За даними міжнародної організації Handicap International, на початок 2026 року близько 300 тисяч українців отримали поранення внаслідок війни. Не менше 10% з них призвели до ампутацій кінцівок. Кожен із таких постраждалих має пройти важке тривале лікування та фізичне відновлення. А ще – пережити глибоку моральну травму бо життя повністю змінилось, але ж у ньому треба знайти місце. Михайло Бакалюк уже майже три роки на цьому шляху і готовий ділитися власним досвідом, як із інваліда, що має безліч обмежень, перетворитися на людину з посттравматичним зростанням і активним способом життя.
ПОКЛИК КРОВІ
Михайло Бакалюк народився та виріс на Донеччині, в містечку Миколаївці Слов’янського району. Після електротехнічного коледжу займався сімейним бізнесом – невеличким продуктовим магазином. Із дитинства живучи в російськомовному середовищі, він намагався зрозуміти: чому його тата, який дитиною приїхав на Донеччину з Вінниччини, весь час називають бандерівцем? І чому турки-месхетинці, грузини, роми, болгари спокійно спілкуються рідною мовою, а українська з вуст українців викликає відверте дратування? 
Однак, помітив Михайло, з віком бабуся, що родом із Херсонщини, та дідусь із Приазов’я перешли на українську. Те саме він спостерігає й у батьків.
– Певне, коріння та кров нагадують про себе, – каже Михайло.
Із досадою він визнає, що певні сили вперто нацьковували один на одного східняків і західняків, готуючи події, які розпочалися 2014 року. І хоча на той час Михайло вже давно жив і працював на Київщині, він згадує біль, який відчув від захоплення росіянами та їхніми посіпаками Криму та частини Сходу, в тому числі рідних Слов’янська та Миколаївки.
– Брат був мобілізований 2015-го, а я, як молодший, залишився на господарстві. Потім АТО переросло в ООС, війна заморозилася, і якось непомітно ми дочекалися 2022 року, коли разом із повномасштабною агресією прокинулися як нація.
ХТО МУСИТЬ ЗАХИЩАТИ МЕНЕ, СІМ’Ю, КРАЇНУ?
24 лютого Михайло, тоді керівник проєктів та програм матеріально-технічного забезпечення, виїхав у відрядження на Харківщину. Збирався й на Донеччину – провідати батьків. О п’ятій ранку на заправці в Ірпені, де жив з дружиною, почув тривожні чутки, що швидко отримали підтвердження.
– Синку, не їдь до нас, бо почалося, – зателефонував з Миколаївки батько. Щоб гуртом вирішити, як діяти далі, Михайло поїхав до брата в село Дмитрівку сусідньої Бучанської громади. На дорогах уже були шалені затори, на заправках – черги, з боку Ірпеня чулися вибухи, над Гостомелем кружляли літаки.
Михайло записався в Дмитрівську тероборону, що являла собою «партизанів з цивільними рушницями». Із такою зброєю проти танків не попреш, і в березні надійшла команда відходити. Брати зібрали жінок з дітьми та вивезли на Житомирщину, де в перші ж дні стали на військовий облік.
– Спершу воювати знову пішов брат, бо він атовець, має бойовий досвід, потім – його син, який шість років прослужив по контракту в Нацгвардії. Вирішили, що я поки трошки займуся волонтерством. Але мене мучило питання: а хто повинен захищати мене, мою сім’ю, дім, країну? Невже якісь штучно створені для війни хлопці? І я почав шукати підрозділи, до яких хотів би піти. Друг порадив: «Створюється 47-й батальйон «Маґура», давай туди».
Михайла взяли гранатометником, і після навчання він поїхав на Світлодарську дугу. Потім батальйон «Маґура» стрімко виріс до бригади, а підрозділ Михайла готували для контрнаступу на Запорізькому напрямку, де за півтора роки окупації росіяни встигли добре окопатися та «удобрити» поля мінами.
На одну з них, протипіхотну, Михайло й наступив, коли замикав групу, що йшла на позиції міняти побратимів. Уже на ношах він подивився на годинник: 17:30 13 червня 2023 року.
БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ
Уже на другий день після ампутації Михайло прагнув устати «на ноги», оптимістично сподіваючись, що на операції, загоєння, формування культі, лікування антибіотиками і цілим рядом препаратів піде не дуже багато часу. А тоді – вибрати протез, навчитися на ньому ходити, і він знову стане активним і мобільним.
Але не все так сталося, як гадалося. Михайло був терплячим та цілеспрямованим пацієнтом, але дуже страждав від фантомних болів, які супроводжують подібні травми. Його не полишала думка, що знеболювальні, які надають пораненим, приносять не стільки користі, скільки шкоди. І він долучився до дискусії з використання медичного канабісу, яка тривала в Україні ще з 2016 року. Прямо з лікарняного ліжка Михайло Бакалюк звернувся до президента України, кабміну та Верховної ради, народних депутатів із закликом терміново прийняти необхідний закон. 16 лютого 2024 року завдяки активній підтримці законопроекту українським суспільством закон нарешті набув чинності.
Щоб пройти безоплатне первинне протезування за державною програмою, Бакалюк самостійно поїхав за 500 кілометрів до Одеси! І каже, жодного разу про це не пожалкував. Але фізична реабілітація тривала довше, ніж він сподівався.
– Цей процес потребує великих зусиль і підготовки. Елементарні вправи по зарядці та аеробіці, фізичне навантаження з вагою, балансування на опорній нозі, на спеціальний гумовій підставці
Майже з перших днів у шпиталі Михайло почав вести активне публічне життя у соцмережах, намагався бути у центрі уваги, щось писати, жартувати, з гумором розповідати навіть про фантомні болі, які жалять його, як тисячі скажених бджіл. Звертаючись до бійців із ампутаціями, Михайло завжди наголошує: замість того, щоб відкривати у соцмережах збори на протези, краще звертатися до відповідної державної програми.
– Бійці мають знати свої права і ефективно ними користуватися. Мій перший протезист якось спитав мене: «Михайло, а ти до поранення бігав? Ні? То вже й не будеш». А я не просто бігаю – літаю з протезом.
І справді, небагато навіть цілком здорових людей рухається настільки ж потужно, як Михайло Бакалюк.
З жовтня 2025 року він є радником Ірпінського міського голови з питань безбар’єрності та соціальної підтримки ветеранів. Потроху практикує викладацьку діяльність – читає лекції на теми реабілітації у Чернівецькому університеті. Є амбасадором БО БФ «Protez Hub», співзасновником проєкту VYMIR з розвитку культури безбар’єрності та етичної комунікації, підтримує програми працевлаштування ветеранів – бо коли людина припиняє відчувати себе потрібною, її рух зупиняється, а психіка починає обертатися навколо болю.
– Я по собі скажу – змінюється тіло, його біомеханіка, центр тяжіння, баланс. Змінюється відчуття простору, на звичайні справи ми втрачаємо втроє більше енергії та часу. Для нас одягнутися – зусилля, вийти з дому – теж, дістатися якогось місця –взагалі повний треш. Але ми щодня це долаємо. Кожний крок – розрахунок, контроль і додаткові зусилля. І тому ми більш зосереджені, стійкі й витривалі. Кров після ампутації рухається швидше, саме тому ми краще відчуваємо життя, бо знаємо його ціну.
МИ Є СВІТЛО
Михайла називають «людиною з ПТЗР» (посттравматичним зростанням, – ред) та «туристом на протезах». Між тим, туризмом та спортом Михайло зайнявся зовсім недавно – лише з початку 2026 року, коли перебував у зимовому таборі Ліги Нескорених.
Карпати подарували тишу, концентрацію та відчуття сили природи, табір – роботу з реабілітологами, ерготерапевтами та інтенсивні тренування з адаптивних видів спорту: лижі, біатлон, плавання, стрільба з лука, настільний теніс, кросфіт. А свій перший вихід на ковзанку Михайло порівняв із «прогулянкою» запорізьким степом влітку 2023-го: «Не зробивши кроків, не здобудеш волю».
– Життя складається з моментів. Чим сидіти та дивитись на світ через віконце, я ліпше подарую дітям мить радості, про яку вони будуть згадувати та розповідати своїм дітям. Не хочу, щоб єдине, що вони змогли пригадати: «Ваш дід Міша втратив ногу на війні та жив із протезом». Нехай краще буде так: «Він не просто жив. Він і інших учив жити з протезом і сприймати себе без ноги». Відсутність кінцівок – у нас в головах, наявні обмеження – теж. Емоції – це те, що в нас не відібрати ніколи, навіть позбавивши світла і тепла. Бо ми самі є світло, ми самі є тепло.
