Полтавчанка Оксана Дмитренко так полюбила Схід, що тепер каже: «Не такі ми вже й полтавські, бо мама моя народилася в Луганську». З 2018 року Оксана служила в 56-й Маріупольській мотопіхотній бригаді, готуючи їжу для військових. Двоє з її синів пішли захищати Україну, один зник безвісті на Донеччині. Демобілізувавшись, жінка знову збирається годувати військових, цього разу виробляючи сухпаї на власному ветеранському підприємстві.
Яскрава, жвава, кароока Оксана народилася в селі Опішні Полтавської області. З дитинства мріяла стати співачкою, але мама казала, що в суворі 1990-ті треба більш надійна професія. Так дівчина опинилася в залізничному училищі, де отримала професію провідника пасажирських вагонів, яка певною мірою визначила її долю.
– Я тепер не дивуюся, що на практиці першими рейсами в мене були Полтава – Луганськ і Полтава – Маріуполь. В маріупольському потязі я познайомилася з майбутнім чоловіком, який проходив військову службу в Бердянську. Згодом ми побралися, але за три роки розлучилися, він – батько мого старшого сина.
Оксана знову вийшла заміж, і коли почалися події в Криму та на Донбасі, вона мала вже трьох синів і доньку. Всі разом займалися домашніми справами, танцювали, грали у футбол, почувалися єдиною міцною родиною. Донька Аміна гарно співала, і мати підтримала її мрію навчатися в музичній школі, а потім – у Полтавському музучилищі.
«ДЯКУЮ, ЩО ВИ НАС ЗАХИЩАЄТЕ!»
Коли 2018-го старшому Владиславу виповнилося 21 рік, до військкомату вони пішли вдвох.
– Я сказала йому: «Якщо ти йдеш, то і я». Бо це ж не просто служба, це війна, і якщо моя дитина вирішила брати в цьому участь, я не можу бути осторонь.
Однак разом служити не вийшло. Сина відправили до навчального центру, а Оксану взяла на службу Маріупольська 56-та бригада. Молодших дітей жінка розподілила по родичах і поїхала на буремний Схід.
У частині, яка головним чином перебувала на Покровському напрямку, полем бою жінки була кухня. Готувати довелося і в зручних стаціонарних приміщеннях, і на цеглинах у сильний мороз. Особливу увагу Оксана приділяла тим, хто має проблеми зі здоров’ям, і молодим бійцям.
– Вони для мене як діти, яким не вистачає маминої турботи. Я з радістю годувала їх, сподіваючись, що хтось десь нагодує й моїх.
За рік Оксана орендувала будинок у селі під Покровськом і забрала з Полтавщини молодших синів – 15-річного Юрія та 12-річного Ярослава. Військових тішило, що поруч діти, а хлопчики вважали, що вони на службі та охоче допомагали мамі готувати: чистили картоплю, варили кашу, а ще навчались надавати першу медичну допомогу. Аміна приїздила та влаштовувала для військової частини концерти.
Оксана збиралася викупити орендований будинок – так їй припав до душі Схід.
– На Полтавщину мене вже нічого не тягнуло. А тут дуже подобалося: природа подібна нашій, люди – теж. Запам’ятався один зворушливий випадок. Після повернення з Покровського напрямку ми зайшли на пункт постійної дислокації в Маріуполі. Сіла я в трамвай, вечір, людей в салоні небагато. Підходить до мене бабуся, обійняла голову й каже російською: «Дякую, що ви нас захищаєте!». Вона вийшла, а в мене сльози градом, так розчулилася!
«ВАМ ТУДИ НЕ МОЖНА»
2021 року на початку грудня, не питаючи ні у кого дозволу, в свої вісімнадцять пішов служити Юрасик. А в останній день року в Оксани, яка залишилась з молодшим Ярославом під Покровськом, закінчився контракт.
Повномасштабне вторгнення почалося неочікувано, і деякі місцеві шокували.
– З криками «Наші йдуть!» повилазили всі, хто ховався з 2014-го. Страшно було вийти з дому, а в двадцяти кілометрах бомбили мою частину.
Оксана повернулася до Полтави, отримала грант на розвиток ветеранського бізнесу з вирощування птиці від донорів з Німеччини. Юрасик із Владиславом воювали, Ярослав після школи пішов навчатися на кухаря, Аміна вступила до Київської академії музики.
Все наче було добре, поки у червні 2024-го під Покровськом не зник безвісті Юрій. Наступного ж дня після отримання сповіщення Оксана попрямувала на Схід, але територію, де був із завданням її Юрасик, вже окупували росіяни. Мати це не зупинило, вона знайшла водія та рушила автомобілем на втрачені позиції, доки їх не повернув український дрон. А ще зателефонував хтось з військових: «Пані Оксано, вам туди не можна».
ДОСЯГНЕННЯ ПРИСВЯТИЛА СИНАМ
Минуло вже більше року. Оксана робить все, щоб знайти сина чи бодай отримати про нього звістку. Зверталася в усі доступні інстанції, навіть до Папи Римського.
І хоч серце її розривається від туги, вона працює, займається вирощуванням добротної сільської птиці, від якої отримує якісні м’ясо та яйця. Отримала ще один ветеранський грант, орендувала за містом велику ферму, у колишньому корівнику разом із молодшим сином влаштувала «резиденцію» для курей, гусей, качок. Бройлерів Оксана принципово не вирощує, бо вважає їх м’ясо менш корисним, ніж м’ясо звичайних сільських порід. Її птахи мають вільний вигул, а живляться з трави та здорових кормів.
А ще Оксана Дмитренко вчиться виробництву сучасних сухпайків у реторт-пакетах: від борщу до картоплі з м’ясом. Недавно на ферму завезла 500 молодих півників, вони якраз встигнуть підрости, коли надійде обладнання для виробництва.
– Принципово закупаю все українське: запайщики, автоклави – з Києва, столи – з Харкова. Ми вже розробили власну технологію різноманітних сухпайків, тепер важливо забезпечити їм оптимальну упаковку. Згідно умов грантового проекту працевлаштуємо чотирьох осіб.
Оксана не має сумнівів, що її продукція буде мати попит у військових частинах. Але щоб знати та вміти більше, використовує будь-який шанс для навчання. В межах проекту «Реінтеграція ветеранів/ветеранок війни через створення освітніх можливостей» пройшла курси кухарів- кондитерів, а зараз навчається експлуатації та управлінню дронами – про всяк випадок.
Для такої активної діяльності жінці потрібно якось підтримувати свій фізичний та психологічний стан. Тому вона не уникає можливостей, які надаються для реабілітації ветеранів.
– Під час ретриту в Карпатах ми здійснили підйоми на дві гори, які я присвятила своїм хлопцям. Один важкий підйом – зниклому безвісті Юрасикові, інший, трішки легший – Владиславу, який і зараз на службі.
Оксана намагається триматися, бути корисною та ефективною, але злодійка-війна знов наздоганяє – нещодавно прийшло сповіщення, що зник безвісті її рідний брат. Тож тепер вона знову розпочинає коло, яке пройшла з Юрасиком – звернення у всі можливі інстанції в сподіванні на те, що рідна людина знайдеться.
Оксані боляче, вона втомилась, але розуміє, що в жодному разі не можна опускати руки і втрачати надію на те, що знайдуться та повернуться додому Юрасик і його дядя, що Владислав прийде з війни живим і неушкодженим. І що, як у дитинстві, вони зберуться усі разом навколо величезної миски улюблених галушок зі шкварками, які їм приготувала мама.
