Колись за радянських часів батько Сергія Штамбура спеціально виправив прізвище і відкинув кінцеву літеру «г», щоб не привертати увагу до свого німецького походження. В СРСР це заважало жити і будувати кар’єру. Сергій народився на Донеччині. Жив у Донецьку, там одружився, там започаткував власний бізнес, який успішно розвивався. Коли 2014 року розпочалася війна, родина опинилася у Маріуполі.
ЯКЩО ХОЧЕШ ЖИТИ – ТІКАЙ
Відкрили невеличкий магазин в центрі міста. Поруч з’явилася маленька кав’ярня. Сергій Штамбур включився у громадську діяльність. Він почав вивчати історію Маріуполя, зробив велике дослідження історії родини маріупольських лікарів Гамперів, організовував велосипедні екскурсії містом. Став співзасновником товариства німців «Вiдергебурт» у Маріуполі.
– Ніколи у Донецьку я цим не займався, а от у Маріуполі чомусь почав. І громадська діяльність дійсно приносила мені задоволення. Ми були залучені у життя громади, і здавалося, що наш «донецький десант» – нас же багато тоді переїхало до Маріуполя із Донецька – дуже підсилив маріупольську громаду, – каже Штамбур.
Він із родиною вростав корінням в новому місті. Напередодні повномасштабного вторгнення родина придбала квартиру в центрі міста. Вони були впевнені, що Маріуполь не повторить долю Донецька.
– Ми знали, що буде війна. Бачили, розуміли, відчували це. Ми багато жаху пережили у Донецьку, бо жили біля аеропорту, фактично на лінії вогню, проте нам здавалося, що на відміну від Донецька, Маріуполь сильно укріплений за стільки років. Були впевнені, що місто захистять, не здадуть. Та й ніхто не міг подумати, що в сучасному світі можна вести війну ось так – тотальним знищенням всього живого. Тому ми і не виїхали у лютому, коли все почалося…
Із всього їхнього родинного автотранспорту залишився один побитий «Ланос», який не здатний був вмістити 10 людей. А залишати когось у блокаді – не варіант. Тож родина чекала на евакуаційні автобуси.
– Ми щодня чекали на рятувальні автобуси, що їх посилала українська влада, біля «Метро» на Запорізькому шосе. Одного дня туди прибули автоматники і стали під дулами нас розганяти. Я не витримав, сказав: «Ну давайте вже, розстріляйте нас усіх!». Після цих слів мене запхали в автомобіль і відвезли, так би мовити, в поліцію. Потримали у клітці, а потім відпустили. Але мій знайомий, наближений до денеерівців, сказав, що наступного дня або через день за мною все одно прийдуть, тож якщо хочеш жити – тікай.
Довелося їхати не на Запоріжжя, а в Крим, потім через всю росію, далі Литва, Польща, а потім Німеччина. Саме вона мала стати кінцевою зупинкою.
«НЕ ТАК Я УЯВЛЯВ ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ СВОЇХ ПРЕДКІВ»
– Насправді, ми давно з дружиною думали про те, щоб переїхати жити до Німеччини. Але ж ми не так собі все це уявляли. Коли тебе фактично женуть із рідної домівки ракетами і бомбами, коли втрачаєш все майно – вже вдруге у житті, ситуація стає набагато складнішою.
Сергій визнає, що йому було трошки легше, тому що німецьку мову він почав вивчати ще у товаристві німців у Маріуполі. Проте все одно, мовний бар’єр залишається найсерйознішою перепоною на шляху до інтеграції у Німеччині навіть після двох років життя у цій країні.
– Знайомі у Берліні пояснили: якщо ми хочемо залишатися, то шукати житло в Берліні майже нереально. Тому, коли в центрі для біженців нам запропонували їхати до Тюрінгії, ми погодилися. Вже в дорозі нам раптом зателефонували і сказали, що квартира, де ми мали б оселитися, ще не готова, треба десь перечекати 2-3 дні. І друзі запропонували зупинитися поки у них, в місті Хемніці. Дуже швидко їм вдалося знайти нам квартиру у Хемниці, і ми вже вирішили нікуди більше не їхати.
Більше того, Сергій Штамбур зрозумів, що може бути корисним й іншим українцям, які прибувають в Хемніц. Бо якимось чином у нього виходило вирішувати питання із житлом – швидко.
– Знаєте, я завжди дотримуюсь такої думки, що якщо якась справа гальмується – не треба нею займатися, а якщо щось виходить добре, то треба вкладати у таку справу максимум зусиль. У мене виходило врегульовувати житлове питання у Хемнціці. Було таке, що люди приїжджали і за 15 хвилин заселялися у повністю обладнану квартиру, а наступного дня вже були зареєстровані.
Завдяки громадській активності в Хемніці утворилося велике українське комʼюніті. І вже влітку 2022 року вони вийшли на першу акцію на підтримку України. Потім такі акції стали регулярними. Таке єднання українців вилилось у створення громадської організації «Фокус». Зараз триває процедура її офіційної реєстрації.
– Те, що нас у місті досить багато – це і плюс, і мінус. Бо, з одного боку, це дуже допомагає адаптуватися, коли у тебе на новому місті є широке коло спілкування. З іншого боку, ми дуже рідко говоримо німецькою, бо постійно зустрічаємось своєю українською громадою. А це, звісно, ніяк не допомагає у вивченні мови.
Українці у Хемніці організують зустрічі з українськими письменниками, художниками. День борщу, який організував «Фокус», зібрав, як не дивно, переважно німців.
– Наші жінки зварили близько 30 літрів борщу. Приготували три види: борщ на курятині, борщ зі свининою та пісний борщ. Продукти купували на власні гроші, а потім бургомістр частково компенсував нам витрати. Виявилося, що такі свята дуже цікаві німцям. І хоча борщ – дуже нетипова для них страва, що називається, не в їхній харчовій традиції, наш український борщ всім дуже прийшовся до смаку. Ну, може, вони із ввічливості нахвалювали, але принаймні все з’їли.
В планах на цей рік у організації – велика мета створити у Хемніці українську бібліотеку. І тут Сергій Штамбур розраховує на допомогу українських видавництв.
ПРО ЛЮДЕЙ
В Хемніці, як в інших німецьких містах та містечках, зібралися дуже різні українці. Далеко не всі з них – патріоти України. Дехто просто шукає для себе більш комфортного життя і йому байдуже, що відбувається вдома, а хтось навіть має проросійські погляди, бо ображені на Україну, що не захистила.
– Є такі ображені люди й серед маріупольців у Німеччині. Більшість з тих, хто пережив блокаду міста, вважають, що Маріуполь просто злили, принесли в жертву заради порятунку Києва. В моєму оточенні таких людей немає, але з ними періодично стикаєшся в публічних місцях.
На думку пана Сергія, чим довше триватиме війна, тим глибше біженці будуть пускати коріння на новому місці, і тим важче буде повертати їх додому. Він наводить приклад жінки, яка вивчила німецьку на такому рівні, що вже влаштувалася працювати бухгалтеркою. Або колишній працівник «Азовсталі», який вже у перші місяці у Хемніці працював на складі, додатково підробляв у доставці, а потім ще й організував музичний гурт, грає на гітарі.
Такі люди вже точно не повернуться в Україну. Не повернеться і Сергій Штамбур.
– Людина не може безкінечно втрачати і починати з нуля. Хочеться мати впевненість у тому, що завтрашній день у тебе буде. Тому ми вирішили будувати своє життя у Німеччині. Це не значить, що нас не тягне додому. Мені дуже хочеться у Маріуполь, який став для мене справжнім домом. Але не думаю, що зможу там жити, – каже він.
Штамбур ще не вирішив остаточно, чим би хотів займатися у Німеччині. Все життя він працював на себе, чи вийде таке у Німеччині – поки не знає, але розмірковує про це. А поки просто єднає українську громаду в Хемніці і вірить, що робить добру справу для своїх земляків.
