У Польщі побутує приказка: «Хай щастя пливе, як Вісла до Гданська». Разом із Сопотом та Гдинею Гданськ, розташований на Віслі – головній водній артерії країни, становить єдину агломерацію, яку нерідко називають Тримістом. Хоча більшість мешканців Гданська розмовляли німецькою, внаслідок програшу Німеччини у Першій світовій війні Гданськ отримав державну автономію зі статусом вільного міста – від «материкової Німеччини» його відділяли польські території. Але німці продовжували називати Гданьск Данцигом та вважати своїм. Через це, власне, формально й розпочалася світова війна, яка стала для міста часом важких випробувань та докорінних змін.
Претекстом до нападу Німеччини на Польщу став ультиматум нацистів надати доступ до Данцингу. Польща відповіла відмовою. Саме напад о 4:45 1 вересня 1939 року на польський військовий гарнізон, що охороняв водний шлях постачання зброї до Польщі й розташовувався на околицях Гданська, став першою кампанією Другої світової. Попри точковий опір, влада міста та велика кількість містян чекали на «визволення» й спокійно сприйняли депортацію єврейського та польського населення до концтаборів.
У полоні ілюзій вони перебували недовго. Перший наліт на місто здійснила британська авіація у липні 1942 року. Та справжнім лихом обернулося просування лінії східного фронту. Наприкінці березня 1945-го Гданськ був захоплений Червоною армією та польськими військовими частинами. Джерела подають, що внаслідок воєнних дій руйнувань зазнало 90% будівель Гданська. Насправді чимала частина будинків була розграбована та навмисне підпалена уже після захоплення міста – адже вигорілі зсередини будівлі мали вцілілі фасади.
Десятки тисяч мешканців, які ще вчора пишались своєю приналежністю до німецької нації, під страхом смерті утікали разом із нацистським військом. Їхнє майно було експропрійоване, а ті, хто залишився, підпали під репресії нової влади та виселення. Натомість стався так званий «обмін населенням» між СРСР та новоствореною ПНР, до складу якої увійшов Гданськ. Сюди репатріювали поляків з тих теренів, що увійшли до складу УРСР, а також українців (у межах операції «Вісла»).
Перед початком реконструкції Гданська точилися бурхливі дискусії щодо концепції відбудови. Модерністи хотіли звести на місці старих районів сучасні, залишивши лише не надто ушкоджені історичні пам’ятки. Звучали також голоси взагалі не відбудовувати центр міста, залишивши його в руїнах – у такий спосіб пропонувалося меморіалізувати пам’ять про трагедію Другої світової. Однак, як і у випадку з Варшавою, перемогли прихильники історичної реконструкції з групи архітекторів Захватовича й Боровського.
Остаточні рішення щодо змісту та форм реконструкції були прийняті 1947 року після внесення історичного ареалу Гданська до Національного реєстру пам’яток. На відміну від Варшави, щодо якої ні у кого не виникало сумнівів у її польськості, Гданськ розглядався під кутом архітектурно-історичної деконструкції. Наприклад, пам’ятками не вважалися об’єкти, збудовані після середини ХІХ століття. Часто добре збережені будинки цієї епохи вважались «прусським сміттям» й призначалися на знесення.
Іншим викликом стала архітектурно-просторова структура міста. Навіть адепти історичної реконструкції не закликали до повного відновлення старого міста, розуміючи нереалістичність цього наміру – адже історичний центр Гданська, за площею у чотири рази більший, аніж у Варшаві, сформувався як складна комбінована вулична мережа з щільною забудовою з 3-5-поверхових таунхаусів із вузькими торцевими фасадами. Тож план розвитку центру міста, відомий як «план Захватовича», передбачав спрощення довоєнної просторової структури. Реконструкції підлягав лише район Головного міста. Інша частина старого міста мала забудовуватись новими сучасними будівлями, лише фасадами схожими на історичні.
Хитромудрий план полягав у тому, щоб не намагатися відтворити місто, спираючись на давні креслення чи ілюстрації, а стилізувати забудову під епоху XVIII століття, відштовхуючись від окремих збережених пам’яток. У підсумку постав ідеалізований архітекторами Гданськ, який поєднав лаконічні фасади будівель в німецькому стилі із пишним декоративним оформленням у дусі голландського маньєризму.
Перший період реновації Гданська тривав до 1960-х років. Скромні ресурси, наявні у розпорядженні сил реставрації, дозволили законсервувати від подальшого руйнування та відновити лише кілька десятків будівель – переважно культового призначення: базиліку Вознесіння Діви Марії, Високі, Золоті та Зелені ворота, Тюремну вежу, ратушу Головного міста, фонтан Нептуна, Двір Святого Георгія, Двір Артуса.
У 1960-70-х на околицях міста постали нові житлові райони. Ці багатоповерхові будинки, типові для модерністської архітектури того часу, у Гданську все ж мали свої особливості – їх будували за хвилеподібними формами, розташовуючи вздовж магістралей. Включаючи в тіло історичного ареалу новобудови, Гданськ наповнився функціональністю, що раніше «ховалася» за стилізованими фасадами й врешті стала все частіше «проступати» назовні. Міський просторовий ансамбль отримав знакові об’єкти, як-от створений місцевими архітекторами Європейський центр Солідарності. Нновою домінантою стала будівля Шекспірівського театру від італійського архітектора Ренато Ріцці – для контрасту з цегляними черепичними дахами фасад театру виконано із дуже темної антрацитової цегли. Варто також звернути увагу на Музей Другої світової у колись незаможному районі Вядровня, зруйнованому у часи війни.
Розбудова Гданська співпала із відновленням портової потужності та суднобудівництва. Як відомо, це спричинило зародження у 1980-х незалежної профспілкової організації «Солідарність» – саме з Гданська розпочався рух польського народу за своє право бути вільною європейською нацією.
Пам’ятаючи власну повоєнну історію, мешканці та влада Гданська надали всебічну допомогу українським біженцями, які прибули до міста після початку повномасштабної російської агресії. Про активність української громади у місті свідчить зокрема пам’ятник Володимиру Великому, відкритий при храмі Святого Варфоломія УГКЦ.
