й кажуть: «А ти, Лєнка – укроп!». І та зрозуміла: треба терміново виїзджати.
Наразі вона мешкає у буковинському селі, своїм прикладом демонструючи взаємопроникнення мовних традицій географічно віддалених регіонів. Її співуча південноукраїнська мова збагатилася діалектизмами місцевої говірки, що надає Оленчиним розповідям ще більш самобутнього колориту.
РОСІЙСЬКА ХІБА ВДОМА
Оленина тезка і землячка з обласного центру – успішна підприємниця і спортсменка. До повномасштабної війни здебільшого спілкувалася російською. У тривожному сусідстві з окупантами і колаборантами Олена прожила більше року, щоразу здригаючись від дзвінка у двері. А коли відчуття небезпеки стало зовсім нестерпним, разом із родиною покинула Херсон і опинилася на Заході України.
Зараз її чоловік служить в Збройних силах, син ходить до місцевої школи, де всюди – державна мова. Російську тут сприймають як ворожу, до неї нульова толерантність. Хлопчик пережив перехід швидко, а от мамі, яка працює тренером у спортивному закладі, важко. Вона часто помиляється, насилу згадує потрібні слова, іноді складається враження, немов би Олена користується не українською, а якоюсь іноземною мовою.
Однак із кожним днем її словниковий запас росте й жінка почувається все більш комфортно. Щоправда, вдома вони з сином продовжують розмовляти російською – можливо, не тільки тому, що так легше, а просто звичний спосіб спілкування нагадує про втрачену домівку з її затишком і традиціями.
ХОРОШІ ЛЮДИ ЗАВЖДИ НАДИХАЮТЬ
Пані Ірина наближається до пенсійного віку, але досі жвава і непосидюча, мов дитина. Колись вона мріяла бути актрисою, але батьки, робітники одного з промислових підприємств Нікополя, вважали, що то дурниці, донці треба мати «нормальну» професію. Тож Ірина вивчилася на вчительку молодших класів, а згодом стала працювати з дітками, що мають особливі потреби, бо таким народився її син.
Як і більшість мешканців Дніпропетровщини, сім’я Ірини спілкувалася російською. Але все змінив 2022 рік. Опинившись на заході країни, Ірина продовжила свою діяльність у інклюзивній освіті, але тепер і вдома, і на роботі принципово спілкується виключно українською. І це їй, до речі, дуже добре вдається. Ніякої ностальгії по мові дитинства Ірина не відчуває, іноді навіть задиркувато поправляє місцевих, які за старою звичкою блукають між суржиком і російською.
Так само органічно українська увійшла в життя колись російськомовної художниці з Харкова Тетяни. Як і всі переселенці, у безпеку вона приїхала глибоко психологічно травмованою. Більше року знадобилось, щоб якось оговтатися, і тепер Тетяна виконує на Тернопільщині різні творчі проекти. Для неї перехід на українську – не вимушений крок, а абсолютно природний процес, що дозволяє бути в гармонії зі світом.
– Тут такі хороші, добрі люди! Вони завжди мене надихають, – каже Тетяна.
ВПЛИВ РОДИНИ
Багато важить вплив сім’ї. Для прикладу візьмемо збірну маріупольско-чернівецьку родину Максимюків. Світлана та Костянтин познайомилися у Прип’яті, коли обидва працювали на будівництві АЕС. Майже все життя прожили в Приазов’ї, народили дітей, дочекалися онуків, а весною 2022 року перебралися на малу батьківщину чоловіка. У цій родині завжди спілкувалися тільки українською мовою, молодше покоління її ввібрало, як то кажуть, з молоком матері. До речі, онуки-близнюки вже під час великої війни вступили у військовий виш, закінчили його та зараз зі зброєю у руках захищають Україну.
Але частіше буває так, що хтось у сім’ї вже перейшов на українську, а хтось – ще ні. Так, переселенка з Донецька Оксана активніше користується мовою, ніж її чоловік, бо вона – громадська діячка, а він – комп’ютерник. Тому з донькою-підлітком Оксана постійно спілкується українською, а з чоловіком інколи переходить на російську. Хоча він і сам майже перейшов на неї три роки тому, але швидко «втомився» відшукувати в голові слова й слідкувати за вимовою.
МОВНА СТІЙКІСТЬ
Дійсно, доволі велика частка переселенців, яка 2022 року в емоційному пориві намагалася публічно засвідчити свою українськість, з часом «здулася» разом із надіями на швидке повернення додому. Сподівання розтанули, поступившись місцем розчаруванню й депресії.
Психологи коментують цей факт, як відкат через невиправдані очікування. Коли люди щось роблять імпульсивно, ситуативно, а не через глибоке внутрішнє усвідомлення, ефект зазвичай короткочасний.
Періодично «втомлюватися» від мови, яка не є рідною, особливо на тлі тривалого стресу та постійних загроз – це абсолютно нормально явище. Коли нам лячно, тривожно, у нас вимикаються мовні центри, тому ми будемо переходити на мову, яка заощаджує сили. Якщо пережити всі фази з падіннями, то наступною буде фаза мовної стійкості. І це стане важливим етапом внутрішньої перемоги.
Світлана РОЙЗ, дитяча сімейна психологиня, письменниця:
– Раніше була впевнена, що не зможу перейти на українську мову, але після 24 лютого зрозуміла, що інакше просто неможливо. Я тілом відчула, що якщо я розмовляю в публічному просторі російською – це підживлює ворога. Я не хочу, щоб саме мене «освобождали». Відчула, що мова – теж зброя. Мій перехід на українську був швидким і усвідомленим. Але непростим.
В соціальній психології є фази переживання травматичної кризи у суспільстві, перша фаза – героїчна. Якраз багато хто від початку великої війни саме на цій фазі перейшов на українську мову, адже це давало відчуття сили, згуртованості та енергії. Потім настає етап «відкату», коли швидко приходить втома від української. Це період намагання відчути контакт із тією реальністю, яка була до війни. І тимчасовий перехід на російську мову на цьому етапі – це ніби зробити крок назад, відчути опору і знову йти в українську мову. Далі буде стрибок вгору, певний злет, коли ми відчуваємо, що все можемо. Потім може накопичуватись втома й знову буде відкат, але після цього настане фаза, коли точно усвідомлюєш, що вже не повернешся назад до російської мови.
Коли ви навчаєтеся української, чи вимагаєте, щоб хтось переходив на неї, будь ласка, пам’ятайте, що нічого не може просто зникнути – людина не може відмовитись зовсім від тієї частини ідентичності, яка сформувалася за багато років. Тут важливо домовитися з собою, щоб моя російськомовна частина не стала внутрішнім винищувачем, який хоче повернути все назад.
Психологічний бар’єр пов’язаний не лише з мовою, він виникає перед будь-чим новим. Людина змінюється, коли переходить на іншу для себе мову, тому бар’єр може бути пов’язаний якраз з опором цим змінам.
Особисто я працюю зі своїми бар’єрами так, що просто пірнаю в те, що для мене може бути складним. Комусь може допомогти співання пісень або читання віршів. Я взагалі призначаю вірші як рецепт від психолога, бо вони впливають на наші стовбурові структури мозку, тому ми сприймаємо мову одночасно і на біологічному рівні.
І головне – треба дозволити собі «свято помилок», коли ми можемо визнавати свої помилки та сміливо про це говорити. Якщо ми дозволимо собі сміятися над собою, поруч із нами люди дозволять собі бути вільнішими. Це теж досвід героїзму – залишаючи за собою право на помилку, ми залишаємо за собою право бути живим. Бо, якщо я ідеальна людина, то я – пам’ятник, а пам’ятники не розвиваються і не відчувають.
