Що ми зазвичай маємо на увазі, коли говоримо про європейський рівень життя? Передовсім технологічно розвинені країни, розташовані на захід від України, де люди живуть у комфорті й під захистом законів. Так ми уявляємо собі Європу сьогодні. Але забуваємо, що підвалини цієї Європи колись були так само закладені, що називається, у нас під ногами. Адже Схід України вже був європейським півтора сторіччя тому, просто нам забули про це розповісти. Радянській індустріалізації ХХ сторіччя передувала індустріалізація європейська – пов’язана з капіталом із Бельгії, Німеччини, Франції, Британії, Голландії, Швейцарії.
Культуролог Дмитро Білько, який зараз на фронті, називає цей пласт нашої історії «європейською індустріальною Атлантидою у донецьких степах». Що про неї нагадує? Наприклад, бузок, що тепер є ознакою чи не кожного подвір’я, садів і скверів. А з’явився він на Донеччині разом із французами, їхніми грошима і технологіями. Ще – структура міського простору в Донецьку, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Макіївці та інших містах, яка організована за принципами промислових європейських міст.
Неймовірно, але футбол, велоспорт, кінематограф, трамваї, фотосалони, медицину, паркову культуру, оркестри, театри – вперше завезли сюди саме європейці, надавши їм статус розваг, більш-менш доступних не лише іноземним, а й місцевим працівникам.
На жаль, матеріальних пам’яток залишилося небагато. Те, що не знищив час, знищують росіяни, зокрема перетворивши на руїну архітектурну бельгійську спадщину Лисичанська. Зараз на лінію вогню Костянтинівка, яку колись називали десятою провінцією Бельгії. Тут була головна дирекція бельгійських заводів на Донбасі: скляних, цементних, металургійних. Саме тут, до речі, була створена перша футбольна ліга Донбасу (1913 рік) і стартували перші кубки.
– Потім більшовики говорили, що мало не в личаках прийшли до Костянтинівки й побудували тут промисловість, – обурюється краєзнавець Володимир Березін. – А насправді бельгійці вклали сюди мільярди. Кажуть, у Львові була європейська культура, а у Костянтинівці хіба не було?
Дійсно, тема іноземних інвестиції в Україну наприкінці ХІХ століття майже не досліджувалася. З промисловців був відомий хіба що Джон Х’юз, який заснував Юзівку, що потім стала Донецьком. Натомість просувався міф про індустріалізацію Радянським Союзом. Проте історія руйнує цей міф абсолютно.
А історія така, що приблизно від середини ХVIII сторіччя Європа пережила кілька хвиль модернізації. Зміни в економіці привели до колосальних змін у суспільстві, яке почало покладатися на прогрес у науці, техніці, медицині й культурі. Сама структура європейського суспільства остаточно перестала бути аграрною.
Колишня ж Російська імперія лише у другій половині ХІХ сторіччя ледь наблизилася до цієї фази, продовжуючи бути феодальною сільськогосподарською країною. За 20 років після поразки у Кримській війні 1856 року уряд спромігся спорудити у Катеринославській губернії (майбутні Донеччина і Луганщина) лише залізничну колію від Харкова до узбережжя Азовського моря та кілька малоприбуткових копалень.
Світова криза кінця ХІХ сторіччя пришвидшила процеси модернізації. Інтереси сторін, одна з яких мала багату на природні ресурси територію, а інша – технології, таки зійшлися в українських степах.
З кінця 1880-х – на початку 1900-х років європейці побудували десятки металургійних, хімічних, машинобудівельних підприємств і шахт та проклали сотні кілометрів залізничного сполучення. Дві третини міст Луганщини та Донеччини виросли з робітничих поселень при шахтах, заводах і залізничних станціях. Промисловий бум перетворив край, де у першій половині ХІХ сторіччя було лише 5 міст, на найбільш урбанізований регіон України.
А ще до 1920 року тут встигли виросли два покоління іноземних колоністів, які часто-густо укладали змішані шлюби, вільно розмовляли місцевою мовою та називали дітей місцевими іменами. За досить складних природних умов – коли влітку скажена спека, взимку заметілі й морози, відсутність доріг і багнюка навесні та восени – європейці намагалися відтворити звичний для себе триб життя. Спочатку блага цивілізації були доступні лише для невеликого кола колоністів, а згодом – для дедалі більшого числа мешканців робітничих селищ.
Для прикладу, ювелірні лавочки, що з’являлись в Юзівці, мали попит у «синіх комірців» з числа місцевого «середнього класу» – технічної інтелігенції. Жінки Бахмута одягались не гірше, ніж британські леді. А новинки у книжковому магазині Нью-Йорка з’являлися лише на тиждень пізніше, аніж в Парижі.
– Між європейським капіталізмом та російським – цивілізаційна прірва. Ми можемо порівняти поведінку бельгійських «капіталістів» Луї Ламбера, Поля Нобле та Джозефа Сізеле з російською дворянською земельною аристократією… Бельгійці будують надприбуткові заводи та робітничі селища. Навкруги них російські бізнесмени на підхваті. Заздрять. Створюють умови, щоб і собі щось урвать, – описує ситуацію краєзнавець Ігор Бредіхін. Дійсно, місцеві капіталісти охоче користувалися тим, що нові технології та устаткування не обтяжувалися податками і часто зверталися до іноземних фахівців і закупали в них обладнання.
Звісно, права місцевих робітників були значно вужчі за права й прибутки іноземних робочих, що працювали поряд із ними. Їхній гнів дуже вигідно був спрямований проти іноземної адміністрації підприємств. У подальшому саме через це більшовикам було досить легко знайти підтримку у цих районах.
На початку 1920-х років радянська влада «віджала» фабрики і заводи у колишніх власників та оголосила свою індустріалізацію. Але оскільки власного проєктувально-менеджерського досвіду більшовики не мали, довелося звертатися до класових ворогів – німців та американців (співпрацювати із французами чи бельгійцями не випадало, бо саме вони були найбільшими інвесторами «віджатих» підприємств). Завдяки подібній співпраці з’явився, наприклад, НКМЗ у Краматорську. Цей велетенський завод було зведено 1934 року за розробками американських інженерів на валюту, яка надходила головним чином від продажу вилученого в українських селян зерна. Така ж сама ситуація склалася і з маріупольськими заводами-гігантами – їх модернізували або будували з нуля саме американці.
Комуністи постаралися витіснити згадки про попереднє надбання європейців на Донеччині та Луганщині як суцільно експлуататорські й геть неприйнятні для радянської людини. А ми повірили…
