Він першим розповів сучасним українцям про Україну. Його книга «Україна: Історія» стала головним підручником для покоління 1991 року, яке пережило падіння комуністичної системи та розпад СРСР. Студенти читали її по черзі, вона розходилася у ксерокопіях, та й на них попит був колосальний. Видавництво видавало її знову і знову, врешті-решт, вийшло мільйон примірників! Русь, Козаччина, Мазепа, Руїна, «Весна народів», визвольні змагання 1918-1920 років вперше поставали для нас саме у переказі Ореста Субтельного.

Мама Ореста Субтельного – львів’янка з Левандівки роду Пазуняк. Батько був родом із Тернопільщини, навчався у Львові, потім працював у Польщі. Там у Кракові, окупованому Третім Райхом, і народився 7 травня 1941 року майбутній український історик.

Війна визначила долю переселенців. 1949 року Орест Субтельний разом із батьками емігрував до США. Займався футболом, дуже пристойно малював. Маленький упертюх захопився грецькою, згодом скандинавською історією, був активним учасником українського Пласту. У сім’ї берегли українську мову, ретельно дотримувалися українських традицій, тож недивно, що коли Орест вступив до університету, полем його наукових інтересів стало минуле України.

Закінчив Субтельний Темпльський університет у Філадельфії, але місцем становлення для нього став Гарвард. Тут 1973 року він отримав ступінь доктора філософії, захистивши дисертацію «Неохочі союзники: Пилип Орлик та його стосунки з Кримським ханством і Османською імперією». Тут він розпочав викладацьку кар’єру, яку завершив вже у Канаді.

До написання книги з історії України Орест Субтельний готувався, ще будучи аспірантом. Укласти її зрештою спонукала конкретна подія – народження сина: «Коли 1985 року народився мій син Олександр, я вирішив, що час настав. Свою працю я присвятив українцям, які виїхали з Батьківщини, але ніколи її не забували», – згадував Субтельний у своїх нечисельних інтерв’ю.

Спогадів він не залишив, тож саме з інтерв’ю ми змушені здобувати інформацію про те, як відбувалася робота над книгою: «В неї я вкладав душу (хоч це є недоречним для професійного історика) та свої почуття історії українства. Я хотів пояснити синові, чому ми, розмовляючи українською мовою та культивуючи все українське, опинились в Канаді, а Батьківщина – Україна десь за океаном. Нас вчили, що емоційність історикові заважає. А я відчув, що мені це допомагало. Я – виходець з української діаспори, і батьки виховали в мені почуття, пов’язані з Україною. Власне цей емоційний зв’язок і спонукав мене до написання історії. А досліджуючи історію України, я переслідував також мету зрозуміти й себе. Бо як історик я був по один бік, а як українець – по інший».

Праця «Україна: Історія» була вперше опублікована 1988 року видавництвом Торонтського університету. Її було визнано однією з найбільш впливових і важливих книжок, що були видані Університетом Торонто за 100 років його існування.

Утім, критики у своїх оцінках розійшлися. Одні називали роботу Ореста Субтельного інтелектуальною революцією. Інші вважали, що історик написав своєрідну казку про Україну, якої не існує.

«Історія України – це історія бездержавної нації, – пояснював Субтельний. – Бо історії, як правило, завжди були пов’язані з державами, з політичними центрами. Були такі часи, коли королі замовляли історію. Працювали відділи освіти, університети, які писали історію. А в Україні нічого подібного не було. Натомість оповідалася історія такого собі погано окресленого об’єкта. Дуже невизначеного, нечіткого… Хоч би взяти громадянську війну, те, яких помилок припустилися українські політики того часу. Я багато роздумував, чи повинно було статися саме так, а не інакше».

Субтельний і сам свого часу не був певний, що Україна має майбутнє: «Пам’ятаю, 1979 року приїхав до Києва, подивився і подумав: тут нічого не буде. Цілковите пригноблення: політичне, національне, культурне. Мабуть, це далося взнаки, коли я писав про той період у своїй «Історії».

Але вже наприкінці 80-х років в Україні відбувалися бурхливі процеси, пов’язані з перебудовою, «плюралізмом» та «гласністю». А отже, ідея надрукувати працю в Україні, для українського читача, здавалася перспективною. Втім, протягом 1989-1991 років в Києві все ще вагалися.

«Задовго до путчу книга перекладалась і от-от мала виходити. Але 19 серпня 1991 року – так, саме в день путчу вирішувалася доля книги – мені віддали готовий рукопис українською мовою і порадили краще вибути в Канаду. Мені відняло мову. Я декілька днів зачекав. І вже 24 серпня до мене просто прибігли з проханням якнайшвидше видати книжку».

Так в перші місяці своєї незалежності Україна побачила історію України Ореста Субтельного, видану накладом 5 000 примірників. 

До певної міри в тому, як це сталося,  зіграв роль випадок. Але лише до певної. Бо автор був досить впертий у своєму бажанні видати свою книгу саме в Україні. Недарма поет Іван Драч казав про нього: «Орест Субтельний – чоловік ретельний».

«Мені ніхто ніколи не платив. Десь на початках дали книжки. Коли ми вели попередні переговори з видавцем, то було вирішено, що весь гонорар має йти на допомогу дітям Чорнобиля», – згадував Субтельний.

Він і надалі брав участь у просуванні Україні в світі, однак робив це скромно й без вип’ячування. Роками із задоволенням працював над проєктами разом із Дипломатичною академією України в Канаді. До цього його також підштовхнув син, який сказав: «Книжки писати – це добре, але треба щось конкретне робити». Опікувався перспективами діаспорянської молоді, зокрема збереженням української в іншомовному середовищі: «Четверте-п’яте покоління діаспори навчити української мови дуже важко. Молоді люди будуть танцювати, їсти вареники, а вчити мову – ні. Особливо ті, що живуть у місті. Дещо допомагає церква, але навіть там молодь просить, аби богослужіння вели двома мовами – українською та англійською».

Його дружиною була українка Марія, чия мама також дотримувалася національних традицій, як і мама Ореста. Однак він визнавав, що перебуває у певному конфлікті: «Я є класичним прикладом діаспори: ні тут, ні там. Це моя особиста проблема – не так моїх батьків, бо вони точно знали, що вони українці. Я виріс у західному світі, знаючи, що я звідси. А тут відчуваю, що я звідти. Це є типове явище політичного емігранта».

Щодо перспектив України Орест Субтельний мав ясне бачення, особливо після Помаранчевої революції: «Майбутнє України я бачу лише позитивним. Вам нікуди від того діватись – адже ви хочете жити, як усі нормальні люди, як цивілізований світ. Особливо молодь. Тож у майбутньому Україна неминуче стане високорозвиненою державою».

Він не став, як можна було б подумати, національним героєм України. Його іменем названа лише одна вулиця в Україні – в Оболонському районі Києва. Це сталося вже після смерті історика в 2016 році. Однак домайданному поколінню не треба офіційного вшанування, аби згадувати Ореста Субтельного з теплотою та вдячністю.