Наталя Троян, яка була змушена покинути домівку і господарство в донецькому Нью-Йорку, розповідає про справжні дива, які допомогли їй та її рідним залишитися живими та спроможними. Варто було тільки слухати «натяки» долі і швидко реагувати. На Полтавщині, де велика фермерська родина знайшла хату під виплату, вже кипить робота – опанування нового бізнесу з птахівництва та м’ясопереробки дозволяє впевнено готуватися до передсвяткових продажів.
ТРИ МІНИ ВЛЕТІЛИ, АЛЕ НЕ РОЗІРВАЛИСЯ
– У нас було шість корів, п’ять свиноматок. А ще 12 гектарів землі, де ми сіяли зернові: пшеницю, ячмінь і люцерну на корм коровам. Була теплиця 3 на 10 метрів, а велику ми тільки почали будувати, заклали фундамент – планували серйозно займатися полуницею, овочами й зеленню. Мали трактор, мотоблок, садили десь 40 соток картоплі, ще 20 соток землі залишали під овочі, – розповідає пані Наталя про своє господарство у Нью-Йорку на Донеччині.
Жінка згадує, як у перші місяці великої війни вона попри все саджала городину навколо закопаного танку й годувала під обстрілами свиней. Каже, навіть тоді не могла дозволити, щоб земля простоювала без господарювання.
– Пам’ятаю: я малину чистити вийшла, часник та цибулю саджу, біля теплиці пораюся, а вони стріляють з усіх боків. Падаю, бо, звісно, страшно. Хлопці кажуть: ти що, дурна, ми в окопах ховаємося, а ти прямо на городі? Як же ж, кажуть, треба ту землю любить, щоб прямо отак! – згадує Наталя.
Незважаючи на те, що господарювала родина практично на нульовій позиції, залишати дім довго не хотіли. Аж поки не прилетіло три міни. І жодна не розірвалася!
– Я вважаю, що так нам Господь дав час. Одна влетіла в кухню, одна – сину в спальню під стіл, ще одна політала по хаті та вилетіла на поріг.
В евакуацію родина зібралася швидко: випробовувати долю ще раз вони вже не планували. Тим більше, що син закінчував одинадцятий клас, а в підвалах, без світла та інтернету вчитися було неможливо.
Корів віддали родичам, які жили трохи далі від лінії фронту. Свиней вже не було – під час однієї з атак снаряд влучив у сарай. Згодом рідні пороздавали й тих корів, птахи теж розбіглися після руйнування приміщень…
– Кажу: ви як хочете, а я забираю свій інкубатор. Разом із ним ми з чоловіком ще встигли завантажити пралку, мікрохвильовку та пічку газову. Потім під час затишшя він вивіз ще мотоблок. Це весь наш «скарб», що залишився з великого господарства.
Коли виїжджали, Наталя разом із сином потрапили під обстріл, але і тут дивом вціліли. Їхали каже жінка, навмання: ні рідних, ні знайомих на Полтавщині вони не мали. У селі Зуївці Миргородського району майже випадково знайшли житло, власниця якого зголосилася отримати за хату та землю не усію суму одразу. І тут знов почалися чергові дива…
ЧАРІВНИЙ ІНКУБАТОР
– Приїхали ми 15 травня, і до 1 червня вже 17 соток городу ми з кумою та дітьми обробили: з цілини перетворили на акуратний город, де висадили розсаду. Помідори та огірки ми торік їли раніше, ніж чоловік, який залишався певний час у Нью-Йорку – так там ту розсаду у березні садили.
Син вступив до Полтавської політехніки, а донька у вересні народила батькам другу онуку. Сама пані Наталя їздила до Кременчука на курси з пошиття одягу, де за умовами проєкту отримала швейну машинку. Тож тепер може й пошити постільну білизну, й щось полагодити з одягу. Але ж коли звикла до фермерського життя, щогодинно наповненого роботою, то будь якої діяльності буде малувато. Тож жінка пішла працювати до місцевого магазину «Оптовичок».
І час від часу з надією дивилася на свій врятований інкубатор.
– У магазині я заробила собі на брудера – це такі ясла для виведених в інкубаторі птахів. Купила клітку на 50 бройлерів і нарешті посадила в інкубатор яйця… А потім ще гусей, якими ніколи не займалася. Двадцять три штучки я виростила тих гусей – вперше у житті!
Наступний експеримент був з перепелами. Їх Наталя теж раніше не тримала, а зараз перепели вже несуться, як і десятки курочок, що вилупилися в інкубаторі на Полтавщині.
– Не повірите – в мене зараз ще й 19 фазанів! Звісно, ми їх також ніколи не вирощували. Але у нас на Донеччині фазанів багато: вийдеш на город, а вони бігають – красиві такі! А тут жодного немає. Тож ми з чоловіком вирішили розвести тут фазанів: будемо вирощувати й випускати до лісу. Мрія у нас така, щоб потім селяни чи мисливці вихвалялися, що до них он скільки фазанів переїхало разом з переселенцями з Донеччини!
ГРАНТ ПІД ЯЛИНОЧКУ
Половину пташенят Наталя Троян продає, а скільки треба – залишає на вирощування. Позаяк їздити торгувати просто м’ясом птахів до міських ринків – невигідно, фермерка вирішила, що бізнес має розвиватися, щоб покупці знаходили на її прилавку все, що бажали б бачити на своєму повсякденному чи святковому столі.
– Щоб їхати за 30 кілометрів у місто, потрібно мати великий асортимент продукції. То я розрахувала, що маю закупити обладнання для переробки м’яса. Щоб запитали в мене про продукцію, а я: ось, будь ласка, тушкованка з різного виду птиці, ось вам згущене молочко домашнє, ось – копчена курочка, – дуже смачно розповідає пані Наталя. – Мені була необхідна фінансова допомога, бо потрібні були й автоклав, і коптильня, сушарка та вентилятор у курятник, пічка для опалення, щоб вирощувати птахів і взимку…
Пані Наталя зареєструвалася для участі у проєкті «Час діяти!» від ГО «Студія громадських жіночих ініціатив» і напередодні новорічних свят сталося ще одне диво – вона отримала грант на розширення бізнесу.
– Дуже вдячна організації, що теж з нашого Нью-Йорку, та її керівниці Тетяні Красько за натхнення та допомогу. Я пройшла усі тренінги, консультації, захистила перед комісією бізнес-проєкт і отримала обладнання, яке мені вже зараз дозволяє готуватися до великого передсвяткового розпродажу.
Пані Наталя мріє, щоб сімейний бізнес знов став потужним, а кожному члену родини знаходилася б робота, аби не треба було нікуди їздити «на заробітки».
– А ще я мрію, щоб усі хлопці та дівчата, які зараз захищають нашу Україну, повернулися з Перемогою до себе додому, до мирної праці. Щоб у кожній хаті було свято, і було чого смачного до святкового столу.
