До лютого 2022 року маріуполець Михайло Пуришев мав IT-компанію та нічний клуб, був коучем для молодих підприємців. Під час облоги його червоний бус став у Маріуполі символом евакуації. Потім він разом із командою будував пункти незламності в Авдіївці, Вугледарі, Бахмуті, Кураховому, облаштовував пральні для цивільних і військових по всій лінії фронту. Йому 40 років, у нього четверо дітей та два перенесених інфаркти. Нині в лавах ЗСУ. 
МАРІУПОЛЬ: СІМ ПОЇЗДОК У ПЕКЛО
23 лютого 2022 року Михайло купив собі машину мрії – чорний мерседес. А вночі йому зателефонували: почалося повномасштабне вторгнення РФ. Він не повірив.
Відвіз дітей до Івано-Франківська. І розвернувся назад. Друзі вмовляли його не їхати. Однак він завантажився ліками, гуманітаркою та вирушив до Маріуполя, який палав, – бо там на нього чекали. Дорогою не відволікався на новини, щоб не думати про погане.
– Я сказав своїм, що повернуся. Вони знають: якщо я пообіцяв – я зроблю. Позичив грошей у партнерів і зміг зняти готівку, щоб купити авто на механіці – червоний бус, який був зі мною скрізь і зараз є. Стільки радості було, коли я зайшов до клубу, – згадує Михайло.
У підвальному і місткому приміщенні нічного клубу Пуришева переховувалося чимало маріупольців. Персонал розгорнув кухню, годував усіх. Дістали всі запаси, заклад поруч також віддав свої продукти. Знайомий Михайла, який мав магазини, дозволив йому брати все, що треба.
Чоловік розвозив маріупольцям харчі, в тому числі й у драмтеатр. Евакуював людей і знову повертався – з гуманітаркою, ліками, інсуліном. Кожну наступну поїздку він залучав додаткову кількість автівок, щоб вивезти якомога більше.
– Люди благали їх вивезти, тож у мене була вагома причина повертатися. На шостій спробі виїхати мене затримали військові РФ. Я потрапив на фільтрацію, відпустили, але пригрозили: ще раз побачать – легко не відбудуся.
Але він знову повернувся. Ба більше, попрямував на оточену «Азовсталь» – рятувати дітей. Росіяни кинули його на підвал, били електрошокером, вивозили на допити. Двічі – на розстріл.
– Все, що хочеш було. Щоразу на допиті росіяни питали: «Поїдеш на Азовсталь?». Я відповідав: «Так». І одного дня вони сказали: «Ні. Ти їдеш додому».
Михайло досі не знає, чому його відпустили. Свій червоний бус він знайшов на штрафмайданчику: там усе було перерите, розібрані обшивка та вентиляція. Дорогою з окупації він вивіз іще кілька родин з дітьми.
ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ: БОРОТЬБА ЗА СЕРЦЯ
Після Маріуполя він не зупинився: розвозив гуманітарку прифронтовими містами та селами. А згодом зібрав команду для будівництва пунктів незламності – місць, де люди могли помитися, випрати речі, випити кави, поспілкуватися. Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Оріхів, Курахове, Добропілля, Херсон, Гуляйполе – список довгий, але він скорочувався разом із фронтом.
– Це була більше боротьба за серця людей. Вони чули по радіо, що Київ пав. Там же тільки російське мовлення добиває. А ми приїжджали і показували: ні. Ми тут. Україна існує.
2023 року в Бахмуті разом із пунктами незламності команда волонтерів вперше пробурила свердловину й облаштувала пральню з душовими. Досвіду не було, дивилися на ютубі ролики, одну бурову зламали, але все вийшло.
– Коли було надто небезпечно через обстріли росіян, ми вмовляли батьків вивозити дітей. Декого переконували, але були й такі, що відмовлялися. Ми залишали у пунктах іграшки й, коли їх забирали, було зрозуміло, що в місті ще є малеча.
Михайло згадує: спершу у Вугледарі містяни їх виганяли. Говорили: «Приїхали попіаритися, а в нас тут обстріли». Але команда продовжувала роботу: бурила воду, встановлювала пральні. А коли вони нарешті закінчили – місцеві зі сльозами говорили їм українською «до побачення».
У Вугледарі в Михайла стався другий інфаркт. Після відновлення він знову поїхав на схід. А згодом пішов служити.
«ВІЙСЬКОВІ РОБЛЯТЬ НЕМОЖЛИВЕ»: ЧОМУ ПІШОВ У ЗСУ
Розповідає: хлопці з його команди, з якими він волонтерив роками, опинилися під загрозою примусової мобілізації – їх занесли в розшук, хоч вони весь час їздили до фронтових районів допомагати.
– Вони сказали, що не хочуть бути ухилянтами, що принципово не розв’язуватимуть це питання за гроші. Самі обрали собі місце служби. Тоді я сказав: «Я з вами».
Михайло пішов, щоб «пригледіти» за своїми. А коли побачив, що хлопці влаштувалися, а система працює – заспокоївся.
Натомість в армії він побачив нагальну проблему: новобранцям під час навчання немає де нормально помитися. Порахував: завдяки одному пункту гігієни бійці зекономлять купу часу, якого так не вистачає на сон і відпочинок. Цей проєкт Пуришев планує втілити найближчим часом, якщо вдасться зібрати донати.
Ще одна з найгостріших потреб, про яку говорить Михайло – житло для військових під час ротації. На його думку, вирішити це здатна місцева влада.
– Якби адміністрація правильно налагодила контакт з тими, хто виїхав і тривалий час не живе в тій оселі, відремонтувала покинуті будинки та віддала їх хлопцям, проблеми з житлом просто не було б. Важливо, щоб влада працювала на військових і допомагала їм максимально, навіть якщо це неможливо. Адже військові й роблять оце неможливе, захищаючи країну.
ХВОРЕ СЕРЦЕ ТА БАЛІ, ЯКЕ МРІЄ ПОБАЧИТИ
За словами Михайла, за чотири роки волонтерство стало важчим – не фізично, а фінансово та морально. У нього є бізнес, який дозволяє йому досі триматися, а багато хто пішов, бо немає на що жити. Донати падають. Люди, які раніше першими відгукувалися на будь-яке прохання, тепер мовчать.
– Щоб вимучити донат, волонтеру обов’язково треба знімати відео під обстрілами та показувати, як це страшно – і тільки тоді люди розуміють, що можуть бути корисними. Я так стояв у бліндажі, де падали осколки. Я, батько чотирьох дітей, із двома інфарктами, ризикував життям, аби зібрати кошти. Це вже не волонтерство, це – самогубство.
За це в Михайла теж болить серце. На початку березня йому виповнилося сорок. У нього один син і троє доньок. Наймолодшій – сім років.
– Я постійно віддавав комусь своє життя. Молоді підприємці, волонтерство, ЗСУ… І я думаю: а скільки мені лишилось? З таким темпом життя – не знаю. А я хочу поїхати на Балі, хочу побачити, як виглядає Балі. Хочу забирати дітей зі школи. Хочу просто гуляти з ними.
До кінця літа чоловік планує зробити в війську все, що задумав для свого підрозділу – і повернутися до дітей. Нині ще є завдання, побратими, яким треба допомогти. А раз він дав слово – він його тримає.
