Як це – відрощувати коріння, коли за останні сто років кожне покоління твого народу має досвід переслідування та вимушеного переселення? Коли сталінська репресивна машина депортує у середині ХХ сторіччя тисячі родин турків-месхетинців з південних районів Грузії до Узбекистану, а дітям тих переселенців доводиться тікати звідти від етнічної різанини вже у 90-х? І тепер онуки тих, хто тоді обрав для прихистку Україну, знов змушені рятуватися від війни, яка підібралася впритул до їхніх осель 2014-го та 2022-го.
Чи встигли вони виплекати міцне коріння, вкладаючи у родючий чорнозем працю та душу? Чи інстинкт виживання, помножений на досвід цілої нації, диктує: не тримайся, попри все, біжи, рятуй дітей та старих?
Сталося по-різному. Хтось виїхав за першої ж можливості, інші вперто поверталися в Україну, попри прихисток, наданий Туреччиною. А дехто навіть узяв до рук зброю, щоб захистити родючу землю, яка так щедро дарувала їм свої плоди.
ВІЙНА ВІЙНОЮ, А САДЖАНЦІ – ЗА РОЗКЛАДОМ
Купувати сезонні овочі в магазинах у Бахмуті було прямою ознакою, що людина не місцева. Бо на центральному ринку існували цілі ряди з казкових різнокольорових перців, блискучих аж до скрипу баклажанів, капустин, наче намальованих для рекламних банерів, але здатних хрумтіти під пальцями, якщо трошки стиснути.
– Ми з вами точно зустрічалися там, мабуть, і не раз, – каже, посміхаючись, Фатіма Ібрагімова, коли ми тільки домовляємося про інтерв’ю. І додає, вже з сумом, – Колись…
Щоб розпочати цю розмову, ми обидві потребуємо певної павзи. Бо запах свіжої зелені та звуки метушні ранкового бахмутського базару з’являються нізвідки та не відпускають назад, у реалії сьогодення. Там ще був Бахмут, а поруч, у селі Васюківці, жила міцна громада турків-месхетинців, у якій було багато дитячого сміху та планів на майбутнє.
Кажуть, сільський голова ховав посмішку, коли з нього кепкували: мовляв, його Васюківка виконує демографічний план за весь район. Пані Фатіма згадує, що попри мусульманське виховання та сімейні традиції її діти ще у дитячому садочку у вишиванках виконували українські вірші та пісні.
– Я думаю, це правильно. Не варто забувати історію свого народу, але треба знати культуру, мову та традиції тих, на чиїй землі живеш, – впевнено каже Фатіма. Українською.
Ще коли від російських окупантів палав тільки схід країни, Туреччина запропонувала туркам-месхетинцям із Донеччини та Луганщини прихисток: організувала евакуацію, надала житло та роботу. І вони, травмовані досвідом переслідування, подалися на чужину. Їхали, як і колись, цілими великими родинами: від старих до малих, хтось вперше, хтось вдруге… На міцних сучасних будинках у Васюківці з’явилися надписи: «Продається», а колоритні прилавки базарних рядів спорожніли.
– Нам у Туреччині дали все для життя – житло з усім потрібним. Робота, умови, безпека, навіть городик маленький можна було посадити. Але ближче до весни чоловік став збиратися назад. Земля кликала. Бо там вона геть не така – суха та коричнева, смачне не виростиш.
Тієї весни додому повернувся не тільки Вагіф Ібрагімов. До майже прифронтової Васюківки спочатку приїхали чоловіки: щоб земля не стояла марно, треба встигнути висадити помідори та капусту. А за чоловіками повернулися й жінки з дітьми – господарства великі, усім справа знайдеться.
Літній чоловік, який влітку 2015-го у Бахмуті продав мені капусту з того самого врожаю «після повернення», зізнався, що так і не зміг відчути себе своїм на новому місці.
– Якісь ми там не такі турки. Тут я поважна людина, депутат сільради. А там? Старий, який має доводити, що гідний миски супу. Не прижився, коріння вже, мабуть, тут. Такий мій вибір, – пояснив він, чому поміняв коричневу землю та сірий завод, де працював, на власний будинок і поле з овочами.
Тоді ще ніхто не знав, що через кілька років цей вибір постане знов, а чорна земля навколо Васюківки ряснітиме уламками снарядів.
УКОРІНЕННЯ ЯК СЕНС
Фатіма Ібрагімова народилася вже в Україні – її батьки, старший брат та інші родичі переїхали з Узбекистану у 90-х до села Комуна під Дебальцевим. Молоді Рустам та Гульшура послухалися старших, які поїхали на пошук нового місця для життя. Обрали Україну, домовилися у містечках та селах, що привезуть кілька родин. А родини в турків-месхетинців немаленькі… Так зокрема на Донеччині сформувалися кілька осередків, де компактно проживали біженці.
– Я все це знаю за розповідями у родині. Бо для мене та моєї сестри-близнючки Україна вже була місцем народження. Батьківщиною – іншої ми не знали, – каже Фатіма. – Хоч удома ми спілкувалися своєю мовою, усі вчилися в українській школі, вивчали українську мову та культуру, щоб не почуватися чужинцями.
А її чоловік Вагіф переїхав до України разом із мамою та сестрою. Оселилися вони у селі Васюківці, куди після заміжжя переїхала й Фатіма.
– Познайомилися ми з Вагіфом 2009 року на весіллі у Слов’янську, куди з’їхалося багато турків-месхетинців з усієї області. Якийсь час телефонували один одному, а потім сказали батькам, що не проти бути разом – тож, до нас приїхали свататися. Мені Васюківка дуже сподобалася – там красиво, люди гарні і привітні.
Саме з весіллями у турків-месхетинців пов’язаний один цікавий ритуал: під час свята незаміжні дівчата виконують спільний танок, який обов’язково фільмують на відеокамеру. І потім батьки неодружених хлопців переглядають ці відео в пошуках невістки: у спільноті не дуже вітають міжнаціональні шлюби, хоча асиміляція з часом дається взнаки.
– Вже у Васюківці у нас народилася двійко дітей: син Ахмет та донька Зарина. Ми працювали на полях, вирощували овочі. Землеробство – це наша справа, Васюківка – наше село, Україна – наша країна, звідки ми нарешті нікуди не планували їхати, – каже Фатіма, пояснюючи цей ланцюг цінностей. – Але 2014-го все ж довелося, бо наш народ знає, що війна – це страшно. І ми повернулися, бо думали, що все страшне на цій землі вже позаду.
ЗАХИСНИК – БО ГРОМАДЯНИН
Вони залишалися у Васюківці до останнього, аж поки не стало нестерпно. Коли бойові дії стали відчуватися безпосередньо в селі, переїхали до Краматорська. Усі разом – із трьома собаками та котами – завантажилися у таксі, бо кинути тварин на вірну смерть вони не могли.
– Вже у Слов’янську ми знайшли родини, які взяли наших собак до себе: ті не звикли жити у квартирі, бо все життя були надворі. А котів ми забрали з собою до Дніпра, куди переїхали згодом. Там Вагіф знайшов роботу, а потім його мобілізували до ЗСУ: він є громадянином України, тому обов’язок її захищати розповсюджується й на нього.
Так у травні 2024 року землероб став кулеметником. За цей час його підрозділ мав кілька ротацій, на фронті Вагіф воював на Покровському напрямку.
– Про війну він особливо нічого не розповідав, але знаю, що взимку було дуже складно, – каже Фатіма. – Частіше розпитував, як ми, як діти. А діти у Дніпрі продовжували навчання онлайн у нашій Васюківській школі. До речі, там вчиться багато тих діток, які разом із батьками виїхали до Туреччини. Думаю, як і всі ми, вони сподіваються на повернення.
Коли підрозділ Вагіфа дислокувався недалеко від Дніпра, Фатіма інколи їздила до нього з гостинцями. Каже, хотілося побалувати коханого чимось смачним, бо насправді у війську є проблема з харчуванням для тих, хто має певні релігійні обмеження. Немає поруч і капелана-мусульманина, як і можливості для виконання релігійних обрядів. Хоча певні кроки у цьому напрямку в українській армії вже зроблені (наприклад, розроблений спеціальний сухпай для мусульман та іудеїв тощо), але до обмежень на війні все одно треба звикати…
– Але це війна, тож намагаємося просто підтримувати та допомагати, чим можемо. Передавала нашу національну випічку, лаваші, манти. Це як шматочок дома, ознака любові та уваги, яка так потрібна у важкі часи.
І ВСЕ Ж – ТУРЕЧЧИНА
Після важкого поранення в бою Вагіф демобілізувався, і сім’я вирішила не ризикувати: у Дніпрі почастішали обстріли, діти, хоч і познаходили собі тут друзів, важко переживали небезпеку та невизначеність. Разом із дітьми Фатіма та Вагіф Ібрагімови все ж були змушені виїхати до Туреччини, де з початком повномасштабного вторгнення перебувають багато їх рідних, односельців та знайомих.
Про повернення до рідної Васюківки мова, на жаль, не йде: земля, що гостинно прихистила колись ці родини, переорана снарядами та мінами…
Чи означає це, що вони нарешті осядуть і більше не тікатимуть світ за очі вже з нового місця, не знає ніхто. Чи стануть вони там своїми, чи зможуть відчути себе як вдома? Фатіма каже, що вони дуже сподіваються повернутися в Україну, яка стала їм по-справжньому рідною. І яка вже полита кров’ю українських турків-месхетинців із Донеччини.
