Через свої погляди та громадянську позицію вона покинула рідний Луганськ і 2014 року приїхала до Черкас. Переселенкою себе вже не вважає, бо повністю прижилася у місті над Дніпром. Вона авторка ексклюзивних вишиванок, які зроблені в одному екземплярі і ніколи не будуть повторені. У її авторській колекції за 7 років роботи накопичилося понад 300 візерунків (серед яких вже всесвітньо відома «Приазовська Петриківка»), а її вироби замовляють шанувальники українського мистецтва з різних країн. «Моїх вишиванок хіба що в Антарктиді нема», – жартує майстриня та дизайнерка Тетяна Нафтель.

Ще в дитинстві Тетяна мріяла бути художником-модельєром, і десь з першого класу постійно щось малювала. У дорослому житті вона працювала дизайнеркою у рекламній агенції Луганська. Коли переїхала до Черкас, захотіла розпочати власну справу – таку, щоб була красивою та жіночною. Довго думала, каже. Рішення прийшло у черкаському магазині «Українська вишивка», куди Тетяна заходила надихатися красою та спілкуватися з власником. Роздивляючись вишиванки, вона раптом усвідомила, що комп’ютерна вишивка починається з малюнку, а малювати ж вона вміє досконало.

– І тут у мене всі пазли склалися. Зрозуміла, що все вийде. Я загуглила курси комп’ютерної вишивки, тицьнула перші, що випали на екрані, поїхала навчатися і купила вишивальну машину. Потім отримала грант від МОМ та придбала на ці гроші необхідну техніку. Мама у мене добре шиє, а я вишиваю. Тільки я ніколи себе не позиціоную, як майстриню, яка робить традиційні вишиванки, бо вишиваю лише те, що сама нафантазувала. Це, мабуть, спосіб себе реалізувати як художника, яким я не стала.

Свою студію вишивки Тетяна назвала «Срібний птах». За її словами, хотілося чогось із крилами, щоб відображало натхнення, політ фантазії та успіх. А чому «срібний» – то, може, тому, що серед усіх прикрас вона віддає перевагу сріблу. Студія з’явилася 2016 року і перші замовлення були від друзів. Потім через «сарафанне радіо» приходили подруги подруг, свою роль зіграв і фейсбук.

– Скільки часу займає створення одного візерунку і чи важко «навчити» машину робити те, що ви вигадали?

– Спочатку я малюю на папері, потім переношу в комп’ютер і вдосконалюю вже в процесі. Чи легко це? Ні, це кропітка робота. От маріупольську вишивку я народжувала дуже довго, поки не прийшла ідея про птаха з деревом життя всередині. Коли цей образ склався, далі пішло швидше. Існує думка, що комп’ютерна вишивка – річ проста.  Мовляв, картинку загрузив, кнопку натиснув – і машина все сама робить. Це зовсім не так, це робота, що займає певний час та вимагає навичок. А ще треба мати натхнення, від якого завжди залежиш. Вважаю, що люди недооцінюють цей вид мистецтва.

– Як ви захищаєте авторські права на візерунки?

– Якщо чесно, я над цим не думала. Звісно, візерунки можна патентувати, бо ніхто не захищений від копіювання робіт. Бачу, що відомих майстринь підробляють, завжди і всюди. Я цього не роблю, але свої роботи не патентую. Якщо побачу, що хтось повторив мій малюнок, точно не буду ходити по судах, витрачати час та енергію на те, щоб когось засудити. Може, колись, коли ми розширимось, це питання і постане.

– Тобто ви вже замислюєтесь над розширенням бізнесу, найманням працівників, із подальшими виставками та показами колекцій за кордоном?

– Ні, поки що працюємо з мамою над приватними замовленнями. Буде Перемога, будемо і розширюватися. По-перше, для розвитку треба купувати техніку, вона дуже вартісна, нема поки сенсу ризикувати, бо не знаємо, що буде завтра. У нашому місті все поки спокійно, але це таке… Щодо просування бізнесу за кордон, то у мене був досвід – ще до пандемії я робила покази для української спільноти у Відні, людям подобалося, вони щось купували. Були наміри робити покази і в інших країнах, але почалась пандемія, потім війна, вже було трохи не до того. Звісно, хочеться повезти, показати, бо бачу, що людям подобається те, що я роблю. Але я часу навіть не маю, щоб нашити колекцію для показу – дві сукні не повезеш, треба мінімум десять.

– Як відбувається ціноутворення? Чи може пересічна людина замовити собі дизайнерську вишиванку від Тетяни Нафтель?

– Завжди орієнтуюсь на вартість тканини та складність роботи. Мої роботи орієнтовані на середній клас. Авжеж, є майстрині, які одягають зірок і в яких вироби коштують 30-40 тисяч гривень, мені інколи присилають фото суконь від Юлії Магдич або Оксани Полонець і питають, за скільки я можу таке зробити і. Я завжди відмовляю, бо не копіюю роботу інших дизайнерів, це моя принципова позиція. Даю посилання на свою сторінку – якщо щось подобається з моїх робіт, замовляйте, якщо ні, то вибачайте. Все індивідуально.

– Майже у всіх зараз є бодай одна вишиванка. А є серед ваших клієнтів такі, що бажають мати багато і різних?

– Люди різні, у когось одна-єдина, улюблена, а у когось і 25. У нас є одна клієнтка, яка давно живе у Сполучених Штатах, так от вона ходить лише у вишиванках. Вона у мене замовила декілька робіт, ще декілька робіт – у моєї подруги Марії Шамедько, яка для Залужного відому вишиванку зробила, та й у інших майстринь замовляє. Полюбляє людина змінювати образи і може собі дозволити стільки речей мати.

– А є роботи, які існують в одному екземплярі і які ви ніколи не будете повторювати? Що з цього найулюбленіше?

– У мене є монохромні роботи, які мені дуже подобаються – білим по білому та чорним по чорному. Є одна вишиванка з вовком, яку я зробила для відомого письменника Патріка Адамса – от вона без повторень, я навіть її на свою сторінку не виставляла. Ще робила вишиванки з особливим малюнком для 503-го батальйону морської піхоти, вони є тільки у хлопців та людей, дотичних до цієї спільноти. І є маріупольська вишиванка «Приазовська», її не виробляє більше ніхто. Оскільки вона користується особливим попитом, її я повторюю. До речі, половину коштів від продажу вишиванок саме з приазовським візерунком я віддаю у фонд маріупольця Кирила Долімбаєва. Це мій волонтерський внесок до справи, що зараз робить Кирило у Дніпрі, допомагаючи людям із Маріуполя, військовим та всім, хто постраждав від війни.